Коли люди, що іменують себе «громадськими активістами», голосно скаржаться на «тиск поліції на КиївПрайд», а вже за кілька годин самовдоволено переносять захід під стіни Михайлівського Золотоверхого — святині, що пережила імперські бомби, ГУЛАГ і 90-ті — це не боротьба за права. Це фарс. Це нова літургія симулякрів: під білими хоругвами толерантності — заклики до МЗС, а за риторикою «утисків» — співпраця зі структурами, які жодним чином не заважають «бунту».
У той же день, коли ці «пригноблені» збирались на площах, консервативна молодь, ветерани та праве студентство — ті, кого наше суспільство нібито поважає, — були загнані в бетонні мішені: на Почайній, на Виставковому, на Майдані. Військові куртки, українські шеврони, навіть сам вигляд — це вже привід до затримання, ідентифікації, психологічного тиску. «Мілітарі» — тепер ознака «радикала».
Дві політичні групи — два режими ставлення.
Перша — з усіх боків обрамлена інституційним лібералізмом. Можна голосно звинувачувати державу, поліцію, традицію — й почуватися не просто у безпеці, а в статусі недоторканного. Їхній «бунт» — це театральна репетиція під захистом влади.
Друга — консервативна, антисистемна, свідома. Її вина — лише в тому, що вона є. Що пам’ятає. Що не зраджує своєму кодексу. За це — кайдани, кордони, обшуки.
Це й називається — не подвійні стандарти, а цілком свідома вертикаль упокорення.
