Подорож – це те, що місто нам вливає в кров, сперму і мозок ще в пологовому будинку. Цей парадокс доволі легко пояснити.
Візьмемо до прикладу село.
Безмежність сільської місцевості підкреслена багаточисленною рослинністю. Батальйонами дерев, вільних захисників місцевих жителів. Законсервований час постійно оточує їх.
Виходиш на веранду і відчуваєш: час тебе втягує, як погана компанія, впевнено і безповоротно. Розумієш, що весь часовий потік зацементувався саме тут, на цій побитій, ніби дочка алкоголіка, дорозі.
Ліс просить в ньому загубитись. Побудувати халупу і жити, роблячи дітей, збираючи гриби, пишучи хіпівські вірші, сподіваючись, що будеш ще одним Гері Снайдером, Лишегою, Голобородьком або Ігорем Бурим, старий пияком, в котрого в долонях стільки щирості та відчаю, що їх немає навіть у “Плачі”!
І це сприяє зворотному процесу.
Вся жага до дороги холоне, наче повія на вітрі. Хочеться жити тут, у цьому раю. Розводити кабанчиків, курочок, вирити копанку, напустити туди карасиків, лящів, окунців. Посадити кабачки, помідори, картоплю. А найбільше – кукурудзи.
Із містом усе навпаки.
Затиснуте у певні рамки, немов генії соцреалізму, воно спонукає мешканців до дій і непоміркованих рішень. Місто поділене будинками, вулицями, трамвайними коліями, в ньому – ледь відчутна спрага, котру втамовує тобою.
Продираючись крізь зведені нашвидкуруч багатоповерхівки, з кожним кроком знаходиш все нові потаємні і дивні місцини, котрі намагалися сховатися від твого ока. Але ти їх знаходиш, бо це твоє покликання, це твоє місто, і ти його повинен повністю пізнати, як тіло своєї коханої дівчини, навіть якась неприваблива зморшка чи прищик не оминуть твого погляду, тому що вони для тебе є основним ландшафтом, і вони не здаються бридкими чи дикими, вони виглядають так, як повинні виглядати, адже вони все-таки як–не-як твої. Це твоя дівчина і твоє місто. Їх можна змінити, але навіщо?
Пізнаєш кожен дворик, шкільний стадіон і розбиті автостоянки; виникає питання: а що далі, невже ця міська бездонність має закінчення і вимірюється лише безглуздими квадратними кілометрами?
І, повертаючись додому, дивлячись на великі маяки, які приваблюють тебе до себе, мов метелика – світло, в яких на повну кипить життя, б’ється посуд, страждають чоловіки і народжуються генії, усвідомлюєш, що поза межами міста, твого коханого і, здавалось, єдиного, мов серце, теж існує життя, і воно більш тривожне й вимірюється не тільки номерами маршруток, тролейбусів і знайомих дівчат, котрі ламають меншим братам пальці, щоб показати, як їм насправді боляче.
