Нещодавно натрапив на пост однієї дівчини, яка підняла надзвичайно важливу і показову тему. Увімкнула вона вітчизняний проєкт — той самий «фільм» про блогерів, знятий, м'яко кажучи, просто й без особливих претензій на якість. Але річ навіть не в самому контенті, а в тому, хто саме там з'являється.
У центрі уваги опинилися люди, чия діяльність у суспільстві чомусь викликає дуже різну реакцію. І тут постає закономірне питання нашого часу: чому для тих, хто має популярність і фінансові можливості, правила часто виявляються дуже гнучкими, тоді як для пересічної людини все набагато суворіше?
Коли публічна особа бере участь у проєктах і перебуває на виду — суспільство та інституції часто заплющують на багато що очі. Але варто звичайній людині оступитися чи спробувати вижити в цій системі — до неї зовсім інший підхід. Подвійні стандарти очевидні: одним дістається лояльність і статус, іншим — суворі рамки.
Схожа ситуація спостерігається і з великим медійним хайпом. Роками реальні системні проблеми можуть залишатися поза увагою, про них мовчать, бо це не приносить гучних охватів. Але щойно з'являється зручний інформаційний привід чи можливість опинитися в центрі уваги — всі різко починають реагувати, влаштовуючи показові обговорення та збори перед камерами. Замість системної роботи часто залишається лише поверхнева турбота заради ефекту.
Це історія про те, як наше медійне середовище часом грає у вибіркові правила, де справжня суть часто губиться за бажанням вчасно зловити тренд. Усі ці роздуми врешті вилилися в такі рядки:
---
**Продаж**
У темних залах, де свічі гаснуть, як душі,
Де дзвони б’ють, мов кістки, що в тріщинах кричать,
Там сходяться духи продажних каналів —
Їхні серця пусті, наче лайки, що в праздник мовчать.
Там павук Алгоритм плете свої нитки
З чужих сліз і з шматків чужих розбитих мрій,
Він їсть цифровий пепел і піксельні сліди,
І росте, мов чума, у просторах чужих глухих ночей.
Ютюб — мов замок, готичний і чорний,
Де трон із реклами, де цар — холодний код.
Він кличе до бою безглуздих підписників,
Щоб грати у хуйові ігри, де немає святих похорон.
Блогери — блазні в коронах із мемів,
Вони продають голос, сміх і свій сон.
Їхні слова — як гнилі псалми на ранок,
Що сиплються в душі, лишаючи гріх і тлінний закон.
Вони жреці безликі в храмах із пластику,
Читають молитви рекламним богам,
І кожен їхній жест — це торгівля тінню,
І кожен їхній погляд — як отрута в хліб, що нам дали там.
Коментарі — привиди з залів забутих,
Вони шепочуть всю ніч: «Ще лайк, ще донат!
Ще один клік — і ти будеш щасливим,
Ще один стрім — і ти втратиш свій адекват».
А глядачі, мов юрба на середньовічнім ярмарку,
Жують контент, що давно перегнив,
Вони їдять пікселі, п’ють цифрову слизь,
І радіють, що хтось їхню пустоту вже давно визначив.
Там хоррор і містика — лиш декорації стінні,
Там магічний реалізм — як тінь на стіні гострій.
А справжня магія — це кнопка червона «Підписатись»,
Що тримає у рабстві живі й мертві душі в просторі.
І кожен стрім — мов шабаш на Хеловін нічний,
Де відьми — це блогери, що ріжуть ефір навпіл.
Вони варять відвари з чорних ваших лайків,
Щоб знову продати вам той же самий фільм.
А підписники — юрба без облич і без імен,
Їхні очі — пусті, як екрани уночі.
Вони моляться богу алгоритму жорстокому,
Щоб він подарував їм ще трішки солодкої брехні в очі.
П’янючий простір ржачу на ютубних мурах,
Мов висер правди в бога за кон’юнктур,
Ви — хуйові цигани з кібер-прокурених мурів,
А образи ваші — від кутюр, але смакують, як сірий трунт.
Баленсіага треш-бомжатні панує на троні,
Віршу подати — ніхто не зміг би тут,
Бо жарти, що продані в пеклі за срібні монети,
Згорають швидко, лишаючи попіл і крик і сліди тут.
Монетизація — нові індульгенції для грішних,
Тренди — чума, що йде по кімнатах світлих,
А статистика — це судний день кожної ночі,
Де кожен перегляд — це новий цвях у долоні битій.
І так триває ця готична вистава безперервна,
Де сцена — Ютюб, а актори — ми всі без винятку.
Хуйові ігри, що точать свідомість, мов іржа
На мечах середньовічних, що сплять у пітьмі без святку.
Там немає спасіння, немає фіналу веселого,
Лиш вічний повтор — «підписка, лайк, дзвінок».
І кожен, хто входить у замок цифровий цей,
Виходить рабом, без душі, без думок, без відлуння слів.
А вежі контенту здіймаються вгору, мов кістяки,
Що тягнуться в ніч до місяця-холодного бога.
Там крики і сміх — це лиш відлуння старе,
Що губить у хаосі кожну із віч, кожну дорогу.
Там реклама — мов демон, що шепче на вухо:
«Купи, бо інакше ти будеш ніким, нічим, нулем».
А блогер — пророк, але з пластиковим серцем мертвим,
Що продає віру за донат і стрім, за забутий культурний амулет.
І кожна трансляція — мов чорна меса в каплиці,
Де жертви — це глядачі, що сидять у рядах.
Вони віддають свою душу екрану блакитному,
Щоб ще раз почути пустий «контент» у печатах.
А в коментарях — лиш крики і сварки беззмістовні,
Мов бійня у храмі, де править хаос і тиша.
Там істина гине, там слово — розп’яте на хресті,
А сміх — це лиш тінь, що веде у морок, де душа згиша.
Так вічно тривають хуйові ігри ці прокляті,
Де сцена — Ютюб, а актори — ми всі, хто тут є.
І кожен, хто входить у цей замок скляний,
Втрачає себе, лишаючи сліди на екрані, мов сніг.
Тож слухай, мандрівнику, цей псалом готичний страшний:
Не вір у контент, що гниє на екрані яскравім.
Бо хуйові ігри — це пастка без виходу зрадлива,
Де сміх і лайки — лиш кайдани в тумані цифровім.
І коли згасне останній світильник на студії пустій,
І коли алгоритм засне в своїй цифровій труні,
Ми залишимось самі зі своїми проданими душами,
Без лайків, без імен, у холодній пітьмі загублені вночі.
