Під час війни в Україні головним наріжним питанням залишається територіальний аспект. Саме територіальні притензії сьогодні є ключовою причиною продовження війни та постійного просування московитів вглиб міжнародно визнаної території України.
З точки зору московії, ця війна — спроба радикально змінити карту регіону та переглянути державні кордони силовим шляхом. З точки зору України — це боротьба за стримування агресії та збереження державності. Водночас дедалі частіше звучать думки про можливість фіксації кордону по лінії фактичного зіткнення як одного з варіантів припинення бойових дій.
Європейський Союз, зі свого боку, офіційно дотримується принципу непорушності міжнародно визнаних кордонів, закріплених у міжнародних договорах. Саме ці правила кремль сьогодні грубо порушує, створюючи небезпечний прецедент для всієї системи міжнародного права.
У результаті виникла складна й суперечлива ситуація: московія силою змінює територіальну реальність, тоді як Європа намагається не допустити легалізації таких змін. Територіальне питання фактично стало політичним табу — про нього говорять обережно, хоча очевидно, що система безпеки та кордонів, сформована після розпаду СРСР, переживає глибоку кризу.
Можливо, світ уже підійшов до моменту, коли необхідна ширша дискусія про принципи формування кордонів, встановлених у радянський період. Адже багато з них створювалися без урахування історичних, національних та політичних інтересів народів і республік.
Сьогодні питання полягає не лише у війні між Україною та московією. Питання значно ширше: чи здатний сучасний світ зберегти міжнародний порядок, якщо старі механізми більше не працюють так, як раніше.
Якщо подивитися ширше на регіон навколо України, можна побачити ще один важливий процес — поступове зближення Молдови та Румунії. Історично, культурно та мовно ці країни мають надзвичайно тісний зв’язок, тому дискусії про можливе глибше об’єднання або інтеграцію виглядають закономірними й природними.
Фактично йдеться про переосмислення кордонів, які значною мірою формувалися у радянську епоху та часто не враховували історичної й національної реальності народів регіону.
Однак у такому випадку постає інше, не менш складне питання — статус Придністров’я. Якщо Європейський Союз, Румунія та Молдова виходять із принципу територіальної цілісності держав у міжнародно визнаних кордонах, то будь-яке зближення Молдови з ЄС або Румунією логічно розглядається разом із територією Придністров’я, яке де-юре залишається частиною Молдови.
Проте історичний, етнічний і географічний контекст цього регіону значно складніший. Значна частина територій лівобережжя Дністра історично була тісно пов’язана з українським простором, заселялася слов’янським населенням, мала глибокі економічні та культурні зв’язки з Україною. Саме тому питання майбутнього Придністров’я навряд чи може залишатися поза ширшою регіональною дискусією.
Водночас будь-які подібні питання мають вирішуватися виключно мирним шляхом, у дусі добросусідства, взаємної поваги та без політики сили. Україна, Молдова та Румунія сьогодні мають достатньо спільних викликів, щоб шукати моделі співпраці, які базуються не на конфронтації, а на спільному баченні безпеки та стабільності у Східній Європі.
Отже, головний висновок полягає в тому, що не варто уникати складних територіальних питань лише тому, що вони є чутливими або політично незручними. Сучасний світ уже зіткнувся з реальністю, у якій силове перекроювання кордонів з боку Росії стало викликом для всієї системи міжнародного права. Але водночас потрібно чесно визнавати й інше: значна частина кордонів у Східній Європі формувалася в радянський період, часто адміністративним шляхом, без повного врахування історичних, етнічних та регіональних особливостей.
Тому сама дискусія про майбутнє кордонів не повинна бути табу. Інше питання — яким шляхом це відбувається. Якщо московія намагається змінювати межі через війну та силу, то Європа має шукати виключно мирні, договірні та демократичні механізми врегулювання подібних питань.
Україні також варто бути готовою до того, що в майбутньому вона може виглядати інакше, ніж сьогодні. Реальність війни вже призвела до силової зміни ситуації на сході та півдні країни, і поки Україна не має достатніх можливостей для повного повернення всіх своїх територій. Це складна й болюча правда, яку не можна ігнорувати.
Водночас Україні не варто боятися самої дискусії про майбутнє кордонів у ширшому історичному та європейському контексті. Якщо Європа прагне довготривалої стабільності, то рано чи пізно доведеться відкрито обговорювати можливі зміни та перегляд окремих прикордонних питань — не лише на сході, а й на заході чи півночі України. Головне, щоб такі процеси відбувалися мирно, через діалог, взаємну згоду та без застосування сили.
Історія знає чимало прикладів, коли територіальні зміни відбувалися добровільно, мирно та без тривалих конфліктів.
Хорошим прикладом є Савоя. У XIX столітті Савойське герцогство входило до складу Сардинського королівства — держави, яка стала ядром майбутнього об’єднання Італії. Після війни проти Австрійської імперії та підтримки Франції у процесі об’єднання Італії, Савоя у 1860 році була передана Франції за Туринським договором. Це рішення супроводжувалося плебісцитом і стало частиною великої політичної домовленості між союзниками.
Сьогодні Савоя є невід’ємною частиною Франції, а питання її належності не викликає серйозних міжнародних суперечок між Францією та Італією. Це приклад того, що територіальні питання можуть вирішуватися не лише через війни, а й через політичний компроміс, дипломатію та історичне примирення.
Саме тому Європі рано чи пізно доведеться перейти від політики замовчування територіальних проблем до їхнього цивілізованого обговорення. Адже стабільність неможлива без чесної розмови про історію, кордони та інтереси народів.
