Коли гортаєш календар, історія іноді підкидає моторошні збіги. Сьогодні — 3 серпня. Саме в цей день за старим стилем (14 серпня за новим) 1775 року російська імператриця Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Цей крижаний бюрократичний папірець поставив крапку в історії волелюбної козацької республіки, перетворивши цілісний світ степової вольності на архівний спогад.
Офіційний текст маніфесту вражає знайомим цинізмом. Петербург виправдовував знищення Січі нібито свавіллям, розбійництвом та економічною неефективністю козаків. Але реальні мотиви були простіші й жорсткіші: після війни з Османською імперією імперії більше не потрібен був могутній форпост на півдні. Автономна республіка з її виборною демократією та звичкою ні перед ким не схиляти голови виглядала для самодержавства екзистенційною загрозою. Російському абсолютизму не потрібні були вільні лицарі — йому потрібні були покірні платники податків і раби. Оточення Січі військами генерала Петра Текелія сталося настільки раптово, що козаки, які щойно поверталися з фронтів, навіть не встигли оговтатися, а останній кошовий отаман Петро Калнишевський після десятиліть катувань був запроторений на Соловки.
Народна пам'ять відреагувала на цю трагедію миттєво, зафіксувавши біль у безсмертних рядках про те, як Катерина наказала Січ розігнати, а запорожці йшли у вільний степ. Ця втрата назавжди змінила український генофонд і соціальний ландшафт. Як влучно зазначав Тарас Шевченко, оплакуючи знищену волю, «була колись гетьманщина, — та вже й сліду нєту, зникли січі, зникли волі, рознеслись тумани...» А лідер Української революції 1917–1921 років Володимир Винниченко згодом підкреслював разючу спадкоємність російської політики, наголошуючи, що Російська імперія ніколи не терпіла поруч із собою ніяких республіканських чи демократичних островів, і знищення Запорозької Січі у 1775 році є класичним зразком того, як велика деспотія розправляється з народною волею під прикриттям «порядку» та «законності».
Сьогодні, у розпал масштабної війни за виживання — на календарі вже 3 серпня 2026 року, — ми бачимо, як події 251-річної давнини б'ють по нас наочним бумерангом. Тодішня ліквідація Січі запустила руйнівні процеси, які ми розгрібаємо й досі: знищення горизонтальних зв'язків та примусове закріпачення, штучну колонізацію півдня та сходу, що заклала фундамент для імперських міфів про чужі землі, а також синдром колоніального компромісу серед еліт. Сучасна Росія просто копіює катерининські методи. У 1775 році вони руйнували Січ під прикриттям безпеки, а сьогодні стирають з лиця землі українські міста під гаслами визволення. Але урок історії полягає в іншому: стіни фортеці можна знести, маніфести підписати, а еліти зламати, але прагнення свободи неможливо загнати в кайдани. 3 серпня — це не день жалоби за минулим, це нагадування про те, чому ми воюємо і чому не маємо права програти.
І тут неволі думається: а якби тоді все пішло інакше? Що було б, якби Запорозьку Січ не розігнали, а вона вистояла, еволюціонувавши разом із Європою? Як ви думаєте, чи вдалося б уникнути кривавих століть імперського ярма, чи жили б ми зараз умовно «як у Польщі чи Швеції», і чи була б узагалі ця страшна війна? Поділіться думками в коментарях — дуже цікаво подивитися на це вашими очима.
