8 червня 2007 рік
Пахне морем та сонцем.
Я стою біля автомобіля який трохи захищає від вітру, що несе зі сторони моря його запах та краплі води. Літнє сонце вже сідає тож і не припікає майже. Це наче рай на землі де можна сховатися від усіх проблем та людей. Наче поки ми тут нічого немає значення.
Мій ...друг? Не звик когось так називати, навіть подумки. Який ніколи не бачив моря в живу побіг до нього ледь машина встигла зупинитися. Думаю, як би я не відкрив двері він би їх і вибив. В принципі це на нього так схоже. Не розумію його запалу щодо цього.
Нарешті закривши автомобіль, який служить мені вірою і правдою вже декілька років я підняв погляд в тому напрямку куди наче побіг без п’яти хвилин друг. Сонце, як раз планує сховатися на ніч за морем, тож воно мене сліпить, дратівливе відчуття.
Прикрившись рукою від променів сонця, які явно замислили осліпити мене, я побачив свого друга. Він прямо, як маленька дитина вже забіг у воду по коліна та розплескував її ногами в різні сторони стоячи спиною до мене. Тож мені пощастило не бачити його точно дурнуватий вираз обличчя.
Приїхати сюди була повність спонтанна ідея. Останнім часом його дратівливість збільшилась, мене задовбало бачити його надмірно незадоволене лице, більше ніж зазвичай. Затовкти його в авто було ще те випробування. Хоча тепер ідея привести його сюди мені не здається найкращою з усіх. І що я тільки роблю, не розумію.
Але на жаль схоже він все ж прийшов до тями й згадав, що привіз його сюди я, а не він сам сюди дошкандибав.
Мене все більше дратує сонце, яке навіть через руку мене сліпить та заважає щось нормально розгледіти попереду, бризки води, не додають приводів для радості, може не варто було все ж їхати?
І от нарешті це непорозуміння, яке по якійсь дивній випадковості стало моїм другом вирішило великодушно повернутися до мене і....і всі думки полетів до чорта. Схоже всі мої думки й те, що ще було в голові пішли на дно моря в якому по коліна стоїть зараз це непорозуміння.
Ну не можна так світло посміхатися. Ця дурнувата посмішка від вуха до вуха та палаючі світло зелені очі на сонці, чорне волосся, які крізь сонячні промені набули рудий відтінок. Це все не чесно щодо моєї пустої голови. Вперше за час нашого знайомства я бачу його таким, спокійним та веселим?
А ця посмішка та очі краще любої кулі та ножа ранять мене і вибивають повітря з легень легше ніж найсильніший удар в груди, котрий я коли-небудь відчував. Рука якою я захищався від сонця сама собою опускається. Вона мені вже не допоможе, бо ця усмішка та очі осліпили мене краще за чортове сонце.... І чого мені хочеться приєднатися до нього за його покликом, зіпсувавши собі кросівки та штани?
Може мене все ж отруїли, а я і не помітив? Ворогів наче більше стало останнім часом.... Хоча якщо ця легкість в районі грудей та неймовірний спокій, який я не відчував зі смерті батьків є просто побічною дією отрути…. я не проти бути отруєним останню частину життя.
Бо, як інакше пояснити те, що я і справді йду до цього опудала зайшовши по коліна у воду? І чого на моєму обличчі проступає така сама дурна, але щаслива посмішка сама собою? Та хочеться просто сміятися, як дурень, дивлячись в ті зелені очі, які через те кляте сонце набувають жовтого відтінку та стають так сильно схожими на мої?
Стояти просто так у воді нам нудно і не так тепло, як могло здатися. Все ж кінець літа, і вже стає доволі прохолодно під вечір, та й повітря не приносить теплоти. Ми починаємо бігати одне за одним по коліна в воді, при цьому намагаючись одне одного занурити просто тут, на мілині. В результаті ми мокрі з голови до п’ят, пісок повсюди де тільки можна уявити, одяг остаточно зіпсований, але чого ж так спокійно і весело на душі? І чому періодично в голові звучить голос мого батька,
Так він мені не батько, але я точно признав це, що хоч ні по документах, ні по крові, він мені ніхто, але вже давно він замінив мені батька, став, як сім’я... хоч, я ніколи в цьому йому і не зізнаюсь.
І чого ж тоді його голос в моїй голові каже щось про симпатію, кохання та любов? Він дуже сентиментальний та напрочуд до блювоти обожнює романтику та всю цю ваніль.
Може він так часто мені казав про кохання та її необхідність в житті кожної людини, а тим паче підлітка, що я повірив в це?
Хоча я напевно пізніше і пошкодую, що повівся на цю атмосферу, та цей голос в голові що так настирливо все це повторює, але зараз я насолоджуюся цією легкістю в душі.
Але все потім, навіть ці думки вітер з краплинами моря та з сонцем, яке мені вже не здається таким дратівним легко проганяють з моєї голови. І на цю коротку мить я буду просто звичайною людиною.
Схоже не тільки на мене так діє море, вітер та сонце в цьому дивному місці. Мій... хто?
Навряд я зможу тепер його називати другом навіть у себе в голові. Напевно краще про це я подумаю пізніше. Але схоже він також забув про всі тягарі, ланцюги що тримають міцно і його і мою душу. Зараз вони спали, маски розбиті та залишені десь на дні води, поки ми не вийдемо з неї та вони не з'являться знову і ланцюги, що ми залишили на піску перед водою не скують наші душі знову.
Зараз ми вільні, ми справжні. Такі які й мали б бути, як би не жорстокий світ та доля ззовні цього місця. Він пропонує зробити фото на фотоапарат, і звідки ж тільки взяв цей мотлох. Напевно все ж встиг щось взяти з собою, хоча ми й поїхали, як треба не зібравшись.
Я ненавиджу фотографуватися, але тут просто не зміг та і не захотів відмовитися. Він притягує мене ближче до себе за шию посміхаючись в камеру, яку підняв так високо, як зміг та робить знімок. На якому ми посміхаючись, як два дурні, стоїмо по коліна у воді, мокрі та в піску, а позаду нас сонце майже сіло.
Пізніше в машині, коли вже сонце, яке тепер зовсім припинило мене дратувати, сіло, він запропонував віддати мені фото. Я навіть не встиг замислитися, як треба над його питанням кивнув та забрав його собі, тепер воно завжди буде зі мною, це я точно зрозумів поглянувши швидко на нього та сховавши.
Щоб не приваблювати увагу до себе і може не видати той безлад, що у мене в голові, завів машину та запропонував йому все ж поспати, бо їхати нам довго назад, а він вже пару днів нормально не спав. На диво він навіть не сперечався зі мною, що зазвичай було нормальною його поведінкою.
Пристебнувшись та трохи відкинувшись на передньому сидінні він швидко заснув. Все ж переспорити його та вмовити лягти на заднє сидіння я не зміг. Значить з ним і справді все добре, бо якось дивно було не чути так довго його бурчання та спори з приводу усього, що тільки можна.
Вимкнувши світло в машині та включивши фари я повільно повів машину назад додому. Думаю, цей день назавжди залишиться в моїй пам’яті та на фотографії, яка тепер буде завжди зі мною. І плювати, що буде далі та наскільки складно. Можливо, я нарешті знайшов сили жити, а не існувати в цьому світі…
