У 14 сторіччі середньовічне місто Європи чи Близького Сходу, позбавлене своїх кам’яних мурів уявити собі було неможливо. Для тогочасного містянина це був безумний, страшний і немислимий сон. Камінь був не просто будівельним матеріалом — він був основою середньовічної ідентичності. Опоясане товстими вежами, оточене глибокими ровами з водою, з важкими дубовими воротами, що піднімалися на ланцюгах о шостій вечора, місто являло собою замкнений мікрокосм. Світ чітко ділився навпіл: усередині стін - право, безпека, ремесло та порядок; зовні він був ворожий та непередбачуваний. Там панували розбійники, епідемії та чужі армії. Мури були фізичним втіленням страху людства перед навколишнім світом.
І навпаки, у південноукраїнських степах та річкових долинах другої половини XIII — XIV століть. Тут почали виникати величезні осідлі центри, що розпростерлися на кілометри вздовж Дніпра, Дінця, Дністра та Південного Бугу. Вони кишіли тисячним населенням, вражали різнобарв’ям мов, пишністю палаців, димарями металургійних та керамічних майстерень, розкішшю лазень із мозаїчними підлогами й басейнами. І при цьому — жодного кам’яного муру. Жодного рову. Жодної захисної вежі.
Цілі купецькі квартали, ринки, причали й ремісничі слободи розкриваються прямо в степ і в плавні, не маючи жодної лінії оборони, крім самої степової далечини.
Думаю, це не була випадковість або бідність господарів. Це був свідомий, глибокий і революційний цивілізаційний вибір. З’явився феномен, який сучасні історики та урбаністи називають філософією «відкритого міста».
Щоб зрозуміти, як і чому це стало можливим, треба зняти західноєвропейські окуляри та поглянути на Степ очима ханської адміністрації та місцевого річкового населення.
Першою основою відкритого міста стала сама військова доктрина Золотої Орди. У часи розквіту імперії Джучидів ханська влада володіла монополією на насильство на гігантському просторі від Дунаю до Іртиша. Навіщо витрачати мільйони людино-годин, тонни каменю та вапна на зведення мурів навколо міста на Дніпровських переправах чи в гирлі Самари, якщо найкращою стіною для цього міста є сотні тисяч кіннотників, які патрулюють степові кордони на тисячу кілометрів?
Монгольські хани дивилися на оборонні мури під зовсім іншим кутом. Для центральної влади міська стіна — це не захист від зовнішнього ворога, а потенційний осередок сепаратизму. Стіни будує той, хто боїться свого правителя або планує від нього зачинитися й не сплачувати податки. Зруйнувавши мури підкорених руських, кавказьких та хорезмських міст, степова імперія принципово заборонила будувати нові. Філософія була проста й сувора: оборонною стіною держави є її армія, а не камінь. Захист міста гарантує ханський ярлик і страх перед невідворотньою каральною експедицією, яка розгромлює будь-кого, хто наважиться порушити спокій імперського транзиту.
Другим, і, можливо, найпотужнішим рушієм «відкритості» стала економічна доцільність. Замкнене в кам'яне кільце європейське місто опинялося в пастці власних кордонів. Воно було тісним, з вузькими смердючими вуличками, де кожен квадратний метр усередині стін коштував золота, а забудова росла вгору, перекриваючи світло. Таке місто з великими труднощами адаптувалося до раптового економічного зростання.
Степове «відкрите місто» функціонувало за принципом сучасного мегаполісу або вільної економічної зони. Воно не мало мети заховатися — воно мало мету увібрати в себе якомога більше транзитного потоку. Відсутність стін означала відсутність пропускних вузьких горловин. Купецький караван, що йшов із Генуезької Кафи, із булгарських земель чи з Хорезму, не мусив годинами стояти в черзі перед міськими воротами. Він просто виходив із степового шляху й вільно вливався у вулиці-артерії, розвантажуючись безпосередньо біля караван-сараїв чи річкових причалів.
Забудова відкритого міста була принципово іншою — органічною, просторою, орієнтованою на воду та шляхи. Місто розливалося вздовж річки, як вода під час повені. Поруч із ремісничим кварталом гончарів виникала слобода ковалів, далі — квартал вірменських чи грецьких купців, ще далі — поселення слов'янських бродників та половецьких родів. Якщо місто розросталося, йому не потрібно було зносити й перебудовувати дорогі оборонні вали. Воно просто крокувало далі в степ чи вздовж берегової лінії, приєднуючи нові й нові території.
І це була абсолютно інша соціальна та просторова психологія. Це було місто, позбавлене клаустрофобії.
Особливе місце у цій філософії посідав цивілізаційний та релігійний космополітизм. Стіни європейського чи близькосхідного міста часто виконували роль релігійного та соціального водорозділу — за ними ховалися «свої» від «чужих», усередині створювалися окремі закриті ґетто для іновірців. Відкрите степове місто існувало в умовах дивовижної для Середньовіччя толерантності, яка тисячоліттями була особистою візитівкою нашої землі.
Під патронатом ханської адміністрації, де діяла Велика Яса Чингісхана (що гарантувала недоторканність усіх релігійних культів), в одному й тому ж відкритому місті на Дніпрі чи Дінці поруч існували православні церкви, мусульманські мечеті, язичницькі капища та католицькі каплиці італійських купців. Вони не ділили між собою простір за кам'яними парканами. Їх об'єднував спільний інтерес — безпечний транзит, ремесло, торгівля та прибуток.
Але як функціонувало таке місто з точки зору внутрішньої безпеки? Якщо немає стін, то що заважає будь-якому загону степових розбійників уночі ворватися в купецькі комори та пограбувати їх?
Ось тут філософія «відкритого міста» розкриває свій цікавий секрет: безпека забезпечувалася не статичною перешкодою (стіною), а динамічною мережею взаємного контролю та соціального договору.
По-перше, функцію зовнішнього периметра виконувала сигнальна система та річкова варта. Ті самі бродники та половці, про яких ішлося раніше, тримали під постійним наглядом степові підходи на десятки кілометрів навколо міста. Будь-яка неідентифікована група кіннотників помічалася задовго до її наближення. Димні вогнища на курганах і легкі річкові човни, ну а що логічніше ще можна придумати в степу, передавали сигнал тривоги за лічені хвилини.
По-друге, захист самого міста спирався на гарнізон ханського намісника (даруги або баскака) та ополчення самих ремісничих цехів і купецьких гільдій. Відкрите місто було надзвичайно добре озброєним простором. Купці та ремісники мали чудову самоорганізацію. Пограбувати відкрите місто було значно важче, ніж здавалося: замість того, щоб упертися у ворота, нападник опинявся в пастці величезного, чудово орієнтованого на місцевості озброєного населення, яке знало кожен байрак, кожну протоку й кожен кущ у плавнях.
По-третє, діяла сувора юридична відповідальність. За злочин, скоєний на території торгового міста чи митниці, відповідальність ніс увесь навколишній рід або громада, на чиїй землі це сталося. Якщо купецький товар зникав, ханська адміністрація просто накладала гігантський штраф на найближчі кочовища чи селища. Тому самі місцеві жителі були найпершими й найвпливовішими охоронцями порядку — їм було катастрофічно невигідно пускати грабіжників на свою територію.
Філософія «відкритого міста» народила унікальний тип середньовічної архітектури. Оскільки гроші не витрачалися на гігантські оборонні споруди, вони інвестувалися в інфраструктуру комфорту та побуту. Саме у відкритому степовому місті XIII–XIV століть ми бачимо дивовижні речі: складні підземні водопроводи з керамічних та свинцьових труб, підпологові системи опалення (кани), величезні громадські лазні (хамами) з мармуровою обробкою, фонтани, продумані системи відведення дощових вод та сміття.
Це були міста, створені для життя, а не для війни. Вони дихали степовим повітрям, розгорталися назустріч річковим вітрам і не мали того важкого, давлячого відчуття замкненого кам'яного мішка, яке було характерне для тогочасної Західної Європи.
Звісно, у цієї системи була своя вразливість. Вона працювала бездоганно лише доти, доки працював Pax Mongolica — доки була сильною центральна ханська влада та недоторканним геополітичний порядок.
Філософія відкритого простору, відсутності парканів та пріоритету мобільності над каменем глибинно просочилася в плоть і кров українського Півдня. Через два століття ця сама філософія відродиться в організації козацьких січей та паланок. Запорозька Січ — це теж у своїй основі «відкрите місто» степово-річкового типу. Її дерев'яно-земляні засіки були не стільки мурами, скільки тимчасовими орієнтирами, а головною обороною знову стали плавні Великого Лугу, легкі чайки на воді, мобільність і військова майстерність.
Люди річкових долин створили у XIII–XIV століттях унікальний урбаністичний прецедент. Вони довели, що місто може бути не фортецею-в'язницею, а гнучким, відкритим органом глобальної торгівлі та людської співпраці. І це був один із найяскравіших сторінок нашої історії, коли степ і річка не роз'єднували, а об'єднували світи.
Мені іноді закидають, що свої дослідження та роздуми я будую за допомогою методу зламу стереотипів.
Так а що робити, коли історія та дійснійть цікавіша любої фантастики! Ну осьнаприклад взяти зимовий український Степ XIV століття? Напевно, це щось епічно-похмуре: дикі снігові бурани, завірюха, що виє в ярах, промерзлі до дна степові річки, поодинокі напівземлянки, де напівголодні люди в смердючих кожухах туляться до димного вогнища.
Тоді на солодке — різкий кадр, як у кіно.
Надворі січень, наприклад 1340 року. Лютий степовий буран мете над заплавами Нижнього Дніпра, температура впала до мінус двадцяти п'яти. А ви заходите в цегляний будинок на Кучугурському городищі (у місті Замик) або в Шехр аль-Джедід на Дністрі. Знімаєте засніжений сапог... і ступаєте босою ногою на теплу, вилащену до блиску керамічну плитку.
У будівлі — пртємне сухе тепло, жодного диму, а з кутка чути приємний дзюркіт води, яка біжить керамічною трубою прямо до стокової чаші.
Звучить як вигадка? Можливо, як футуристичний сон? Знову злам стереотипів?
Але саме це знаходять археологи, коли розкопують ординські міста від Пруту до Дону!
Поки в тогочасній Західній Європі королі та феодальні барони замерзали у своїх величних кам'яних замках, де єдиним джерелом тепла був величезний камін, який видував усе тепло в трубу й залишав стіни покритими інеєм, у «порожньому» українському степу функціонувала одна з найдосконаліших інженерних систем цивілізаційного комфорту.
Називалася вона «канд» (або кан) — підпологове опалення, занесене в наші землі майстрами з Хорезму та Центральної Азії.
Як це працювало в степових умовах, де з дровами завжди було сутужно?
Топка печі виносилася за межі житлової кімнати або розміщувалася біля входу. Гарячі димові гази від згоряння соломи, очерету чи сухого кизяку не вилітали одразу в небо через камін, а спрямовувалися у складну систему горизонтальних каналів-димоходів. Ці канали прокладалися під підлогою вздовж усіх стін і під спеціальними широкими глинобитними або цегляними лежаками — суфами.
Гаряче повітря й дим повільно проходили через ці підземні лабіринти, нагріваючи товстий шар глини, цегли та керамічної плитки. Потім, віддавши все тепло підлозі, дим виходив через трубу на протилежному боці будинку.
Результат був чуловим! Глина й випалена цегла працювали як гігантський акумулятор тепла. Один раз протопивши піч оберемком сухого очерету з плавнях, господар отримував гарячу підлогу й теплі лежаки на добу наперед. Ви могли спати на такій суфі в легкій сорочці, поки за вікном вила степова хуртовина. Люди Середньовіччя вчилися не боротися з кліматом, а випереджати його за допомогою грамотної сучасної інженерії.
Але опалення — це лише частина. Справжнім шоком для сучасних дослідників стала степова водопровідна та каналізаційна мережа.
У тогочасному Парижі чи Лондоні міські відходи виливаються прямо з вікон на вузькі вулички, нечистоти течуть канавами у Темзу чи Сену, звідки ж беруть воду для пиття, а миття вважається небезпечною для здоров'я процедурою.
І ось ординські міста Нижнього Подніпров’я та Приазов’я!
У кожному з цих міст функціонувала розгалужена система водного постачання. З джерел чи річок вода подавалася до міста через підземні водогони, змонтовані з теракотових (гончарних) труб. Ці труби мали ретельно підігнані розтруби, скріплені водостійким розчином на основі вапна, товченого цегляного пилу та рослинних олій. Вода йшла самопливом під тиском, розводячись по приватних садибах, громадських фонтанах (чешме) та резервуарах-басейнах (хаузах).
Для відведення відпрацьованої води будувалася сточна каналізація — глибокі цегляні або кам'яні колектори, покриті плитами. Відходи не застоювалися на вулицях, вони вимивалися водою за межі міста.
Але головним королем, серцем і центром східного комфорту в наших «містах без стін» був хамам — громадська лазня.
Хтось досі уявляє собі лазню як маленьку дерев'яну зрубну хатину на березі річки. Ніхто баню «по чорному» не топив! Ординський хамам XIV століття у Замику, Азаку чи Шехр аль-Джедіді — це була монументальна палацова споруда!
Лазні будувалися з надміцного випаленого квадратного цегли — плінфи. Зверху споруда перекривалася світловими куполами зі скляними віконцями-«очима». Усередині хамам являв собою складний комплекс із декількох залів: від роздягалень та прохолодних кімнат відпочинку до гарячих мийних залів із масивними мармуровими або цегляними суфами в центрі.
Підлога в хамамі опалювалася за таким самим принципом гіпокауста: під підлогою проходили канали з перегрітою парою та гарячим димом від велетенської печі-котла. Усередині залів стояв приємний, м'який вологий туман, а вода подавалася керамічними трубами прямо в стінові фонтанчики та чаші (курни).
А було ще оздоблення. Розкопки Кучугурського городища під Запоріжжям виявили неймовірні деталі: стіни й підлоги степових хамамів були викладені кольоровою мозаїкою, майолікою та полив'яними кахлями!
Яке зорове враження: ви заходите з суворого, похмурого степу всередину купольного будинку, де стіни грають смарагдовими, бірюзовими та кобальтово-синіми барвами, де під ногами тепла вилащена плитка, а в повітрі пахне східними оліями, милом та розігрітою парою.
Хамам, як і скрізь на сході, був не просто місцем гігієни. Це був головний соціальний клуб відкритого міста!
Саме тут, у гарячому тумані хамама, вирішувалися найважливіші справи. Генуезький купець обговорював із половецьким старшиною ціни на солену осетрину; ханський митник домовлявся зі слов'янським бродником про ремонт Таванської переправи; а вірменський ювелір показував грецькому куратору зразки нових срібних прикрас. У хамамі всі були голі і рівні, там не було зброї та важкого верхнього одягу. Це була територія абсолютної довіри та комфорту.
І ось тут виникає найголовніше питання, яке досі спантеличує історіографів: звідки все це взялося посеред «Дикого Поля»?
Відповідь знаходиться в площині глобального синтезу. Монгольська імперія не вигадувала цих технологій сама. Вона виступала в ролі генерального підрядника та «цивілізаційного блендера».
Коли хани підкорили Хорезм, Іран, Закавказзя та Китай, вони не просто пограбували ці землі. Вони переселили тисячі найкращих архітекторів, інженерів, гончарів, копачів підземних водогонів та майстрів по кераміці в свої нові степові центри. Центральна влада надавала цим майстрам колосальний ресурс, землю, сировину й казала: «Зробіть нам так, як у Самарканді. Зробіть так, як у Ургенчі чи Тбiлiсі. Але зробіть це тут — на Дніпрі, на Дінці, на Дністрі».
І вони зробили.
Виник унікальний локальний стиль: східна інженерна думка (системи канд, хамами, водогони) наклалася на місцеву будівельну сировину. Цеглу-плінфу випалювали прямо на місці з дніпровських та дністровських глин, використовуючи як паливо заплавний ліс і очерет. Для розчинів використовували місцеве вапно. А в будівництві разом із прибулими східними майстрами працювали місцеві русинські та половецькі ремісники, які швидко переймали нові технології.
Ось чому, коли в XIX-XX століттях археологи вперше почали знаходити на берегах Дніпра фрагменти керамічних або свинцевих водопровідних труб, залишки гіпокаустних печей та уламки бірюзових майолікових кахлів, вони довго не могли повірити власним очам. Це не вкладалося у звичну схему «дикого кочового степу»!
Східний комфорт ординських міст був не примхою заможних ханів. Це був повсякденний інфраструктурний стандарт урбаністичного Степу. І саме цей стандарт робив ці «міста без стін» магнітом для купецтва, ремісників та мандрівників з усіх куточків тодішньої ойкумени.
Я раніше дивився на старовинні карти Північного Причорномор’я та степової смуги XIII–XIV століть крізь призму традиційних підручників. Здавалося, що вони показують два ізольованих світи: з одного боку — кочове «Дике Поле» з таборами та юртами, з іншого — поодинокі укріплені італійські факторії на узбережжі Криму, як-от Кафа чи Солдайя, що нібито існували самі по собі, притиснуті до моря.
Це абсолютно хибне, спрощене уявлення. Хочаб тому, що картографи, які їх малювали були насамперед моряками. Їм не потрібні були міста подалі від берегів.
У реальності другої половини XIV століття межі між степом і морем не існувало. Існував єдиний, високоінтегрований економічний та урбаністичний організм. Італійські морські республіки — перш за все Генуя та Венеція — були не поодинокими островами в чужому морі, а морськими воротами, «шлюзами» для гігантського внутрішнього архіпелагу степових «відкритих міст», що простягалися вздовж Дністра, Дніпра, Дону та річок Приазов’я.
Це був логічний симбіоз: італійський капітал, флот і навігаційні технології зустрілися з відкритим простором, ресурсами та транзитними артеріями степової імперії Джучидів.
Щоб зрозуміти, як функціонувала ця мережа, зробімо коротку географічну інспекцію ключових «міст без стін» українського Степу та розкриємо їхній прямий зв'язок із купецькими домами Генуї та Венеції.
1. Шехр аль-Джедід (Нове Місто / Старий Орхей) — Дністровський габ.
На західному рубежі степової цивілізації, у меандрі річки Реут (притока Дністра), у середині XIV століття за наказом хана Навруза виростає розкішне відкрите місто — Шехр аль-Джедід. Воно виникло практично на порожньому місці й за лічені роки перетворилося на потужний адміністративний та торговий центр.
Тут діяли два великих хамами з бірюзовими кахлями, мечеті, розкішний караван-сарай та карабулна (митниця). Шехр аль-Джедід був західною «вхідною брамою» степового транзиту. Саме сюди прямували купецькі валки з сухопутних шляхів Центрально-Східної Європи, які далі прямували до дністровських портів — Монкастро (сучасний Білгород-Дністровський) та Вічіни, де їх уже чекали генуезькі галери.
2. Кучугурське городище (Великий Замик) — Серце Нижнього Подніпров’я.
У затінку дніпровських плавнів, у районі сучасних Каховського водосховища та Кінських Вод, розташувалося одне з найвеличніших із відкритих міст — Замик. Його площа сягала понад 100 гекрарів. Воно не мала жодного оборонного валу чи вежі.
Замик контролював стратегічну Дніпровську переправу — Таванський віз. Це був центр металообробки, гончарства, гутництва та міжнародної торгівлі. Саме тут археологи знаходять величезну кількість італійських срібних та мідних монет, уламки венеціанського скла, залишків італійського полив'яного посуду та ювелірних виробів. Замик був внутрішньою «кухнею» та логістичним вузлом, який постачав сировину й продовольство на приморські ринки.
3. Азак (Тана) — Точка абсолютного конвергенції.
У гирлі Дону розташовувалося місто Азак (у європейських джерелах — Тана). Це був унікальний цивілізаційний експеримент. Азак являв собою відкритий степовий мегаполіс, усередині якого на основі спеціальних юридичних договорів (контрактів) функціонували автономні італійські квартали — Венеціанський та Генуезький.
Азак був кінцевою точкою Великого Шовкового шляху на Причорномор'ї. Сюди стікалися каравани з Китаю, Індії, Центральної Азії та Ірану. У цьому місті венеціанські консули та ординські баскаки щодня сиділи за одним столом, вирішуючи митні суперечки, а нотаріуси фіксували угоди між генуезькими банкірами та половецькими чи слов'янськими купцями.
Зв'язок між відкритими містами Степу та італійськими морськими республіками розкриває унікальну економічну механіку, яка випереджала свій час на кілька століть.
Західна Європа XIV століття перебувала в стані хронічного голоду та сировинного дефіциту. Італійські міські республіки, що володіли гігантськими флотами, шукали два основних ресурси: хліб та сировину.
Відкриті степові міста Подніпров'я та Придністров'я стали для Кафи, Солдайї та Монкастро гігантською сільськогосподарською та сировинною периферією. Саме через відкриті міста Дніпра й Дністра на італійські галери завантажувалися мільйони пудів пшениці, тонни солоної та в’яленої осетрини, дніпровська ікра (яку в Італії вважали неймовірним делікатесом), віск для свічок європейських соборів, хутро, смола та корабельний ліс. Крім того, через Азак та Кафу йшов колосальний потік східного шовку, спецій та нафти. Ну і куди подінешся – і раби.
Степове «відкрите місто» потребувало капіталу, стабільної валюти та доступу до високотехнологічних товарів Середземномор'я.
Італійці принесли в Степ:
Срібну монету та кредитно-банківську систему. У нотаріальних актах Кафи та Тани (наприклад, у знаменитих реєстрах нотаріуса Ламберто ді Самбучето) збереглися сотні записів про надання кредитів ординським та місцевим купцям під заставу майбутніх урожаїв чи торгових рейсів.
Елітні товари. Італійські купці ввозили в степові міста вишукане венеціанське скло, фракійські та італійські вина в амфорах, дорогі сукна з Фландрії та Флоренції, які так полюбляла степова аристократія, а також зброю та якісні металеві вироби.
Світовий дистрибуційний ринок. Без італійського флоту товари, вироблені в гончарних та металургійних майстернях Кучугур чи Шехр аль-Джедіда, лишалися б локальним крамом. Генуезькі й венеціанські кораблі перетворювали степового ремісника на учасника глобальної світової торгівлі.
І ці різні світи - католицьке римське право італійських комун та звичаєве право Степу, помножене на Ясу Чингісхана співіснували ще й юридично. Вони створили гнучку систему правового компромісу. У кожному великому відкритому місті чи прилеглій факторії діяв змішаний арбітраж. Якщо виникав конфлікт між генуезьким купцем та місцевим степовим жителем (слов'янином, половцем чи татарином), його розглядала колегія, до якої входили італійський консул (або його представник) та ханський тудун чи каді.
Італійські нотаріуси працювали безпосередньо у відкритих степових містах. Вони складали латинською мовою юридичні документи, де чітко прописування права обох сторін. У цих актах ми знаходимо вражаюче різноманіття імен: поруч із генуезцями Джироламо чи Ніколо фігурують слов'яни Івани та Грицьки, половецькі старшини, вірменські ювеліри та грецькі мореплавці. Більше того, італійські республіки сплачували ханам регулярний податок — комуркі (митний збір) за право вільної торгівлі у внутрішніх степових містах. Натомість ханська влада гарантувала недоторканність італійських купецьких караванів на всій території від Дністра до Дону. Якщо на караван здійснювався напад у степу, ханська адміністрація відшкодовувала збитки італійцям за рахунок штрафу, накладеного на місцеву громаду, яка «не недогледіла» порядок.
Цей унікальний італійсько-степовий симбіоз створював дивовижне відчуття цивілізаційного розквіту протягом майже ста п'ятдесяти років. Це був час, коли український Степ був не бар'єром, а золотим мостом між Сходом і Заходом.
Історична пам'ять та географічний вектор нікуди не зникли. Досвід взаємодії між степовим населенням та італійськими мореплавцями заклав основи для майбутньої козацької навігації на Чорному морі, а сам образ «відкритого ринкового міста» на перетині річкових та морських шляхів через кілька століть відродиться в нових причорноморських центрах — від Акермана та Миколаєва до Одеси.
Далі буде …
(Скорочений варіант для drukarnia.com.ua)
