Нещодавно я подивився картину, про яку раніше нічого не чув, і вона мене серйозно зачепила. Мова йде про незалежний європейський фільм «Зоопарк» 2018 року, який зняв дансько-шведський режисер Антоніо Стив Тублен. Головні ролі у цій камерній стрічці виконали Ед Спелірс та Зої Таппер, а компанію їм на екрані склали Антонія Кемпбелл-Х'юз та Ян Бійвут. Оскільки це скромний інді-проєкт, що пройшов переважно через європейські фестивалі та вирушив одразу на цифрові платформи, гучної голлівудської рекламної кампанії у нього не було. Великі критики обійшли його увагою, але на IMDb стрічка тримається на міцній оцінці 5.5 з 10 на основі глядатцьких відгуків. Реакція на фільм доволі полярна: ті, хто чекав традиційного блокбастера з кривавою м'ясорубкою, називають картину занадто розмовною, адже зомбі тут виконують виключно фонову роль. Натомість поціновувачі камерних і глибоких історій оцінили стрічку зовсім інакше, адже це не стільки фільм про мерців, скільки тонка психологічна драма та чорна комедія про сімейні стосунки в умовах тотального обмеження простору.
Коли вперше чуєш назву «Зоопарк», у голові мимоволі виникають зовсім інші асоціації. Назва ніби натякає на щось легке чи дитяче — здається, що на нас чекає щось на кшталт «Пінгвінів містера Поппера» або легковажна історія про пригодницьких тварин. Але скандинавський кінематограф завжди славився своїми трилерами та особливим драматизмом — м'яким, стриманим, але таким, що неухильно наступає. У результаті ми бачимо зовсім не банальний зомбі-апокаліпсис, а тонку й в'їдливу обгортку справжнього соціального ліфта, де розгортається внутрішня драма людських відносин.
Сюжет починається максимально буденно, але від того не менш болісно. Головні герої, подружжя Карін і Джон, застрягли у глибокій кризі шлюбу і перебувають буквально на межі розлучення, відчуваючи крижане відчуження одне до одного. Динаміка їхньої пари побудована дуже цікаво: чоловік більш м'який, поступливий і схильний до рефлексії, тоді як жінка веде за собою, вона більш спортивна, зібрана й рішуча, до того ж актриса виглядає на екрані дуже симпатично. Вони — чужі люди під одним дахом, які готуються остаточно розійтися. Але тут у звичне життя втручається хаос. Зовні все летить шкереберть: світ накриває незрозумілий вірус, на вулицях починається божевілля, а в сусідню будівлю на повному ходу врізається літак. Подружжя опиняється зачиненим у власній квартирі, де їхня особиста «третя світова» розгортається всередині чотирьох стін.
Опинившись у замкнутому просторі, герої проходять через серйозні випробування. Їм доводиться виживати, шукати ресурси і навіть грабувати запаси сусідів, наново вчитися чути одне одного під тиском зовнішньої загрози. Здається, ось він — шанс переосмислити минуле. Однак напруга зростає, коли до них приходять інші вижилі, сусідська пара. Їм не подобається бути на других ролях, вони хочуть повністю заволодіти запасами єдиної їжі та води. Ситуація загострюється до краю, і головним героям доводиться піти на жорсткий крок, захищаючи власне життя від нападників, які згодом виявляються інфікованими.
Цей фільм чудово демонструє тему вигорання — як емоційного, так і життєвого. Це історія про те, як можна зазирнути у прірву непорозуміння і спробувати пізнати свого партнера під абсолютно новими кутами, коли звичні маски спадають. В ізоляції герої знаходять те, чого їм так не вистачало у мирний час: чесність і справжню близькість на краю безодні. Перед самим фіналом розгортається неймовірно сильна і трагічна сцена. Хвороба дістається і до них — жінка виявляється зараженою. Джон іде на крайнощі, намагається врятувати кохану, навіть пробує віддавати їй свою кров, сподіваючись стримати внутрішнього монстра. Але вірус неможливо зупинити. Усвідомлюючи неминучість, жінка приковує себе до стіни, а на шиї залишає записку з проханням вбити її заради його порятунку.
Але Джон не зміг її вбити і вирішив залишитися з нею до кінця. Коли через кілька місяців у квартиру нарешті проривається група військової зачистки, вони бачать моторошну сюрреалістичну картину: чоловік повністю прив'язав себе до перетвореної на зомбі дружини, вони існують у дивному симбіозі, кусаючи і чіпляючись одне за одного. Військові не намагаються розібратися чи зрозуміти їхню трагедію, для них це просто загроза — коротке питання про те, що це таке, і автоматна черга миттєво обриває їхнє життя.
Особисто мені фільм дуже сподобався своєю несподіваною глибиною, і я щиро його рекомендую. «Зоопарк» залишає після себе довгий і важкий післясмак, будучи глибокою притчею про межі людської любові, яка часом суперечить будь-яким інстинктам самозбереження. У наш час, коли багато хто з нас знає, що таке життя в постійному стресі та емоційному вигоранні, цей фільм відгукується по-особливому гостро, нагадуючи про те, чи здатні ми вчасно розгледіти людину поруч.
