Я саме закінчував цикл статей для одного крупного соціологічного проєкту, як мені на елктронну пошту прийшов цей лист. Проглянувши його по діагоналі, я навіть трохи розізлився: ну невже життя не вчить людей бути обачними і десятки ошуканих жертв у щомісячних зведеннях від поліції – не привід, щоб нарешті ввімкнути голову?! З цими думками я вже було заніс курсор мишки над значком перенесення до кошика, як раптом зір вихопив з листа одну фразу, яка змусила мене зупинитися.
Лист відчаю
Звісно, я змінив ім’я героїні цього інтерв’ю, бо на її долю і так уже випало досить випробувань. Але все-таки зацитую тут фрагмент листа Лідії для того, аби ви зрозуміли, що змусило мене все-таки дати розголос цій історії.
«Доброго дня, пане Ігоре!
Я часто читаю ваші статті і підписана на вас у соцмережах, але ніколи не коментую, бо мені здається, що в тих історіях, які ви описуєте, важко однозначно висловлюватись. Мені завжди здавалося, що мене не торкнеться щось подібне, адже я вважаю себе людиною освіченою і досить обережною. Ви, мабуть, будете сміятись, але не так сталося, як гадалося. Мене ошукали у найпримітивніший спосіб, як молоду дівчинку чи довірливу бабусю. Мабуть, це через мою самовпевненість.
Мій чоловік загинув на війні. Але тіло досі не знайшли, тому я до останнього не хотіла вірити, запевняла себе, що він пропав безвісти або потрапив у полон і от-от з’явиться шанс його визволити. Тому я постійно писала оголошення про пошук з його фото, з останнім місцем перебування, навіть обіцяла винагороду тому, хто дасть мені хоч якусь інформацію. І тут з’явився він. Військовий. Говорив зі мною виважено і грамотно, виглядав на фото як інтелігентна людина, можна сказати, що навіть симпатична – відкрите обличчя, світлі очі. Він навіть чимось нагадував мені мого зниклого чоловіка. Тому, коли назвався його бойовим побратимом і розказав, що знає, як витягти його з ворожого полону, я схопилася за його пропозицію, як потопельник за соломинку…»
Зустріч у кав’ярні
Як ви розумієте, мене зачепила фраза «ви будете сміятись». Та ні, сміявся я хіба що пишучи перші 5-10 історій. Далі мені ставало не до сміху. Адже шахраї втрачають залишки сумління, спекулюючи на найглибших людських почуттях. І це обурює. Тому я вирішив відповісти Лідії і призначив особисту зустріч. Вона без проблем погодилася говорити під запис, бо виявилася людиною і справді досить виваженою та розуміючою, наскільки важливо оприлюднювати навіть такі болючі історії, щоб убезпечити інших.
Я призначив їй зустріч у не дуже популярній кав’ярні, аби менше сторонніх вух та очей були присутніми при нашій розмові. Розгулявся дощ. Я допивав американо, спостерігаючи, як краплі сповзали по шибці, утворюючи своїми патьоками нецензурні слова. Хоча, мабуть, ті слова були лише в моїй голові. Лідія запізнювалась, марнуючи мій час. Я відкрив фейсбук. У пабліку «Поліція області» красувався новий допис: пенсіонерку ошукали на 200 тисяч гривень. Чорт забирай! – Дощові краплі в цей момент писали на вікні дещо інше, але цього я тут не цитуватиму. – Мене взагалі жодним місцем не обходить, звідки в пенсіонерки такі несамовиті гроші. Мені одне цікаво – коли вони почнуть думати?!
Тут мої знервовані роздуми обірвались, бо саме відчинилися двері і до кав’ярні, струшуючи краплі з волосся, ввійшла Лідія. Я не мав настрою вмикати джентльмена і допомагати їй зняти плащ, зрештою, це було не побачення. Лише злегка помахав рукою з-за столика, аби вона мене помітила. Лідія повісила плащ на вішак біля входу, прилаштувала мокру парасольку до підставки і направилась до мене.
Співрозмовниця з цієї жінки була дуже вправна, мені навіть здалося, що вона добре приготувалася – в який момент і що говорити. Тож перекажу коротко. Отримавши звістку від «побратима» свого зниклого чоловіка, Лідія спочатку вагалася, чи варто йому довіряти. Але Олексій, як він назвався, знав такі подробиці з життя Лідії, які міг знати тільки її чоловік. Власне, саме він, зі слів нового знайомого, багато розповідав йому про кохану дружину. Що вона любить орхідеї, що в неї в дитинстві загубився цуцик і з тих пір вона колекціонує статуетки собак. Навіть про улюблені парфуми не забув. Але останні сумніви жінки розвіяла телефонна розмова. Звісно, дзвонив Олексій з зашифрованого номера у Телеграм, бо ясно, що його підслуховували ворожі спецслужби. Голос нового знайомого звучав впевнено, він точно знав, як визволити з полону Сергія, чоловіка Лідії. Він мав зв’язки у розвідці, тож домовився про такий собі «неофіційний обмін» - всього лише 5 тисяч доларів і Сергія мали б вивезти на безпечну територію. В умовлене місце і в умовлений час мусила під’їхати Лідія на авто і забрати чоловіка додому. Заощадження Лідія мала. Тому без роздумів погодилась на такі умови, єдине, що трохи залишало настороженість – гроші nреба було переказати на криптогаманець Олексія через бітомат, або так званий криптовалютний банкомат. Жінка нашвидкоруч погуглила, як працюють бітомати і зрозуміла, що відслідкувати, куди саме пішли гроші, в разі чого, буде неможливо. Але на кону стояло життя її коханого Сергія…
Переказ за переказом, а потім ще один
Як ви вже, мабуть, зрозуміли, п’ятьма тисячами доларів уявна свобода чоловіка Лідії не обійшлася. Коли настав так званий «час Х», жінка прочекала кілька годин у полі, куди мав приїхати новий знайомий, який до того часу видавався вже справжнім другом, і привезти полоненого Сергія. Але дива не сталося. Мобільного зв’язку не було, отже, так і не дочекавшись обіцяного, розчарована і знервована, Лідія повернулася до міста за важким серцем. На диво, Олексій одразу відповів на дзвінок. Дуже вибачався, але розповів, що сталося неочікуване – змінилося командування підрозділу, з яким він домовлявся, а новий командир менше ніж за 15 тисяч не хоче навіть піднімати цю тему. Жінку почали гризти погані передчуття. Після безсонної ночі в сльозах та роздумах, вона все ж таки пішла до бітомата і переслала бракуючі кошти на вказаний гаманець, повідомивши про це Олексія. Після чого подзвонив Олексій і стривожено повідомив, що комісія в бітоматі «з’їла» неочікувано багато і потрібно ще 2 тисячі. Як в тумані, Лідія відвезла авто на майданчик продажу і за кошти застави «погасила заборгованість». Аж ось тоді телефон Олексія перестав відповідати.
Психологічний фактор
Лідія говорила і говорила, наприкінці трохи захриплим голосом додала – «І так я залишилася не лише без чоловіка і грошей, а також втратила віру в людство. Не знаю, навіщо я довірилась вам. Мабуть, мені вже просто все одно. Гроші я зароблю, ми з чоловіком мали невеличкий бізнес. Машину викуплю. А от вірити, мабуть, нікому вже не зможу. Напишіть про це, може, хоча б інших навчить моя історія. Дякую, що вислухали».
Я кивнув. В голові крутилися якісь підбадьорливі слова для цієї жінки, але їх було замало, та вона і сама, як видно, все зрозуміла. Після кожного подібного інтерв’ю мені хочеться вірити, що тепер нарешті цей безкінечний шерег шахрайств припиниться. Так було і цього разу. Я сказав їй про це. Ми вийшли з кав’ярні і розійшлися кожен у свій бік, дощ закінчився, почало смеркатись. Я жив досить далеко від місця нашої зустрічі, але вирішив піти додому пішки, щоб інформація в голові трохи систематизувалась.
Чому вони це роблять? Навіть такі, здавалося б, розумні, освічені люди? Чому не йдуть одразу до поліції, не збирають родичів та знайомих, щоб порадитися, чому приймають такі рішення на самоті? Мабуть, у психологів є на це відповіді. В мене і надалі відповіді не було.
На живця
Протягом життя я написав стільки журналістських розслідувань, що «розвести» мене на емоції вже не можливо. Тому ввечері я подивився легеньку комедію, щоб переключити думки і заснув спокійним сном. Ранком я зрозумів, що щось іде не так, як завжди. Вчорашня співрозмовниця, Лідія, не йшла мені з голови. Вона була відверто гарна. Рудувате волосся до плечей спадало легкими хвилями, струнка статура, правильні риси обличчя… У чомусь я розумію тих шахраїв, не помітити таку жінку серед тисяч дописів у фейсбук було важко. Але вона була всього лише однією з героїнь моїх розслідувань! Я не міг собі дозволити сентиментальності, адже це непрофесійно! Це вродлива, розумна, але чергова ошукана курка, Ігорю, - казав я собі, - одна з тих, про яких ти завжди говориш: «Ну коли вже вони почнуть думати?!»
А і справді, коли? От цікаво, вона говорила, що її віра в людей втрачена назавжди. А якщо через місяць той Олексій з’явиться і почне їй знову вішати локшину на вуха, тоді що? І тут мені до голови прийшла не те що непрофесійна, а абсолютно диявольська ідея. Я розумів, що за неї розплачуватимусь потім. Але наразі відкрив сток фотографій і почав обирати…
Я безсовісно зробив фейковий аккаунт на фейсбуці, поставив аватарку світлоокого симпатичного бороданя, опис мого персонажа не міг залишити байдужою жодну сердобольну жіночку від 18 і до безкінечності. Вдівець, бізнесмен, двоє дорослих дітей, милий кудлатий пес, великий заміський будинок… Канонічний набір для ловлі на живця.
Знайти профіль Лідії було нескладно. Я знав її справжнє ім’я та прізвище, місце роботи збігалося з тим, що вона розповідала. Генеральна директорка торгової компанії. В описі значилося «заміжня», отже ще чекає…
Не буду вдаватися у подробиці, Лідія була насправді по вуха закохана у свого зниклого чоловіка і не дуже йшла на розмову з чарівним незнайомцем. Я не наполягав на романтиці, хоча, чесно кажучи, дуже хотілося. Я представився Віталієм, братом Олексія. Якого, як ви вже встигли зрозуміти, мало не вбили при спробі вивезти її чоловіка Сергія з полону. І тепер вони обоє у польовому шпиталі, але я втратив з ними зв’язок, а оскільки давно живу за кордоном, то зі мною зв’язалися волонтери, які знають вихід… Я, як справжній джентльмен, обіцяв внести більшу частину грошей, 3 тисячі доларів, на нове авто для волонтерів, на якому вони зможуть забрати мого брата, а заодно і її чоловіка, з гарячої точки. Але, як не прикро, вона б мусила внести ще 1,5 тисячі. Лідія вагалася. Але я був переконливий і невмолимий, тож, зрештою, вона погодилася. Але тільки за однієї умови – переказуватиме гроші саме вона, тож просить, щоб я спочатку перевів їй 3000 через бітомат, а потім вона перешле все разом на адресу, яку я їй скажу. Я посміхнувся: а таки ж зробила висновки, молодчина! І погодився.
Мій задум полягав у тому, щоб дати їй адресу свого криптовалютного гаманця (адже він анонімний і вона б щиро вважала, що переказує наші гроші саме волонтерам), потім отримати від неї гроші – свої і її разом. Потім я збирався знову викликати її на розмову, віддати гроші і спитати прямо в очі: «Ну і коли ви нарешті навчитеся думати?» Це було дещо жорстоко, але мені здавалося, що буде дієво. Коли я вже був коло бітомата і розпочав транзакцію, то оператор затримав її, попросив підтвердити особу і поцікавився, кому я роблю переказ, аякже, в них же боротьба з відмиванням коштів. Я спокійно відповів, що маю намір купити крипту і переказати дружині, показав паспорт і транзакція пройшла успішно. Мені сподобався підхід працівників Bitomat.com - вони відчутно намагалися врятувати мої гроші від вірогідного шахрайства. Але якщо людина твердо вирішила бути ошуканою, її мало що зупинить, правда?
Хто кого?
І лише тоді, коли Лідія перестала відповідати на мої повідомлення з фейкового акаунта симпатичного бороданя, мені почало ставати недобре. За кілька днів я подзвонив до неї зі свого справжнього номера, адже обіцяв їй повідомити, коли вийде наше з нею інтерв’ю. Вона одразу відповіла. Голос її вже не був ні хриплим, ані пригніченим, на тлі нашої розмови чувся сміх веселої компанії.
- Добрий день, Ігорю. То наша стаття вже вийшла, так?
- Лідіє, вибачте, в мене до вас є одне питання…
- Послухайте, я зараз за кордоном, у роумінгу, вам буде дорого розмовляти, давайте колись пізніше, ок?
- Але коли? В мене питання щодо вашого чоловіка – з останніх сил намагався я втримати її на лінії.
- Бог з вами, друже, я ніколи не була заміжня! – десь на задньому плані знову почувся сміх веселої компанії. Тут хтось вихопив у Лідії слухавку і чоловічий голос пробасив:
- Коли ви вже нарешті навчитеся думати! – і розмова обірвалась.
Звісно, більше ніхто не відповів на тому номері, акаунт Лідії зник з фейсбуку, а її пошта виявилась заблокованою – всі мої спроби зв’язатися з нею виявилися марними. Я не заявляв у поліцію. Три тисячі доларів – не така вже й висока ціна, щоб раз і назавжди навчитися думати.
Ігор Старинський , журналіст
(Свого імені не змінюю, аби на власному прикладі показати, що шахраї є всюди, де йдеться про гроші і навіть досвідчені люди не застраховані від обману. Але щиро дякую за спробу операторові Bitomat.com, сподіваюсь, інших клієнтів вдасться відвести від біди)
