ДВА КРИЛА ОДНІЄЇ СИСТЕМИ
РЕПРЕСІЇ
Ця тема може здаватися далекою від повсякденного життя. Але чи замислювалися ви, як суспільство поступово приходить до ситуації, коли репресії починають сприйматися як щось нормальне?
Як формується образ людини, яку спочатку називають «небезпечною», потім — «ворогом», а зрештою суспільству пояснюють, чому її можна переслідувати?
Розглянемо відомий механізм.
Якби ще у 2010 році Путін просто вийшов і сказав: «Українці — вороги, з ними треба воювати», це навряд чи було б переконливим для мільйонів людей. Тоді між Україною та Росією існували значно тісніші соціальні зв'язки: родичі, друзі, спільний бізнес, поїздки, культурні контакти.
Така риторика могла б виглядати не як «захист Росії», а як абсурд.
Тому образ ворога потрібно було формувати поступово.
І тут ми бачимо два взаємопов'язані напрями риторики: політичний та антикультовий.
Перший працює безпосередньо з політичними та геополітичними наративами.
Другий — із поняттями «секти», «небезпечних культів», «деструктивних організацій» та уявною загрозою для суспільства.
Питання полягає в іншому: що відбувається, коли ці дві риторики починають використовувати однакові образи — небезпека, загроза, ворог, руйнування держави?
ПОЛІТИЧНА РИТОРИКА
У російській політичній риториці поняття «тоталітарних сект» давно використовувалося для опису певних релігійних організацій.
Наприклад, Володимир Путін у 2012 році заявляв:
«Що стосується тоталітарних напрямів діяльності, то це, безумовно, становить особливу загрозу для суспільства, для людей. Це полювання не лише за душами, а й за майном людей».
Ця цитата сама по собі стосується релігійних організацій, яких російська влада та пов'язані з нею діячі визначали як «тоталітарні».
Але важливо подивитися, як подібна лексика згодом починає застосовуватися вже до України.
22 вересня 2022 року міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив:
«У нас немає сумнівів, що Україна остаточно перетворилася на тоталітарну державу нацистського штибу, де безкарно порушуються норми міжнародного гуманітарного права».
Тобто слово «тоталітарний», яке в одному контексті використовується для опису релігійних груп, в іншому починає застосовуватися для характеристики цілої держави.
Інший приклад — виступ Путіна 30 вересня 2022 року:
«Таке повне заперечення людини, повалення віри та традиційних цінностей, придушення свободи набуває рис “релігії навпаки” — відвертого сатанізму».
Тут політична риторика вже поєднується з релігійними образами.
«Сатанізм», «руйнування традиційних цінностей», «тоталітаризм», «загроза» — усе це створює емоційно насичений образ противника.
АНТИКУЛЬТОВА РИТОРИКА
Паралельно існувала інша інформаційна площина — діяльність російських антикультових організацій та окремих релігійних діячів.
Одним із відомих представників цього середовища є Олександр Дворкін.
У своїх виступах він використовував визначення на кшталт:
«Авторитарні секти — це особливий вид авторитарних організацій, головна мета існування яких — влада та гроші для керівництва і найближчого оточення».
Тобто певна категорія релігійних організацій описується через категорії «авторитарність», «влада», «гроші», «небезпека».
В іншому інформаційному просторі з'являються вже твердження про нібито зв'язок українських політичних процесів із діяльністю «сект».
Російський антикультовий діяч Олександр Корелов, зокрема, заявляв:
«Сектанти — це шахраї. За ними, як і за будь-якою організованою злочинністю, стоять політичні структури».
А щодо України звучало твердження:
«Україна — це перша держава, яку було зруйновано за допомогою сект».
Це вже не просто розмова про окремі релігійні організації.
Це перенесення тієї самої категорії — «секта» — у політичну площину.
ВІД «СЕКТИ» ДО «ЗАГРОЗИ»
Коли одна й та сама лексика повторюється десятки й сотні разів, вона поступово перестає сприйматися як позиція окремої людини.
Вона починає виглядати як очевидний факт.
Спочатку з'являється формула:
«небезпечна секта».
Потім:
«сектанти впливають на політику».
Далі:
«сектанти впливають на державу».
А потім:
«держава перебуває під впливом сект».
Саме на цьому етапі антикультова риторика може перетворюватися на політичний інструмент.
«МАЙДАН» ЯК ОБРАЗ ЗАГРОЗИ
Роман Силантьєв, представник російського антикультового середовища, пов'язував діяльність релігійних груп із протестною активністю та використовував риторику про можливий «Майдан».
У такій логіці релігійна група перестає бути просто релігійною групою.
Її починають представляти як потенційну політичну загрозу.
І тоді поняття «секта» вже означає не лише певні релігійні переконання.
Воно починає означати:
політичну нестабільність;
загрозу державі;
іноземний вплив;
державний переворот;
руйнування суспільства.
Саме тут виникає небезпечний механізм: релігійна або світоглядна відмінність починає подаватися як доказ політичної нелояльності.
ВІД «СЕКТАНТІВ» ДО «ВОРОГІВ»
У російській політичній риториці подібні характеристики дедалі частіше переносилися на Україну.
24 лютого 2022 року Путін заявив:
«Але Росія не може почуватися в безпеці, розвиватися та існувати в умовах постійної загрози, що походить із території сучасної України».
Таким чином формується проста конструкція:
Україна → загроза → небезпека → необхідність захисту.
Але паралельно з політичною риторикою існувала й інша система образів:
Україна → секти → неоязичництво → нацизм → сатанізм.
Ці дві лінії можуть перетинатися.
І тоді політичний противник перестає бути просто політичним противником.
Він стає «небезпечним», «неправильним», «злим» і таким, що нібито загрожує самому існуванню суспільства.
ХТО ПОШИРЮЄ ЦІ НАРАТИВИ?
Йдеться не про одну організацію чи одну людину.
У російському інформаційному просторі діяли різні антикультові центри, релігійні діячі, журналісти, експерти та організації.
Серед структур, пов'язаних із російським антикультовим рухом, згадуються:
Російська асоціація центрів вивчення релігій і сект — РАЦИРС;
Центр релігієзнавчих досліджень імені священномученика Іринея Ліонського;
місіонерські структури окремих єпархій;
інші релігійні та світські антикультові центри.
Серед найбільш відомих публічних діячів цього середовища — Олександр Дворкін та Олександр Новопашин.
Важливо: наявність публічних зв'язків, спільної риторики чи участі в одному інформаційному середовищі сама по собі не доводить існування централізованої структури КДБ або ФСБ.
Тому твердження про «антикультове крило КДБ» потребує окремих документальних доказів.
ОЛЕКСАНДР НОВОПАШИН
У публічних виступах Новопашина можна побачити характерну для цього середовища риторику.
Зокрема, він говорив про «секти» як про потенційну загрозу політичній системі та згадував українські релігійні процеси в контексті політичної нестабільності.
Після початку повномасштабного вторгнення Новопашин також публічно використовував символіку Z.
У висловлюваннях про Україну він, зокрема, заявляв:
«Україна, якою ми її знали, на жаль, померла».
Також він пов'язував український націоналізм із неоязичницькою релігійністю та використовував риторику про «сатанізм».
Подібні висловлювання важливі не тому, що вони самі по собі доводять існування певної централізованої операції.
Вони важливі як приклад того, як антикультова та політична риторика можуть перетинатися в описі України.
ІРИНА КРЕМЕНОВСЬКА
Окреме питання — діяльність Ірини Кременовської та її інформаційних ресурсів.
У цьому випадку особливо важливо відокремлювати документовані зв'язки від висновків, які потребують додаткового доказування.
Якщо російські антикультові організації згадують Кременовську у своїх публікаціях, це є фактом такого публічного згадування.
Якщо Кременовська посилається на російських авторів — це також можна перевірити за конкретними публікаціями.
Але з цього не можна автоматично робити висновок про її роботу на російські спецслужби.
Саме тому кожен такий зв'язок необхідно показувати через:
джерело → дату → цитату → автора → контекст.
ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО?
Тому що мова тут не лише про конкретні релігійні організації.
Йдеться про механізм.
Спочатку групу називають:
«сектантами».
Потім:
«небезпечними».
Далі:
«екстремістами».
Потім:
«загрозою для держави».
А після цього суспільству вже значно легше пояснити, чому щодо цієї групи допустимі особливі заходи.
Так працює дегуманізація.
За словом поступово зникає людина.
Замість конкретної людини з роботою, родиною, дітьми, поглядами та правами залишається ярлик.
«Сектант».
«Екстреміст».
«Ворог».
І тоді виникає найважливіше питання:
Що конкретно зробила ця людина?
Не до якої групи її віднесли.
Не який ярлик на неї наклеїли.
Не що про неї сказав пропагандист.
А що саме зробила ця конкретна людина і в чому саме полягає її провина?ЯК ПРАЦЮЄ СТИГМАТИЗАЦІЯ
Механізм можна умовно описати так:
1. Визначити групу.
«Сектанти».
2. Надати їй негативну характеристику.
«Небезпечні», «деструктивні», «маніпулятивні».
3. Пов'язати її з політичною загрозою.
«Вони впливають на владу».
4. Створити образ ворога.
«Вони руйнують державу».
5. Нормалізувати особливе ставлення.
Якщо група сприймається як небезпечна, суспільство легше переконати в необхідності обмежень щодо неї.
Саме тому боротьба за слова — це водночас боротьба за те, як суспільство сприймає людей.
ВІД СЛІВ ДО РЕПРЕСІЙ
Найнебезпечніший момент настає тоді, коли риторичний ярлик починає замінювати юридичну оцінку.
Людину вже не потрібно переконувати в конкретному правопорушенні.
Достатньо сказати:
«Він сектант».
«Вона небезпечна».
«Вони працюють на ворога».
«Вони загрожують державі».
А далі будь-які обмеження можна представити як необхідний захід безпеки.
Саме тому демократичне суспільство має ставити інше питання:
Які конкретні дії людини стали підставою для обмеження її прав?
Це питання важливіше за будь-який ярлик.
ДЛЯ ЧОГО ПОТРІБЕН ОБРАЗ ВНУТРІШНЬОГО ВОРОГА?
Коли суспільство переконують, що небезпека знаходиться не лише за кордоном, а й усередині країни, виникає внутрішня недовіра.
Люди починають бачити загрозу одне в одному.
Релігійна відмінність може перетворитися на «підозрілу поведінку».
Політична незгода — на «нелояльність».
Критика влади — на «роботу на ворога».
І тоді формується дуже небезпечна логіка:
якщо демократія дозволяє різні погляди, то різні погляди починають оголошувати небезпечними.
У такому середовищі суспільству легше запропонувати прості рішення:
одну «правильну» систему цінностей;
домінування однієї релігійної позиції;
сильну централізовану владу;
суворий порядок;
обмеження інакодумства;
авторитарну модель управління.
Але демократія існує саме для того, щоб конфлікти поглядів вирішувалися не через репресії, а через право, вибори, дискусію та інституції.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ
Образ ворога рідко виникає за один день.
Спочатку з'являються слова.
Потім — ярлики.
Потім — страх.
Потім — переконання, що певна група становить загрозу.
А після цього суспільство може почати сприймати обмеження прав як щось необхідне.
Тому питання не лише в тому, хто кого називає «сектантом», «екстремістом» або «ворогом».
Питання в іншому:
що відбувається з суспільством, коли ярлик стає важливішим за конкретні факти?
За словом може зникнути людина.
За образом ворога — її права.
А за виправданням «безпеки» можуть залишитися репресивні практики.
Саме тому будь-які твердження про небезпечні групи, релігійні організації чи політичних противників мають перевірятися через конкретні факти, докази та юридичні процедури.
Не ярлик має визначати ставлення до людини. Визначальними мають бути її конкретні дії, докази та закон.
Усі твердження, наведені в матеріалі, мають розглядатися в контексті конкретних відкритих джерел, публікацій, відеозаписів та офіційних документів. Цитати наведені для аналізу публічної риторики їхніх авторів і не означають підтвердження змісту висловлених ними тверджень.
Матеріал має на меті дослідити механізми інформаційного впливу, стигматизації та формування образу ворога. Він не має на меті виправдовувати насильство, розпалювати ворожнечу чи підтримувати будь-які протиправні дії.
Окремі твердження щодо зв'язків конкретних осіб або організацій зі спецслужбами потребують підтвердження документальними джерелами та не повинні подаватися як встановлений факт без відповідних доказів.
