Важко дивитися на кадр, що не рухається. Зловила себе на думці чи то бажанні відвернути погляд на вулицю за вікном, там все “живе”, ніщо не стоїть на місці — рухається, біжить, гойдається. Тим часом кадр на екрані не змінився. Все ще, ніби закам’янілий, стоїть. Подібно до цього, нам важко дивитися на ситуацію у власній країні, яка ніяк не змінюється. Тож ми починаємо витісняти це з уваги й намагатися жити безтурботним життям, тікати від суворої реальності. Здається, що від себе не втечеш, себе не обдуриш. Але чи справді обдурюємо ми себе? Як говорив головний герой фільму:
Ти або сприймаєш таким як є, або просто зникаєш
Зникнути легко, адже війна несе смерть, і не тільки фізичну, а й духовну. Сприймати все таким як є? Це означає, що треба забути про земні радощі і жити лише війною? Можливо наша реальність насправді така і є — поряд з війною і сміх, і любов, і менш важливі, буденні переживання. Важко прийняти, що війна існує поряд з нами, пронизуючи наші життя, але водночас ми не можемо дозволити собі втекти від неї. Вона несе смерть, проте, існує щось, що може здатися нам непохідним від війни — це любов. Валентин Васянович підкреслює цю ідею римуючи першу і останню сцену фільму. Всі вище сказані слова можна підкріпити тим, як статичні, “закам’янілі” кадри ставали “м’якші”, більш приємні для ока, коли там з’являлася жінка.
"Атлантида" Валентина Васяновича є важливою стрічкою, яка пропонує нам глибоку рефлексію про війну, наше ставлення до неї і доцільність щасливих моментів у цей період. Її дійсно слід побачити, незважаючи на те, що перегляд буде не легким. Тут ти не зможеш просто подивитися і піти. Тобі обов’язково відкриється тема, про яку так важливо, але так складно говорити. Після перегляду для себе я зробила висновок, що справжня мудрість полягає в тому, щоб побачити красу і значущість навіть у найтемніші часи. Війна може бути непокоєм, але ми не повинні дозволити їй позбавити нас нашої людяності. Насправді ми не ховаємося за любов’ю від війни, а намагаємося таким чином перемогти.
