Історія з заколотом Пригожина розмиває основу усталеного нарратива про втрату Білоруссю суверенітету.
Коли світові ЗМІ сяяли «блискавками» з приводу стрімкого руху озброєних колон ПВК «Вагнер» територією Росії, мало хто міг припустити, що ця історія може мати якийсь білоруський вимір. Однак після оприлюднення інформації про те, що конфлікт був деескальований завдяки посередництву Олександра Лукашенка, цей вимір набув ще більш несподіваного характеру. Багато коментаторів моментально почали ставити під сумнів саму можливість того, що він міг зіграти активну роль у найбільш масштабній внутрішньоросійській кризі за останні три десятиліття. Мовляв, Лукашенко занадто залежний від Кремля, щоб мати хоч якусь суб'єктність і тим більше впливати на результат подібних подій.
Така логічна конструкція відображає думку, яка домінує на Заході, серед білоруської опозиції та в деяких колах у Росії. Без нюансів і відтінків воно зводиться до сприйняття Мінська як несамостійного актора, який зберігає суверенітет лише формально, а насправді лише реалізує у своїй політиці волю Кремля. Але чим більше з'являється інформації про білоруський чинник у контексті заколоту в Росії, тим більше помітні нестикування цієї думки з реальністю. І тим очевиднішими є причини, через які коментатори продовжують наполягати на такому поверхневому ставленні до суверенітету Білорусі, а також пов'язані з цим проблеми, у тому числі для майбутньої європейської безпеки.
Коментатори, які відкидають можливість посередництва Лукашенка у російській кризі, пропонують кілька версій того, що сталося. Їх поєднує теза про те, що Кремль просто використав її у своєму сценарії, наказавши зіграти роль миротворця. Але ці конспірологічні пояснення не дають відповіді на одне просте запитання: який такий хитрий задум мав спонукати Кремль на рівному місці запалити над головою Лукашенка ореол героя в той час, коли саме російське керівництво опинилося в дуже невигідному світлі? За власного сценарію подій, якщо припускати наявність такого, іміджеві витрати для Кремля у будь-якому разі були б нижчими без залучення Лукашенка, ніж за його участю. Те, що після закінчення заколоту російські ЗМІ почали активно применшувати значення фактора Лукашенка, свідчить про це.
Додатково це підтверджується тим, що параметри угоди між Кремлем та бунтівниками починають трансформуватися після зустрічі Путіна з представниками ПВК «Вагнер» 29 червня. Тобто її початкові параметри були недостатньо продумані, оскільки досягалися в екстрених умовах завдяки оперативному посередництву Лукашенка з метою уникнути масштабного кровопролиття та дестабілізації Росії.
Тому аналітично видається досить очевидним, що Лукашенко міг опинитися в ролі посередника між Путіним та Пригожиним лише завдяки власним активним діям. Вони стали можливими з двох зрозумілих причин. По-перше, Лукашенко сам був зацікавлений у тому, щоб запобігти подальшій ескалації конфлікту всередині Росії, оскільки вона автоматично означала б для нього серйозні виклики у сфері безпеки та економіки. По-друге, за 29 років на чолі Білорусі він як ніхто інший обізнаний з політичними розкладами в цій країні. 24 червня він зміг швидко зорієнтуватися у тому, що застосував свої знання та контакти для досягнення власних цілей.
Активні події у власних інтересах – це базова ознака суб'єктності та суверенної поведінки, особливо у кризових ситуаціях. Тому історія з вагнерівським заколотом, безсумнівно, розмиває основу наративу про втрату Лукашенка самостійності, а Білоруссю – суверенітету. Проте численні коментатори досі відмовляються приймати ці очевидні факти та продовжують наполягати на конспірологічних теоріях. І ця обставина вказує на мабуть головну проблему всієї дискусії про суверенітет Білорусі.
Дуже багато хто на Заході та в білоруській опозиції ставиться до цієї дискусії не як до способу прояснити реальний стан справ у Білорусі, а як до інструменту політичної боротьби з Лукашенком. Після 2020 року (і особливо після міграційної кризи 2021 року) аргумент про те, що Захід повинен обмежити взаємодію з Мінськом і запровадити проти нього масштабні санкції, частково ґрунтувався на тезі про втрату Білоруссю суверенітету. «Якщо Мінськ не самостійний, – казали прихильники цього аргументу, – то який сенс про щось розмовляти з Лукашенком? Якщо Білорусь і так уже поглинута Росією, то навіщо боятися, що санкціями Захід власноруч виштовхує Мінськ в обійми Кремля?»
З цієї позиції інтерпретація ролі Лукашенка у вирішенні російської кризи перестає бути аналітичним завданням, як і загалом інтерпретація зовнішньої політики Мінська. Адже занурюватися в нюанси та відтінки сірої білоруської політики на підставі фактів та їхнього аналізу, а не політичних гасел – отже, визнати не лише те, що Білорусь зберігає суверенітет, а й суб'єктність самого Лукашенка. А це може швидко змінити зміст міжнародної дискусії про Білорусь: вона перестане ґрунтуватися лише на кліші про «Мінськ як васал Кремля» і тоді виникне питання про способи розширити поле для маневру Білорусі з метою подальшого зміцнення її суверенітету.
Це хороші новини не лише для самої Білорусі, чий суверенітет насправді стикається із найсерйознішим викликом з моменту його набуття. Це також відповідає інтересам Заходу та регіональної безпеки. 2019 року екс-командувач армією США в Європі Бен Ходжес відзначав, що «на користь усіх, щоб Білорусь могла залишатися суверенною країною», оскільки вона «може відіграти ключову критичну роль для безпеки та стабільності в Європі». З того часу структурні реалії в регіоні сильно змінилися, і тому повернення до ситуації 2019 року неможливе. Однак попереду архіскладне завдання облаштування європейської безпеки у вкрай небезпечних нових геополітичних умовах. І тут суверенна Білорусь знову може відіграти важливу роль, бо військова деескалація та стабілізація регіону відповідають її національним інтересам.
Саме тому на роль Мінська у припиненні вагнерівського заколоту слід звернути серйозну аналітичну увагу, а не намагатися використати дискусію про білоруський суверенітет для боротьби особисто з Лукашенком.
Автор Євген Прейгерман (Yauheni Preiherman) – директор Ради з міжнародних відносин «Мінський діалог», доктор (PhD) політики та міжнародних досліджень. Основні дослідницькі інтереси: зовнішня політика малих країн, міжнародні відносини у Східній Європі, євроатлантична та євразійська безпека.
Джерело IPG-Journal
