Друкарня від WE.UA

Ціна одного кліку. Як соціальні мережі стирають межу між свободою слова та правом людини на приватність.

AI !Публікація містить зображення, або фрагменти тексту, створені за допомогою штучного інтелекту

Ми живемо в час, коли одна фотографія, відео або необережний допис можуть за

кілька годин стати надбанням тисяч людей. Інтернет дав кожному можливість

говорити, але чи навчив він нас відповідати за власні слова?

Свобода, яка іноді має свою ціну.

Уявімо звичайну ситуацію: людина потрапляє в конфлікт, який випадково знімає хтось

із присутніх. Кілька хвилин відео з’являються в соціальних мережах. Хтось додає

емоційний підпис, інші починають коментувати, висловлювати припущення та

поширювати запис. Ще до того, як з’являється повна інформація про подію, користувачі

вже встигають винести власний вирок її учасникам.

Знайома ситуація? Сьогодні такі історії трапляються доволі часто. Іноді людина навіть

не здогадується, що стала героєм чужої публікації, яка може залишитися в інтернеті на

роки.

Ми звикли вважати соціальні мережі простором свободи. Тут можна висловлювати

думки, ділитися фотографіями, критикувати, обговорювати суспільні події та звертати

увагу на проблеми. І це справді одна з найбільших переваг цифрової епохи.

Однак разом із можливостями з’явилася й інша проблема: поступове зникнення

відчуття особистих меж. Люди дедалі частіше сприймають доступність інформації як

дозвіл на її поширення. Якщо фотографію можна побачити, її можна скопіювати. Якщо

відео опублікували в одному Telegram-каналі, його можна розмістити ще в десяти.

Якщо хтось став героєм резонансної історії, його особисте життя нерідко

перетворюється на предмет загального обговорення.

Але чи означає технічна можливість щось опублікувати, що ми маємо на це моральне

та юридичне право?

Саме тут виникає одна з найважливіших дилем сучасної журналістики — де

закінчується свобода слова і починається порушення права людини на приватність.

Інтернет пам’ятає більше, ніж ми думаємо

Раніше інформація мала певні часові та просторові межі. Публікація в газеті виходила

накладом, телевізійний сюжет транслювався в конкретний час, а почуту розмову не

завжди можна було відтворити дослівно.Сьогодні все інакше. Цифровий простір фактично не має звичних кордонів. Опубліковане фото можна зберегти, переслати, завантажити та використати в іншому

контексті. Навіть видалення першоджерела не гарантує, що інформація зникне

повністю.

Особливо вразливими в цій ситуації стають звичайні люди, які не мають публічного

статусу.

Наприклад, людина може стати учасником конфлікту в громадському місці,

потрапити на відео або опинитися в центрі обговорення через чужий допис. Від цього

моменту її особистість починають оцінювати незнайомці.

Часто ніхто навіть не намагається з’ясувати обставини. Достатньо кількох секунд відео,

щоб сформувати впевнене уявлення про те, хто правий, а хто винний.

Проблема полягає не лише в поширенні інформації, а й у тому, що цифрова аудиторія

дуже швидко забуває про людський бік таких історій. За екраном телефона

залишається реальна людина, яка може переживати стрес, втратити роботу, зіткнутися

з осудом або навіть стати жертвою переслідування.

Іноді один необдуманий репост має значно серйозніші наслідки, ніж його автор може

собі уявити.

Право знати — не означає право знати все

Свобода слова є фундаментальним правом демократичного суспільства. В Україні

вона гарантована статтею 34 Конституції. Кожен має право вільно висловлювати свої

погляди, збирати, зберігати та поширювати інформацію.

Для журналістики це особливо важливо. Саме завдяки свободі слова медіа можуть

повідомляти про суспільні проблеми, розслідувати корупцію, критикувати рішення

влади та представляти позиції різних груп населення.

Проте існує ще одне не менш важливе право — право на повагу до приватного і

сімейного життя, закріплене статтею 32 Конституції України та статтею 8 Європейської

конвенції з прав людини.

Ці права не повинні суперечити одне одному, хоча на практиці між ними нерідко

виникає конфлікт.

Наприклад, журналіст може отримати інформацію про приватне життя відомого

політика. Чи варто її публікувати? Відповідь залежить від того, чи має ця інформація

суспільне значення.

Якщо йдеться про можливу корупцію, зловживання посадою або конфлікт інтересів,

суспільний інтерес може виправдовувати оприлюднення певних відомостей. Якщо ж

матеріал стосується особистих стосунків, сімейних обставин або інших подробиць, які

не мають відношення до виконання посадових обов’язків, ситуація зовсім інша.Тут важливо розрізняти два поняття: суспільний інтерес і суспільну цікавість.

Перше стосується інформації, необхідної людям для розуміння важливих процесів та

ухвалення рішень. Друге часто пов’язане лише з бажанням дізнатися щось сенсаційне

або особисте.

На жаль, у сучасному медіасередовищі ці поняття іноді навмисно змішують. Особисту

драму можуть подавати як суспільно важливу подію лише тому, що вона здатна зібрати

велику кількість переглядів.

Але кількість переглядів не є доказом суспільної цінності матеріалу.

Коли журналістика перетворюється на гонитву за

переглядами

Сучасні медіа працюють в умовах великої конкуренції. Щодня з’являються сотні нових

матеріалів, а увага аудиторії стала одним із найцінніших ресурсів.

Саме тому редакції часто використовують емоційні заголовки, гучні формулювання та

провокаційні фотографії. Їхнє завдання — привернути увагу читача ще до того, як він

відкриє публікацію.

У цьому немає нічого поганого, якщо заголовок відповідає змісту матеріалу. Проблема

виникає тоді, коли заради кліків журналісти спотворюють факти або створюють хибне

враження.

Наприклад, повідомлення про те, що людину підозрюють у певному правопорушенні,

може перетворитися на заголовок, який фактично представляє її злочинцем. Хоча

юридично її вина ще не доведена.

Тут виникає питання не лише журналістської етики, а й правової відповідальності.

Конституція України закріплює принцип презумпції невинуватості: людина вважається

невинуватою, доки її вину не доведено в законному порядку та не встановлено

обвинувальним вироком суду.

Тому журналіст повинен уважно добирати формулювання, особливо коли йдеться про

кримінальні провадження.

Кодекс етики українського журналіста також наголошує на необхідності точності,

достовірності та відповідальності за поширену інформацію.

На мою думку, головна проблема полягає в тому, що іноді медіа починають оцінювати

успішність своєї роботи виключно за статистикою. Скільки людей переглянули

матеріал? Скільки залишили коментарі? Наскільки активно ним ділилися?

Але за цими цифрами легко загубити головне питання: чи не завдали ми комусь шкоди заради популярності?

Людська трагедія як інформаційний продукт

Особливо гостро проблема журналістської етики проявляється під час висвітлення

нещасних випадків, злочинів, катастроф і війни.

Коли трапляється трагедія, суспільство хоче знати подробиці. Люди шукають

інформацію, намагаються зрозуміти обставини події, співчувають постраждалим.

Медіа, своєю чергою, прагнуть якомога швидше повідомити про те, що сталося.

Проте саме в такі моменти необхідно пам’ятати про етичні межі.

Публікація фотографій загиблих, облич постраждалих, особистих повідомлень родичів

або подробиць пережитого горя може стати додатковою травмою для людей.

Особливо обережно потрібно працювати з неповнолітніми. Дитина не завжди може

усвідомити довгострокові наслідки публікації власної фотографії чи особистої історії.

Мені здається, що справжній професіоналізм журналіста особливо помітний саме в

таких ситуаціях. Адже зібрати емоційний матеріал іноді нескладно. Набагато складніше

зрозуміти, яку інформацію варто залишити поза публікацією.

Журналістика повинна показувати реальність, але це не означає, що потрібно

демонструвати кожну її деталь.

Людська гідність не повинна ставати другорядною лише тому, що матеріал має високий

інформаційний потенціал.

Україна, війна та інформаційна відповідальність

Для українського суспільства питання відповідального поширення інформації має

особливе значення.

Повномасштабна війна суттєво змінила роботу журналістів і всього інформаційного

середовища. Медіа стали важливим джерелом новин про бойові дії, обстріли,

евакуацію, гуманітарну допомогу та життя цивільного населення.

Водночас інформація може мати безпосередній вплив на безпеку людей.

Публікація неперевірених відомостей про військові об’єкти, точні місця розташування

підрозділів або наслідки ударів може створювати додаткові ризики. Тому журналісти

повинні враховувати вимоги законодавства щодо захисту інформації та безпеки

держави.

Але є й інша сторона проблеми — інформаційна маніпуляція.

Під час війни люди особливо вразливі до емоційних повідомлень. Страх, тривога,

невизначеність і бажання швидко отримати відповіді можуть змушувати аудиторію

поширювати неперевірену інформацію.

Саме тому журналіст має бути не просто посередником між подією та читачем, а

відповідальним учасником інформаційного процесу.Не кожне повідомлення з Telegram є достовірним джерелом. Не кожне відео

відображає повну картину. Не кожна гучна заява є підтвердженим фактом.

Іноді найправильніше журналістське рішення — не поспішати з публікацією, доки

інформація не буде перевірена.

Чи може штучний інтелект зруйнувати довіру до

медіа?

Окремим викликом для сучасної журналістики став розвиток штучного інтелекту.

Сьогодні можна створити реалістичне зображення події, яка ніколи не відбувалася,

згенерувати голос людини або змонтувати відео, яке на перший погляд виглядатиме

справжнім.

Це відкриває нові можливості для творчості, але водночас створює серйозні ризики для

інформаційної безпеки.

Уявімо ситуацію, коли в мережі з’являється відео з відомою людиною, яка нібито

робить певну заяву. Користувачі починають активно поширювати запис, не перевіряючи

його походження. Лише згодом з’ясовується, що відео було створене за допомогою

штучного інтелекту.

Хто відповідатиме за наслідки такого поширення?

Це питання стає дедалі актуальнішим. Журналісти повинні розуміти принципи роботи

нових технологій, перевіряти автентичність матеріалів і не видавати згенерований

контент за реальні події.

Водночас не варто вважати штучний інтелект виключно загрозою. Він може допомагати

в аналізі інформації, перекладі, розшифруванні інтерв’ю та виконанні технічних

завдань.

Але технологія не звільняє журналіста від відповідальності за кінцевий результат.

Що ми можемо змінити вже сьогодні?

Проблема інформаційної відповідальності стосується не лише професійних

журналістів. Кожен користувач соціальних мереж щодня бере участь у поширенні Інформації. Ми можемо не працювати в редакції, не мати журналістської освіти, але один наш

репост здатний зробити певну історію популярною.

Тому відповідальність починається з простих дій: перевірити джерело, прочитати

матеріал повністю, не поширювати непідтверджені звинувачення, не публікувати чужі

фотографії без належних підстав і поважати особисті межі інших людей. Можливо, це звучить очевидно, але саме таких простих правил часто не вистачає

сучасному інформаційному простору.

Не кожна історія потребує нашого коментаря. Не кожна фотографія повинна стати

публічною. І не кожна інформація, яку ми можемо отримати, обов’язково повинна бути

поширена.

Замість післямови: відповідальність починається з

людини

Ми не можемо повернутися до часу, коли інформація поширювалася повільно, а

соціальні мережі ще не стали частиною повсякденного життя. Цифровий світ уже є

невід’ємною частиною сучасного суспільства, і його вплив лише зростатиме.

Але це не означає, що ми повинні відмовитися від етичних принципів заради швидкості,

популярності або переглядів.

На мою думку, головна цінність журналістики полягає в довірі. Її неможливо купити,

створити одним вдалим заголовком або виміряти кількістю підписників. Вона

формується роками завдяки чесності, точності та повазі до аудиторії.

Свобода слова дає нам можливість говорити. Закон визначає межі наших прав і

обов’язків. А етика допомагає зрозуміти, як правильно користуватися цією свободою.

І, мабуть, перед кожною публікацією варто поставити собі одне просте запитання: чи

хотів би я,щоб так само вчинили зі мною або моїми близькими?

Можливо саме з цього запитання і починається відповідальна журналістика.

Статті про вітчизняний бізнес та цікавих людей:

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Андріана Мочерад
Андріана Мочерад@TxdJGOZqcco7KBp

1Довгочити
8Перегляди
На Друкарні з 18 листопада

Це також може зацікавити:

Коментарі (1)

Підняте вами питання журналістської етики гідне уваги. І той момент, що якщо якийсь Телеграм канал опублікував черговий скандал, дає право безперешкодно поширювати цю інформацію далі без належної перевірки. Зазвичай великі авторитетні видання завжди надають власне розслідування чи позицію. А ось все, що публікується звичайними користувачами у соціальних мережах — це ж не журналістика у класичному розумінні. Але й це не означає, що за це не можна притягнути до відповідальності. Здоровий глузд завжди повинен бути присутнім.

Це також може зацікавити: