День 1

Чому нам подобається спостерігати за природою? Чому похилена над озером верба видається нам витвором мистецтва? Чому звичайна качка викликає більше спокою, ніж будь-яка сесія з терапевтом?
Ці питання виникли в моїй бідній голівонці під час сеансу нудьги. Розумієте, сьогоднішній день став початком чергової ідеї- фікс — навчитись нудьгувати. Адже, якщо так подумати, усі геніальні (і не дуже) ідеї народжувалися виключно від того, що робити було абсолютно нічого.
І, знаєте, якщо чесно, я очікувала, що це буде найлегший челендж усього життя. Але, виявляється, бити байдики — то ще та головоломка.
Першою локацією для подібного досвіду я обрала найбільш мальовниче місце у пішій доступності — узбережжя озера, оточене вінцем похилених верб.
Дорогою взяла лимонад, зробила зо трійку кіл, аби впевнитись, що моя дупця сидітиме справді у найкращому місці. Нарешті примостилась. Розклалась. Випила лимонад. Поговорила по телефону. Змінила десять поз. Подивившись на годинник, зрозуміла, що цей експеримент плавно починає переходити з рубрики «спосіб провести час» у ціле випробування на витривалість.
Вирішила ввімкнути музику, адже на двадцятій хвилині простого сидіння забилась сама з собою: чи люди, що плавають у катамарані — пара?
І, мушу зізнатись, діло пішло набагато краще. Десь хвилин за десять мозок ніби змінив режим, змусивши очі сфокусуватись на зовнішньому світі та проявивши замість злегка недоглянутого парку справжнє мистецьке полотно.
Хвилі на поверхні озера виблискували битим склом, дерева втомлено схилялись уздовж берега, відкидаючи масивні тіні, що вберігали відпочивальників від сонця. У повітрі переливався в’язкий медовий аромат, обрамлений вкрапленням кави з найближчого кафе.
Сонце своїми теплими пальцями перебирало гілля верхівок дерев та гріло птахів, що спочивали після довгих перельотів. Ці образи поступово захоплювали мою свідомість.
Нарешті я почала розуміти художників, які відмовлялися писати з фотографії, воліючи торкнутись поглядом цієї краси вживу.
Я задалась питанням: коли почала сприймати природу як належне? Коли перестала дивуватись передзвону сонячних відблисків на поверхні води? Коли аромат свіжої зеленої трави замінив парфум? Коли замість землі під ногами почала віддавати перевагу теплій підлозі?
Одразу за ним причаїлося питання, що переслідує кожного раціоналізатора: чому мені, взагалі, це подобається? Чому просте поєднання бруду, бур’яну та калюжі видається витвором невідомого генія? Чому викликає таке стрімке вивільнення допаміну?
Що, в цілому, ми розуміємо під красою? Адже подібний пейзаж — це не людина, тому наша підсвідомість не оцінює його привабливість як потенційного партнера. Можливо, це питання безпеки? Але лиш дурень не погодиться, що картини шторму заворожують своєю красою не менше, ніж відбиток штилю на полотні.
Єдиним логічним поясненням для мене стали емоції: будь-що, здатне відгукнутись у нашій душі, сприймається нами як гарне. Поспостерігайте за тим, як пришвидшується серце, коли перед вами постає витвір мистецтва, шедевральна сцена фільму чи навіть гарна дівчина або хлопець.
Цю думку перебив прохолодний вітер. Я подивилась на годинник і зрозуміла, що просиділа в подібній прострації більше години. Небо поступово забарвлювали темні кольори, а по шкірі бігали сироти від впалої температури. Магія розвіялась.
Досі не до кінця усвідомлюючи себе, я зібралась, викинула стаканчик із розтанулим льодом та поспішила додому, усвідомивши, що, можливо, навчитись нудьгувати було одним з найкращих рішень у житті.