На початку двохтисячних мені було 32 роки, одружений, сину шість років, народилася донька. Як і перед більшістю українців, стояло питання забезпечення сім’ї. Там, де я працював, зарплату платили то цукром, то гречкою. А оскільки я живу в Західній Україні, де тоді почали масово їздити в Чехію — як кажуть, на заробітки, — поїхав і я.
Дочка тільки народилася, похрестив — і ось я в Празі. Зробив туристичну візу на місяць, бо безвізу ще не було. Цілих півтора року мене не було вдома. Дзвінки — раз на тиждень з будки-автомата, бо мобільний був астрономічно дорогим. Кожен день виходив на роботу і не знав, чи повернусь увечері, адже перебував нелегально — як кажуть, «начорно». Через півтора року пощастило приїхати додому без депортації. Зробив робочі документи — і закрутилося.
Їхав на пів року — виходило на вісім місяців. Приїжджав додому всього на місяць, максимум на півтора, бо тримала робота. Переважно влітку їхали разом на море. Сім’я була забезпечена, діти мали те, що багато ровесників і близько не мали. Коли сину купив PlayStation 2, то його півкласу збиралося у нас вдома. А коли приїздив на вокзал із Праги, брав таксі і, перш ніж їхати додому, заходив у іграшковий магазин, де залишав не одну сотню гривень — на той час чимала сума. Пам’ятаю ті погляди продавщиць: «Оце батько!».
У Празі мені дуже пощастило: я познайомився з чехом Лібором, який став моїм учителем. З ним я навчився працювати з мармуром. Робота була дуже високооплачувана, я добре заробляв, жив у Празі, а гроші регулярно пересилав сім'ї. Так я опанував ремесло, якому в Україні, мабуть, ніколи б не навчився. Та й сама Прага стала для мене другою домівкою — я досконало вивчив чеську, на рівні носія. Але дружина з дітьми приїхати до мене не могла: її батьки сильно хворіли, і вона мала бути поруч із ними. Так і жили: десять місяців розлуки, два місяці вдома.
Це і був перший відтінок сірого.
Зараз мені 55. Діти дорослі, у них своє життя, і я розумію: мої діти виросли для мене по фотографіях. Перший крок, перше слово — я все це пропустив, і повернути це неможливо за ніякі кошти. Це зараз інтернет і купа різних способів спілкуватися, а тоді — раз на тиждень десять хвилин розмови з будки й короткі есемески.
І тепер усе частіше я задаю собі питання: воно того вартувало? Я знаю відповідь, але боюсь сам собі сказати правду. Мотивую це тим, що сім'я була забезпечена, що я став майстром-мармуроником... Але перед очима постійно виникає образ ваг: на одній чаші — грошове благополуччя, а на другій — дитинство моїх дітей, яке я пропустив безповоротно. І ця друга чаша невпинно переважує.
І коли я гортаю альбом із дитячими фотографіями, де на знімках — діти і дружина, а мене немає, я розумію: це і є другий відтінок сірого. Ціна, яку я заплатив — пропущене дитинство дітей і лише два місяці з дружиною на рік.
Мені неймовірно пощастило з дружиною: вона терпіла і чекала, виховувала наших дітей і любила їх за нас обох. І перед нею я теж у боргу — по більшій частині неоплачуваному.
І тому я так хочу онуків. Дочекатися, коли вони з'являться, і віддати їм усе те, що не додав своїм дітям. Коли вони приїдуть до мене, я скажу: нехай всесвіт зупиниться — до мене приїхали онуки. Тому я так хочу онуків...
