Я прожив у Празі десять років: працював з мармуром у парі з чехом, життя було налагоджене й гарно заробляв. Мармур — це вища ліга серед плиточників. Проте критичні обставини змусили мене залишити Чехію і повернутися в Україну — і війну я зустрів уже тут, в Україні.
Спочатку багато знайомих чехів писали, дзвонили, цікавилися, як справи й чим допомогти. Проте з кожним роком усе рідше: дехто тепер зателефонує чи напише раз на рік, переважно на свята. І це не дивно.
А от мій наставник Лібор, у якого я вчився ремеслу і з яким пліч-о-пліч працював, пише досить часто й щиро цікавиться, як живеться. Минулої весни, коли ми саджали картоплю, я залишив телефон у хаті, а тим часом почався масований обстріл. Коли повернувся, у мене в телефоні була купа повідомлень від нього: «Де ти пропав?».
Я відписую: «Так, все нормально,в нас була ракетна атака, саджав картоплю».
У нього просто шок: «Яка картопля?! У вас же ракетний обстріл! Ти взагалі нормальний?!»
Я відповідаю: «Так, були прильоти, два зовсім недалеко — такі, що ми всі попадали на землю. Шахеди, робота ППО... Але як усе закінчилося, передзвонили рідним, перевірили, чи все добре, — і пішли досаджувати картоплю. Бо ще пів поля не посаджено, а небо хмарилось і збирався дощ».
Його відповідь мене розсмішила: «Ти п’яний?»
Я відповів:
«Ні, Ліборе, не п’яний і не божевільний. Це не нехтування небезпекою,як ти думаєш,просто ми адаптувалися до життя з нею. Коли твій погріб із картоплею, морквою, буряком, закрутками й тушонкою — це твій власний супермаркет. Коли цей погріб — основа, яка дає тобі бодай якусь впевненість у завтрашньому дні. Ти зрозумій: наш горизонт планування звузився до "сьогодні — завтра".
Це не означає, що ми не відчуваємо болю. Коли прилетіло по центру Львова, де недалеко живе моя донька, і ти дзвониш їй, а у відповідь: "Абонент недоступний"... Руки зрадливо починають тремтіти, і ти відчуваєш, як фізично тебя накриває паніка. Ти бігаєш із кутка в куток і мов заворожений повторюєш: "Все буде добре, все мусить бути добре!". І нарешті — дзвінок і слова: "Тату, усе добре". І ти просто сповзаєш по стінці й повторюєш: "У неї все добре...".
Так ми живемо скоро п'ять років. Коли хлопчина-сусід, який виріс на твоїх очах, а тут повідомлення — завтра привезуть "на щиті". Сільське кладовище, всіяне прапорами й фотографіями тих, кого знав, з ким просто вітався... Для мільйонів українців життя кардинально змінилося: очікування дзвінка від рідної людини з фронту; чорна пелена перед очима тих, хто втратив рідних, дім, усе.
Ти часто мені кажеш, що я став черствий, злий. Але це природний захист нашої психіки, інакше вона б просто не витримала. Тобі важко це зрозуміти в спокійній Чехії. А ми живемо сьогодні й зараз, бо не маємо двох життів. Тому й садимо картоплю під час ракетного обстрілу».
Надіюся, він це зрозумів. Хоча я не впевнений, що до кінця.
