Що властиво моєму поколінню окрім, як вважає багато хто, самого нахабства і легковажности? Мабуть, незрима ностальгія за минулими часами, нерідко такими, в яких ми й не встигли побувати. Мимоволі ми повертаємось у простір, що нам ніколи не належав.

Коли людина хоче оселитися десь, спершу вона шукає гарне місце, бажано біля водойми. Вода – чи не найперший критерій у підборі майбутнього місця проживання. Майже всі древні міста виникали на берегах річок або морів, то була обов’язкова умова для ведення господарства…

Був липень 2020-го. Стара Audi-80, у якій заледве зачинялися двері. Згодом я ще вчився кермувати цим диво-автомобілем, справжнім ретро-експонатом якогось фантасмагоричного музею пошарпаних авт. Відтоді маю сентимент саме до цієї моделі машин.

Перебувати тут і зараз. Відчувати момент. Носити в собі свій власний світ і ділитись ним, ділитись. Це брехня. Фарс. Облуда. Неможливо блукати поміж бетонних джунглів і уявляти, що ти у джунглях справжніх

Оповідання

Спершу ти спав. Згодом поснідав і помив за собою посуд, наче це незмінний щоденний ритуал. Роздивлявся прилиплі до раковини часточки сиру, повз які пробігали струмені води. Куди вони потім зникають?

Із чогось завжди треба починати – як у житті, так і в есеї. Розпочну з дитинства, а точніше зі Святого Миколая, чий день ми відзначали донедавна 19 грудня.

Найважче знову почати. Ні, не так – змінюю розмір шрифту із 14 на 12, «комфортний», і продовжую писати. Про що хочу розповісти? Про втому. Десь далеко грівся очерет у пастельних відтінках залитої місяцем озерної води. Відьми літали над лісом. Сходила зима…

Тато завжди казав, що час спресовується, тому події із плином життя летять крізь нас швидше, ніж у дитинстві. "Чим ближче до кінця віків, — він промоляв, — тим менше буде в нас часу." Тоді, будучи малим недовірливим скептиком, я з іронією ставився до його слів.