*Примітка: всі збіги з реальними людьми - випадковість і не більше.

Оте єдине, чого мені бракує в роботі ментором та вчителем літератури — це час для себе. Він, звісно, є, але викроїти його з-поміж обовʼязків дуже важко. І навіть у хвилини відносного затишшя, коли зʼявляється мить аби подумати, зосередитись на проблемах позашкільного штибу...

Це нестримне весняне буяння наштовхує мене на спогади. Таку вже маю натуру. Був вечір. Пригасле світло сонця спадало крізь вікна на мамині квіти. Коли було принюхатись, ті квіти пахли землею і настояною у пляшках зеленуватою водою.

Сонце пряжило шкіру. Трава була висока й густа, в ній снували колонії комах, долаючи перепони з битої черепиці, камінців і всілякого залізяччя. Дача буяла різноцвіттям і була заповнена людьми, і всі ті люди були моєю ріднею.

Це було давно. Здається, у 2013-му чи на початку 2014-го року. Я навчався в шостому класі Бродівської гімназії імени Івана Труша. Холодні зимові світанки. Не менш холодні дні та вечори. Надворі - «майданівська» епоха. Наелектризоване повітря змін. Нас було троє.

Цей сніг утрамбовується в землю важкою льодяною плитою. Потім хідники стають ковзкими. Будь-яка дорога — це виклик: дійдеш чи розвернешся, махнувши рукою на все це? Вилазити з хати нема бажання. Зобовʼязує робота та звичайні людські потреби.

Отож, важка зима. Різдво. Купу різних наїдків. Війна, що фонить і за тисячу кілометрів страхом і втомою. Ненависть усіх до всіх. Похорон за похороном. Збір за збором. Метушня на зупинках.

Про літературу говорити завжди складно. Література — поняття взагалі складне. Коли дехто в школі намагається спрощувати курс літератури, позбавляючи програму знакових творів або коректно оминаючи деякі факти з біографії письменника...

Оповідання

Перша неділя серпня. У повітрі запах кориці, ванілі та підпечених яблук — щойно вимкнув шарлотку, яку спік власноруч. Вона, здається, припіднялася і навіть не підгоріла. Втім, щодо останнього не певен: треба дочекатися, доки охолоне, а тоді нарізати і подавати з чаєм або кавою.