Перебувати тут і зараз. Відчувати момент. Носити в собі свій власний світ і ділитись ним, ділитись. Це брехня. Фарс. Облуда. Неможливо блукати поміж бетонних джунглів і уявляти, що ти у джунглях справжніх

Оповідання

Спершу ти спав. Згодом поснідав і помив за собою посуд, наче це незмінний щоденний ритуал. Роздивлявся прилиплі до раковини часточки сиру, повз які пробігали струмені води. Куди вони потім зникають?

Із чогось завжди треба починати – як у житті, так і в есеї. Розпочну з дитинства, а точніше зі Святого Миколая, чий день ми відзначали донедавна 19 грудня.

Найважче знову почати. Ні, не так – змінюю розмір шрифту із 14 на 12, «комфортний», і продовжую писати. Про що хочу розповісти? Про втому. Десь далеко грівся очерет у пастельних відтінках залитої місяцем озерної води. Відьми літали над лісом. Сходила зима…

Тато завжди казав, що час спресовується, тому події із плином життя летять крізь нас швидше, ніж у дитинстві. "Чим ближче до кінця віків, — він промоляв, — тим менше буде в нас часу." Тоді, будучи малим недовірливим скептиком, я з іронією ставився до його слів.

Мені здається, ми досі не оцінили того, що маємо. Насамперед мистецтва — ні літератури, ні музики, ні кінематографу... У нашій свідомості відсутнє відчуття традиції, спадковости справи. Все побудовано якось уривчасто і неправдоподібно.

Ровер зручний для подолання відносно великих відстаней. За день можна проїхати і сотню кілометрів було би бажання. Відстані довкола Бродів достатньо велосипедні.

Як зараз пам'ятаю: спекотний липень 21-го. Я щойно перейшов на третій курс університету. Надворі млосне безгоміння середини літа. Бездощів'я. Бджоли сухі кришталики бурштину рояться у зневодненому квітнику на маминому городі.