Оповідання
Вони йшли із півночі на південь. Світило яскраве сонце. Все навколо переливалося зеленими барвами. Літо буяло в усій своїй повноті. Післяобідня спека перетворювалась у надвечірню. У закутку Брідщини, де ступала їхня нога, Мале Полісся перетікало у Поділля. Рівнини переходили у масивні земляні горби, покриті лісом і травами. Стежка, якою вони йшли, була стара, наче світ. Via regia – «королівський шлях». Частина напів забутого давнього тракту із заходу на схід, що поєднував між собою європейські столиці в суцільну дорожню артерію. Від Львова ця дорога простягалась на північний схід, на Броди, а звідти далі, через Волинь аж до Києва. Ці двоє чоловіків часто практикували піші прогулянки заміськими просторами. Могли за день пройти від десяти до тридцяти кілометрів. А сьогодні їхньою метою була гора Цимбал, розташована на межі Львівської і Рівненської областей.
-Ввечері так не пектиме, - промовив один із них.
-До вечора недалеко… - відповів інший.
Одному на вигляд було більше сорока років, іншому заледве минуло двадцять. Перший був бородатий і з рудим волоссям, другий безбородий і русявий. Вони вже минули ліс, старий австро-російський кордон – ту межу, що іноді поділяла одне село на дві держави. Між ними поволі точилася розмова то про музику, то про політику, але здебільшого молодший вислуховував старшого, його довжелезні монологи про історію цього краю, утворення і розпад держав, про те, як безжальний вітер часу розмітає на своєму шляху окопи й шанці, притрушує пилом кулемети й гвинтівки, а людські кістки засипає сухою землею, – сухою доти, доки її не скропить пізньоосінній дощ.
-І так було завжди, - провадив старший, – люди мруть то від епідемій, то від воєн. І що по них залишається? Тільки спогади. Спогади, які живуть трохи довше за них самих, але не довше тих людей, які є їх носіями. От кого ти пам’ятаєш із уже неживих?
-Тата… і все. Решта у мене живі.
-Тоді ти ще зрозумієш. Колись – обов’язково. Он дивись, - старший показав рукою на небо, де в цей момент пролітав шуліка. - Гарно, правда ж?
-Гарно. Він бачить більше за нас, йому – гарно.
Коли вони піднімались на гору Цимбал, то зустріли чоловіка, що випасав отару корів на цих луках. Розговорились із ним. Старшого цікавило, як місцеві звуть два сусідні села, що розкинулись по обидва боки старого австро-російського кордону. І те і інше село називалося Дружба, щоправда з різними приставками: одне Дружба-біла, інше Дружба-чорна. Чому так? Топонімічна загадка старого прикордоння. Бо ж коли піднятись на Цимбал, то побачиш розкішний краєвид на десятки кілометрів навсібіч, де з одного боку видніються контури Кременця та Дубна, а з іншого – околиці Бродів та схили Підкаменя. І це – єдина держава. Нероздільна навік. Немає ні білої, ні темної сторони.
-Окопи, - промовив старший, показуючи рукою на засипані столітні шанці, - ще з Першої світової.
По обидва схили гори у землі виднілися викопані зиґзаґами ями, що дуже давно слугували окопами. Молодший також кинув оком на велетенські викопані ями на самій горі.
-А ці? – перепитав молодший. –Теж окопи?
-То від артилерії. Або гармати тут стояли, або зенітки якісь трохи пізніше. Бембали то по той бік, то по інший.
Сонце хилилося, сповзало до обрію, розтуляючи простір високому вітру, що із пилом та землею наносив силуети відбулих давно людей. Молодому здалося, що він побачив смугу кордону, вартових, що із гвинтівками походжають узад-вперед, іноді перемовляючись між собою. Один докурив цигарку, сплюнув гірку слину і продовжив нести вахту на околицях своєї імперії. Інший заснув на посту, голова його схилилась до грудей, він бачив тривожні сни про недалеке майбутнє, в яких усе йде шкереберть, і немає вже кордону, і їх самих теж немає.
Чоловіки випили по пляшці пива, завбачливо схованому у їхніх рюкзаках. Відтак дихали чистим, мов гірський лід, повітрям. Озирали обрій, і їм видавалося, начебто по ньому біжать чорні пегаси, несучи на своїх крилах крихку матерію ночі. Настав час спускатись.
Дорога назад пролягала через Гаї-Дітковецькі до Дітківців, звідти – до Бродів. Стебла трави прихилялись до нагрітої сонцем землі, соняшники розчаровано вдивлялись у далечінь заходу, а двоє чоловіків упевнено крокували на північ, нікуди не поспішаючи. Ген за пагорбом виднілася суховільська церква. Вітер доносив погуки дзвону. Над Суховолею здіймались дими вечірніх вогнищ. Люди довершували працю, йшли на відпочинок. Коли чоловіки дійшли до Дітківців, над їхніми головами вже ясніли перші зорі, а за спинами визирав місяць-молодик. Старший заморився від прогулянки, тому майже весь час мовчав. Молодшому ж хотілося вірити, що все навколо недаремно, що кожен пройдений крок, кожен прожитий вечір і піднятий над головами місяць – усе це не зітреться з пам’яти цих святих місць. І що через сотню років хтось, простуючи ввечері тією ж стежиною, випадково натрапить на вкарбований чоловіками слід у розтоптаній придорожній глині. Або й ще більше – зустріне їх, двох примар, усміхнеться назустріч і піде собі далі.
-Коли побачиш якихось людей тут, - мовив старший, коли вони заходили в ліс перед Дітківцями, - не зважай на них. Всміхнися їм і йди. Не проводжай їх поглядом, не озирайся. В жодному - чуєш? – в жодному разі. Бо так і залишимось тут.
Спершу вони зустріли лісника із сокирою. Він сперся на дерево і важко дихав. Тьмяне світло, що ще дужче гасилося кронами дерев, заважало розгледіти його обличчя. Далі була молоденька панна з наплічником. Вона розминулась із чоловіками й навіть не подивилась у їхній бік. Третім зустрічним був велосипедист. Кремезний, із цигаркою в зубах і кашкетом на голові він прошмигнув уздовж сусідньої стежки, помахавши рукою услід чоловікам. Молодший упізнав цю постать. Коли вони вийшли із лісу, він промовив:
-Я бачив батька.
У відповідь старший мовчки глянув на молодшого і загадково посміхнувся. Молодший усе зрозумів.
Чоловіки ввійшли до Бродів майже вночі. На Бугаях гомоніла молодь. На тлі жовтого вуличного освітлення бісилися комашині рої. На Райківці місцеві музиканти, сидячи на лавках і зібравши довкола себе коло прихильників, виконували повстанських пісень. На перехресті біля колишнього готелю «Європа» чоловіки попрощались і розійшлися по своїх домівках.
Тепер уже зима. Гуляти поза містом – зась. Але скоро березень, а це означає, що літньої пори залишилось чекати зовсім трохи. Скресне зимова хмурість. Розтануть сніги на Стиру. І знову на вузькі прадавні стежини вийдуть вони – двоє чоловіків.
15.02.2025
