– Всім зберігати спокій – це пограбування! – пролунало зненацька опівночі і в ту ж мить закритий паб "Шалений медоїд" поринув у тишу.
Ніхто з присутніх звісно не очікував такого під час проведення зловісного ритуалу – а то були культисти, тож очікувати на раптове прибуття чогось мерзотного для них було справою звичною і буденною.
Це приміщення орендували на всю ніч разом з барменом і кухарем, але ці щуряки збігли, заледве побачивши зброю. В усіх п'ятьох грабіжників на обличчях було щось сороміцьке, схоже на жіночі колготки, зате при собі вони мали пістолети, які тепер слідували за особами у чорних балахонах.
– Руки і ритуальні ножі вгору! – звелів ватажок банди. – Дідько, це ж кров… ну добре, зливайте все з ритуальних чаш і пхайте їх в мішок. Дорогоцінності теж.
Культисти озирались, перевіряючи чи не вирішив хтось інший схопити ритуального ножа і провести позаплановий, але дуже почесний обряд жертвоприношення за участю хоча б одного грабіжника. Але чули лише тонкий передзвін дорогоцінних чаш.
– На біса ви сюди припхались? Ви хоч знаєте, кому ми служимо? – не витримав культист, що оберігав книгу пророцтв.
– А хто це в нас тут такий сміливий, га? – здається, ватажок навіть зрадів. – Зніми-но маску, невдахо!
– Сам зніми! – огризався культист.
– Так, стоп… Роберте, це ти? – тепер до розмови прислухались також і інші.
– Джейкоб?
– Ти ж казав матері, що поїхав на озеро рибалити, брехло ти таке!
Роберт збирався відповісти на звинувачення, але наступної миті Джейкоб схопився за горло, захрипів і раптом впав на підлогу без свідомості. Невідомо що саме налякало його товаришів більше: падіння їхнього ватажка чи жіночий голос, що співоче промовив:
– У вас була лише одна задача – палити свічки і муркотіти пісні мені на вухо, щоб я залишалась в трансі якомога довше…
З-за спин культистів вийшло мале й худе дівчисько, яке зблизька все ж виявилось молодою жінкою. В неї не було маски, проте її руки і обличчя прикрашало безліч чорних символів, між якими мерехтіли крихітні фіолетові блискітки.
– От бісова дівка! – нечемно висловився інший грабіжник і чомусь впав, висолопивши язика.
– Можна просто Шедо, дякую.
Пролунав гучний постріл – це третій з них намагався зробити в жінці зайвий отвір. Шедо зі сміхом відскочила убік і вже не залишалась на місці: вона швидко рухалась по кімнаті, наче та кішка ганяла дурненьких мишенят. Одночасно це нагадувало і танок, і диригування, адже кожен вправний жест був спрямований на дієвий результат.
Вона покінчила майже з усіма, крім останнього: знайшов час випити, ти бач, всівся біля барної стійки і вчепився у пляшку. Навіть обличчя не ховав.
Шедо простягнула руку в його бік і повернула у повітрі, немов дійсно копирсалась у нутрощах.
І… нічого.
Він з подивом озирнувся на неї. Вона з ще більшим подивом витріщалась на нього.
– Ти що – бачиш мене? – не надто впевнено запитав грабіжник.
– Що за дурні питання, – обурилась Шедо. – Взагалі-то я тебе тут знешкоджую.
– Сумніваюсь, – він подивився на руку і покрутив перстень. – Дивно. Дуже дивно. Ти не маєш мене бачити.
Шедо напружилась, простягнула руку і знову спробувала хоч трохи копирсатись дистанційно. Знову марно – вона була геть безсила. Таке з нею трапилось вперше – і звісно ж на очах у колег, авжеж.
Ганьба без свідків – то сором на вітер.
– Нікуди не йди, я на хвилинку, – звеліла Шедо грабіжнику і попрямувала до культистів. – Роббі, дай-но мені книгу пророцтв, швиденько, ну…
Але варто їй було озирнутись, як шостий грабіжник зник, наче його ніколи й не було.
