Далечінь мала багато назв, але офіційною була лише одна – Блекхем. Місцина, що захована серед боліт і чудернацьких отруйних рослин, тихий закуток для утікачів і грішників, розташований на краю мапи; містечко тим не менш активно розвивалося.
Час від часу сюди навідувався поїзд чи старенький автобус, пасажири котрих шукали тут долі і нещасть на свою голову. Більшість прибували сюди не з власної волі, втім, всього отримували вдосталь.
Але не Джозеф.
Він народився в Блекхемі і тут він виріс, згодом на якийсь час поїхав з міста, але зрештою повернувся і оселився тут назавжди. Цього вистачило, щоб роздивитись світ (якщо ігнорувати існування життя поза кордонами штату звісно) і завести величезну кількість корисних знайомств і кілька не дуже корисних хвороб.
Джозеф обожнював гарне вбрання і ретельно записував у щоденник всі відгуки про те, наскільки йому личить нова одежина. Він завжди доглядав за своєю зачіскою, руками – та й усіма іншими частинами тіла також. Якось Джозеф зауважив, що у Блекхемі має бути хоча б одна крамниця з шиттям одягу і, бажано, перукарня – дивовижним чином наступного дня ці заклади відкрились і запрацювали що є сили.
І звісно ж Джозеф прибув зустрічати гостя у смокінгу і змащених черевиках, які зазвичай беріг для особливо важливих зустрічей. Услід за ним поважно плив аромат справжнісіньких парфумів, над якими не мав влади жоден із специфічних запахів залізничної станції Блекхема.
Цей величезний похмурий чоловік, якого у пітьмі можна сплутати з невеличкою скелею, моментально зреагував на радісне привітання Шедо і зник у вагоні. За кілька хвилин він виніс непритомного Рена на руках і, аж ніяк не поспішаючи, поклав того у салон авто.
– Чудово виглядаєш, Джозефе, – промуркотіла Шедо.
– Дякую, хранителько, – промуркотів Джозеф у відповідь, сідаючи за кермо. Між нами кажучи, його низьким хриплуватим голосом годилося б лякати необачних перехожих у провулках, та ніхто не міг заборонити Джозефу муркотіти. Хіба що люди з зайвими нирками.
– Бачу, бороду відпускаєш. Тобі дуже личить.
– Дякую, хранителько.
– Ми ж домовлялись, що ти звертатимешся до мене на ім'я…
Будинок для відпочинку стояв посеред брудної занедбаної вулиці, немов яскравий острівець спасіння: пофарбований у блідо-рожевий колір, огороджений білим парканом та прикрашений вічнозеленими кущами і квітучими деревами. Такий чистий і доглянутий, що аж бридко.
Джозеф відчинив двері гаражу, повернувся до автівки і заїхав усередину. Згодом він витягнув Рена із салону і поніс його до дверей у підвал, які Шедо вже встигла відімкнути.
– Поклади його у коло, будь ласка…
Ніде ви не зустрінете такого затишного підвалу як у будиночку для відпочинку, що належав хранительці культу.
Почати хоча б з того, що підлога в ньому була з підігрівом, тож будь-який бранець міг страждати з неабияким комфортом. До стін притулялись книжкові шафи, що містили найрізноманітніші видання – за деякі з них люди були готові на дійсно жахливі вчинки. На дивані зі штучної шкіри можна відпочити після довгих допитів, а на дубовому столі, вкритому чудернацькими візерунками, завжди був під рукою набір для чаювання. Особливо смачною вважалась суміш в баночці з написом: "Від виснаження після сороміцьких ритуалів".
У кутку ж, під великим скляним куполом розмістився крихітний сад: дивні рослини, серед яких були і отруйні, і хижі, і просто екзотичні, що їх підтримувала купка майстерно накладених заклять. Завдяки цьому, вони не потребували особливого догляду, але стан їхній помітно покращувався щоразу, як Шедо навідувалась до Блекхему.
Рен прийшов до тями, як тільки з Пембрі зняли закляття. Привид увесь цей час залишався невидимим для оточуючих, але якби Шедо могла його розгледіти – то побачила б вельми красномовний жест, який Пембрі продемонстрував всім присутнім перед своїм зникненням.
Рен не рухався, не розплющував очей (якась жалюгідна пов'язка його б не зупинила) і не ставив жодних запитань. Тонке павутиння магічної енергії, яким його міцно утримували нові свіженькі закляття, не завдавало йому шкоди. Але й приємних відчуттів не додало.
Приміщення здалось йому прохолодним і теплим одночасно, немов він опинився посеред температурних змагань; у повітрі парував ледь помітний запах трав і прянощів. А от цілковита тиша викликала підозри - і Рен уважно прислухався, намагаючись вловити хоч якийсь звук.
“ – Мене викрали і забули. Що в біса може бути цікавіше Ловця Душ у власному підвалі?”
Раптом позаду почулось шарудіння, потім цокання, потім чавкання – і знов усе стихло. Натомість заграла музика – доволі приємна, якщо вам, звісно, до вподоби пісні, де хтось планує зжерти когось. В будь-якому з усіх можливих значень.
– Сподіваюсь, ти не проти – люблю створити настрій, – це був майже шепіт, та Рен однаково його почув – Шедо була зовсім поруч, у нього за спиною.
Вона не торкалась його, проте він відчув її присутність і на якусь мить заціпенів. Рену не сподобалась ця взаємодія – він виявився не здатен її контролювати. Але все ж посміхнувся і відповів:
– Приємно чути, що моє катування потребує особливої атмосфери.
– Катування? – почувся здивований голос. – Навряд це на тобі спрацює. До того ж я не прихильниця таких методів.
Вона піднялась і відійшла далі – і це Рен також відчув. Цього разу без усіляких дивних реакцій, до яких не звикли ті, кого не бачать і не викрадають звичайні смертні.
– Мені потрібен твій перстень – і я планую тебе вмовити заклинаннями і надзвичайно смачною їжею, яку готує мій помічник.
На це Рен зреагував коротким сміхом, значення якого можна перекласти як: “Це дурний жарт, але хто я такий, щоб позбавляти тебе марних сподівань”.
Знов запала ніякова тиша.
Саме час заповнити її погрозами, спробами відмовити від поганих ідей та обіцянками жахливих покарань. Але ні. Вони дослухали пісню – і ніяковість остаточно поглинула весь затишок цього підвалу.
Шедо обміркувала ситуацію і зняла пов'язку з очей Рена. Вона відчинила дверцята однієї з шаф і витягла з полиці мішечок, зроблений з щільної темної тканини, а потім наблизилась і всілась на підлогу перед Ловцем. Частина креслень магічного кола стерлась, але відьма на це аніскільки не зважала.
Рен слідкував за цим порушенням техніки викрадальної безпеки, немов кіт за дрімаючою мишею. Подивившись Шедо у вічі, він не витримав:
– Звісно ж ти розумієш, які наслідки на тебе чекають. І розраховуєш на щось в обмін на свою безпеку, коли я звільнюсь – а я звільнюсь, і швидше, ніж ти думаєш.
Шедо пірнула рукою вглиб мішечка і дістала жменю надтонкого піску, що переливався золотим і багряним кольорами.
– Авжеж, любий, – тільки і сказала вона.
Три дні потому Рен похмуро дивився на магічне коло і гадав, де ж він так схибив. Відьма притягла шматки якихось невідомих йому каменюк і розклала перед ним, немов колекцію, якою аж занадто пишалась. На столі постійно стовбичили довгі тонкі палички, які вона підпалювала і залишала тліти – від кожної тхнуло сумішшю Жнець знає яких запахів.
Першого ж дня від креслень магічного кола не залишилось ані сліду, і Рен вже тоді зрозумів, що воно не грало жодної ролі, окрім як елементу декорації. Принаймні у його, Рена, випадку.
– Тобі не потрібна людська їжа для існування, – Шедо нахилилась і поглянула на нього з цікавістю дослідника, як на одну зі своїх чудернацьких рослин. – Але ти можеш споживати просто тому, що тобі це подобається, так?
Рен зітхнув і поглянув на неї. Протягом усього цього часу вона не згадувала про перстень – лише ставила запитання про… про оці повсякденні людські речі.
– Так, – він втомився від підвалів, але їй про це знати не обов'язково, тож Рен посміхався відьмі за кожної нагоди.
– Чому я тебе бачу?
Над цим питанням він і сам вже думав – і відповідь вбачав лише в рідкісному відтінку її очей. У тому, що ховалося в них. Точніше – хто.
– Мене бачиш не ти, а та частина, яку ти успадкувала для служіння своїй жахливій істоті. Не знаю, як саме ви це зробили, але ні в кого раніше ще не виходило стати частковим втіленням мерзенного чудовиська – і не сконати за кілька днів. Вітаю, ти встановила рекорд.
Шедо завмерла на якусь мить. Її погляд став замріяним, як в людини, що нарешті знайшла вартого уваги співрозмовника. Ніхто поза культом, за винятком деяких потойбічних знайомих, не мав жодної гадки про Тих-Хто-Існує-Поза-Світами, тим більш не зміг би розпізнати цей зв'язок просто за кольором очей і магічних сил.
– Он воно як, – прошепотіла вона. – Що ж, знов стало у нагоді.
Соус смакував так, наче пекло згорнули і вмістили у невеличку скляну пляшку. Рен дозволив собі насолодитись відчуттями наповну, тож щедро намастив соусом шматок запеченого м'яса і запхав у рота. Подих йому відбило майже одразу, але він готовий був заприсягтись, що от-от дихатиме концентрованим вогнем і спалить тут геть усе до потойбічної матері.
Коли нарешті його м'язи відпустив псевдопараліч, Рен потягнувся і повернувся до важливої розмови, що передувала сніданку. А саме:
– Тобі не можна користуватись цим перснем. Ти смертна, а мій артефакт не призначений для таких, як ти, – язик досі ледь рухався. Ну добре, щось таки було варте перебування у цьому підвалі.
– Перстень просто розітре тебе в пил, – підсумував Рен і наколов виделкою печерицю.
– Я його модифікую, – запевнила його Шедо і підсунула тацю з грибами ближче до себе.
– Жодні чари цього світу не здатні втримати перстень від руйнації того, хто ним користується.
Аргументи аргументами, але Джозеф готував відмінно, тож Рен, віддаючи йому належне, знов потягнувся виделкою. Цього разу одночасно три печериці зустріли свою невтішну долю.
– У такому разі нам пощастило, що мої чари не з цього світу, – промуркотіла Шедо.
Минуло п'ять днів з обіцянки звільнитися якомога швидше і показати тут усім, хто є хто. Це навчило Рена надалі уникати роздачі обіцянок і триматись подалі від рибних паличок і заварного крему, що йому приготувала Шедо.
Кілька разів він намагався вмовити Джозефа обрати іншу сторону, коли той навідувався, аби прибрати брудний посуд і погодувати хижих рослин. Джозеф, однак, ніяк не реагував на заклики до міцної чоловічої дружби. В його щоденнику й досі не було жодного компліменту від Рена щодо розкішного вбрання чи оновленої форми брів.
На відміну від Джозефа, Шедо починала розмову, ледве відчинивши двері. Ймовірно, цього можна було б уникнути, якби захисні чари не спиняли її при спробах оволодіти перснем силоміць. А от смартфон не мав не те що захисту чарівного – там навіть пін-коду не було.
– Здуріти можна. Ловець Душ викладає у соцмережі фото хом'яків і має більше вподобань, ніж мої естетичні краєвиди.
Шедо з подивом розглядала сторінку Рена – її наявність здивувала відьму більше, аніж смартфон, який не потребував живлення, а ще досі приймав повідомлення з іменами і датами смерті.
Зайве нагадування Ренові, що насправді він не такий незамінний, яким себе вважав. Ніхто не спробував його відшукати – навіть задля того, щоб всипати чортів за відсутність виконаних завдань.
– Як справи з модифікацією? – солодко поцікавився він.
Шедо знизала плечима.
– Теоретично – чудово. Дозволь мені зняти перстень і я все випробую. Якщо не вийде, то Джозеф прибере купку пилу, а потім відпустить тебе полювати на втікаючих мерців. Всі задоволені.
– Я б волів, аби ти не перетворювалась на купку пилу, – посміхнувся Рен і впіймав погляд, що уособлював непідробне нерозуміння.
– Чому ні?
“А і справді – чому?”.
Адже віддати їй перстень – це найлегший шлях до звільнення. Ця думка час від часу зазирала в його голову, щоб переконатись – можливо сьогодні йому набридне і він передумає. Звісно, так він ставав ніби як вбивцею, але у цій кімнаті вже пролунало достатньо попереджень. Викрадення і ув'язнення Женців Смерті та їх помічників не може не мати наслідків.
Але чомусь Рен не хотів, щоб це сталось. Навпаки – він, як міг, опирався цій ідеї. Відьма не заслуговувала такого милосердя, але з невідомих йому причин Рен продовжував цей прояв прихильності.
“Дідько, я що – старію? Ото буде весело, якщо дні в цьому підвалі тривають десятиліттями”.
Від з'ясування причин неочікуваного милосердя їх врятував дзвінок у двері. Вони одночасно підняли голови, прислухаючись, наче споглядання стелі якось натякнуло б того, хто очікував за дверима, і на мету цього візиту. Дзвінок тривав, змовкаючи і репетуючи знов і знов. Ще й Джозеф так невчасно відбув у подорож до місцевих крамниць.
Після трьох хвилин прослуховування мерзенного дзвінка, Шедо увірвався терпець.
– Чи не знайдеться у тебе дві хвилинки для пліток про бога нашого… як там його? Та байдуже. Як щодо скуштувати цього неймовірно смачного сливового пирога?
За дверима очікувала сусідка, яку всі звали не інакше як Пані Глаттоні. Вона мала репутацію жахливої жінки, яка переслідує нещасних людей у темних провулках, критикує їхній стан, а потім вигодовує до нестями. Блекхемом й досі ширились чутки, нібито одного разу їй привезли худорлявих онуків з сусіднього містечка – і більше їх ніхто не впізнав.
– Пані Глаттоні, – люб'язність у голосі Шедо пролунала агресивно-привітно, – надзвичайно ціную ваші кулінарні здібності і добрі наміри, але, бачте, я трохи зайнята.
– Тоді не варто було залишати підвал, в якому ти тримаєш бранця, – голос сусідки миттєво змінився з приязного жіночого на сердитий чоловічий.
Шедо одразу простягнула вперед руку, готуючись до захисту – як відомо, для цього треба атакувати першою. Чорне павутиння крихітних магічних символів швидко вкривало її шкіру.
– Ой, облиш, зі мною це не спрацює, – Пані Глаттоні відмахнулась і невдоволено скривилась. В її очах блимнули знайомі зелені вогники.
– Володарю? – Шедо завмерла. – Не впізнала Вас в цьому тілі. Пиріг пахне дивовижно – Ви його самі приготували?
– Я забираю Ловця Душ.
Володар Темряви, який вже встиг перетворитись на одне зі своїх улюблених чоловічих втілень, посунув відьму і рішуче попрямував усередину. Він безпомилково віднайшов потрібні двері, без зайвих зусиль подолав захисні чари і кодовий замок, і почав спускатися сходами униз.
– Нащо він Вам здався, у Вас і без того купа друзяк, – ображено бурмотіла Шедо, не відстаючи ані на крок. Його поява не входила до її планів, і вираз її обличчя аж ніяк не бажав цього приховувати.
– ЦИТЬ, – стіни підхопили розлючене ричання і відреагували вм'ятинами, що зазвичай залишаються від ударів.
– Я був винен тобі – вважатимемо, що свій борг я повернув. Я вмовив Женців Смерті позбавити тебе лише одного з твоїх життів. І це єдине попередження, Шедо.
– Маячня якась. Зі мною все добре.
Володар різко зупинився і перечекав зіткнення відьмового лоба зі своєю спиною. Потім озирнувся і уважно придивився. Ні, цього разу вона не прикидалась.
– Ти дійсно нічого не відчула, – зітхнув він. – Отже, межу перейдено.
Більше він не вдавався до пояснень, попри розгублений вигляд Шедо, і подолав залишок шляху до підвалу мовчки. Міцні важкі двері розкрились перед ним, немов крила залізного птаха, і Володар опинився у затишній клітці, що ховалась всередині цього птаха.
Рен сидів на підлозі – там де й завжди, посеред тепер вже уявного кола – і здивовано кліпав очима.
– А ти що тут забув? – вийшло не дуже привітно.
– Ви не можете забрати його зараз, – Шедо оминула Володаря і встала між ним і бранцем, розкинувши руки. – Мені потрібен цей перстень!
Хотів би Рен побачити обличчя відьми зараз, коли вперше почув в її голосі благання. Але звідси він міг бачити лише слабке тремтіння її тіла і згасаючі чорні символи на її руках.
Володар роззирнувся – і все, на чому він зупиняв лихий погляд, миттєво охоплювало маленьке полум'я. Священні камені, свічки, мішечок з золотаво-багряним піском, хижа рослина під ковпаком з чорного скла та безліч інших речей – око не встигло змигнути, як від закляття утримання залишились лише купки попелу.
Шедо впала на коліна з приглушеним стогіном. На якусь мить вираз обличчя Володаря пом'якшав.
– Женці Смерті невблаганні, Шедо. Вважай, тобі дуже пощастило.
– Йдіть до біса, – прошепотіла вона і витерла долонею очі. Принизливий жест, який не мав повторитись. Ніколи. Більше.
Тим часом Рен нарешті зміг підвестись. Він потягнувся, зробив кілька кроків і вдихнув у повні груди. Він помилявся, вважаючи, що магічні кайдани обплутували його лише ззовні – сила чарів пронизувала його зсередини також. Дотепер.
Він наблизився до своєї викрадачки, цієї ображеної дитини, що залишилась без забавки. Володар Темряви прощатись не забажав, тож просто вирушив назад по сходам, насвистуючи простеньку мелодію.
– То скільки ж в тебе життів, відьмо?
Рен присів поруч з Шедо і взяв її долоню у свої. Він підніс її ближче, роздивляючись останні крихти магії, що відповзала вглиб, ховаючись від оточуючих. Шедо висмикнула руку.
– Достатньо, щоб не потрапити в твій список.
– Я не мстивий, – весело зауважив Рен. – Принаймні через одне невдале побачення.
Шедо врешті-решт підняла на нього очі – сірі з відтінком аметисту – гнів робив їх темнішими.
– Облиш свої спроби. Вважай це останнім попередженням, – він випередив її слова, які ймовірно містили б якусь погрозу, судячи з її виразу. – Перстень тобі не дістанеться - і це на краще, повір.
– Повір і ти мені, – відповіла вона тихо, але від цього голосу хоч зараз відламуй кубики льоду, щоб запхати у коктейль. – Ти й гадки не маєш, на що я здатна.
– І не хочу знати, - погодився Рен і підвівся. Свій смартфон він знайшов на столі серед попелу – той продовжував невпинно працювати, завантажуючи все нові повідомлення. Раптом Рен дуже чітко усвідомив, що хоче піти у відпустку – якби Ловці Душ взагалі мали б відпустки. Варто було обговорити це з керівництвом, коли він буде пояснювати, яким чином його змогли викрасти.
На відміну від Володаря, Рен не хотів зникати безмовно – врешті-решт, його тут відмінно годували весь цей час. Тож наостанок він сказав:
– В тебе гарне ім'я, Шедо. Я пам'ятатиму його.
