За поворотом дихало море.
Зеленими сутінками водоростей блукав димний туман.
Мені склалось враження, що темні хвилі на припливі видихають, а на відливі втягують в себе те повітря молочного кольору.
Табачне, деревне, морське.
Ноти вишуканого парфуму, які хотілось зловити у спорожнілу пляшечку з-під пепсі.
А тоді — перехилити.
Поглинути її вміст.
В лівій руці я перебирала гладенькими камінчикам.
Хребет усіма своїми 33-ма хребцями повторював вигини пляжу, підниваючи болем.
На фоні шипіло звучання невловимої радіохвилі.
Біла піна підбурювала у моєму волоссі зухвалі думки.
З цим морем страшенно хотілось закурити.
Будучи людиною, воно б позичило запальничку?
Дістаю довгу сигарету з білої картонної
злегка відсирілої
упаковки.
Остання.
Затискаю губчатий фільтр зубами — він злегка віддає сіллю й доволі відчутно ментолом —
лежу так,
не підкурюючи.
Ми дихаємо туманом.
Замість жувального табаку — до пропозиції пару видів водоростей.
Бридкі,
але згадайте свою першу цигарку.
Вона стала гірким спогадом стиснутих легенів.
Вдихаю на припливі,
видихаю — на відливі.
Між зубами так само — запашна сигарета.
Найсмачніша, як то кажуть, бо — остання.
На пальці моїх ніг налипли бурі водорості, які наче безсоромно глибоко залишають цілунки ороговілій шкірі.
Всмоктують, покусують.
Я заплющую очі.
Вмощую свій хребет трошки глибше в каміння.
Сьогодні з морем на двох ми викурили весь туман.
Й так і не викурили сигарету.
Це був мій 193 день, як я кидаю палити.
Це був мій 193 день, коли все, чого хотілось — закінчити ту відсирілу пачку цигарок.
В мене немає залежності.
Я запевняю себе, що в мене
немає
залежності.
