Я порушую початок нового дня шарудінням старих кросівок по бабусиному городу на літньому світанку. На взутті засохла пляма бруду, підібрана в цьому ж місці тиждень тому. В той період йшли дощі — без упину, рясні. Треба було врятувати піввідерця огірків, поки вони не роздулись до розмірів кульки що ось-ось лопне. Ці-колись-чорні-посірівші-від-городового-пилу-кросівки адаптувались до нерівного шару чорнозему та голочок чортополоху. Пробравшись через кущі аґрусу та полуниці — опиняюсь навпроти пари десятків розлогих кущів. Сонце виблискує прямо в очі, примушуючи мружитись та прикривати заспані очі долонею. Через тридцять хвилин тут стане настільки спекотно, що засмага липнутиме до шкіри рожевими укусами, а піт, наче слина, цівкою стікатиме між оголених зацілованих опіками лопаток, прямо у спідню білизну.
Мушу поквапитись.
Підтягнувши вище поділ квіткової сукні, що вигоріла від сушки надворі й за замовчуванням стала “домашньою”, я ступаю у простір заплутаних довгих стеблів. Кущі лоскочуть мої коліна. Мереживо, що обрамлює стегна, наповнюється ароматом зелених помідорів та ледве вологого тіла. Ця сукня на мені задовга, а отже буде щось типу слінгу для зірваних плодів. Відро, що на такий випадок сховане під сливою, я не знайшла. Або надто вдало сховане, або чужинець привласнив його разом із чимось їстівним цього городу. Крадії залізних відер мабуть прокинулись о третій ранку, щоб встигнути до моєї появи.
Нахиляюсь над першим кущем.
Кілька ніжних жовтих квітів зливаються з різнокольоровою галявиною мого вбрання. Ошукуючи вільною рукою кущ помідорів, згадую, як бабуся консервувала зелені у маленькі півлітрові баночки.
Я тут заради червоних.
Поперек швидко ниє. Присідаю, сподіваючись не розчавити сідницями спілу ягоду. Ліве коліно видає хрускіт. На цьому кущі — пусто. Промайнула здогадка чим все-таки крадії залізних відер наповнили ту саму цеберку, що лежала під сливою.
Сонце почало підсмоктувати мої плечі. Підвівшись, направляюсь до іншого краю насаджень, куди чужинці, ймовірно, полінувались залізти. Присідаю, вже не очікуючи болю в попереку. Ліве коліно — хрустить так, наче для цього й було створене. Занурююсь у кущ в надії знайти кілька червоних помідорів до сніданку.
Залишки роси облизують мої кінцівки.
Я — облизую сухі від спраги губи.
Серед листя та проміння сліпучого сонця знаходжу поглядом майстерно замаскований плід. Обхопивши правою долонею, зриваю його й підношу до обличчя. Свіжий зріз, де мить тому існував цілісний зв'язок, надавав повітрю духмяний аромат літа. Так пахне світанок на бабусиному городі, моя сукня, стегна, руки. Я заплющую очі, притискаючи чимближче до шкіри ясраво-червоний томат. Він м'який та ніжний, готовий лопнути то від пекучого сонця, то від впивання моїх різців.
Я хочу розкусити цю тонесеньку гладку шкіру.
Не задумуючись про долю помідорів, своєї “домашньої” сукні й тим більше кросівок — опускаюсь спиною на чернозем й кущі.
Я згадую Її.
Не знаю що саме наштовхнуло — духмяний літній аромат зрізу, округлість томату чи його шкірка, що стримує весь сік всередині, але я думаю про Неї. Згинаю ноги в колінах, ставлячи ступні на землю. Під ними бризкають розчавлені мною томати. Ці кросівки вже адаптовані.
Сукня повзком спадає на мій живіт, оголюючи білосніжні ноги. Я хочу, щоб сонячні промені цілували їх так гаряче, щоб випаровування вологи зі шкіри стало видимим.
Щоб пеклО, жалило й кусало.
Я хочу стягнути із себе ці старі кросівки аби Вона обмила крижаною водою кожний упрілий пальчик моїх ніг, а тоді вкрила їх пестливими бульбашками Своїх поцілунків. Моє хрускотливе ліве коліно — наче цим миттєвим галасом й нагадуюче, що Її фаланги пальців так довго його не торкались. І щоб Вона торкнулась, пробудивши під чашечкою схований аромат зелених помідорів. Ті залоскочені кущами стегна ниють й плачуть крапельками поту в надії звільнитись від мереживних тугих обіймів.
Кохана,
моя волошкова кохана,
загублена у жовтих бутонах ароматних кущів,
притрушена пилком українського ґрунту,
роздягнена,
оголена на квіткових диких полях,
відчуй це —
і я м'яко пірнаю зубами у найдухмяніший томат, згадуючи про твоє чисте тіло.
лоскоче?
