смерть — один із видів рушійної сили,
руйнуючої — також.
ніяка кількість навчань не змогла підштовхнути мене до відвідування хоча б одного військового в рамках проєкту “корпоративний волонтер”.
відкриваючи список поранених — я завмирала перед кожною відміткою:
ампутація
ампутація
ампутація
візуального страху не було,
але було переживання, що морально я не витримаю чужого болю такого ступеню,
до моменту першої особистої втрати серед військових —
відкрита труна, сповнена ароматами птомаїнів, повертає свідомість до життя.
це стало причиною ініціювання перекуру з незнайомим військовим Мішею з явними ознаками черепно-мозкової травми.
розмова тривала на лавці парку 40 хвилин.
і я це витримала.
а тоді…
словом, загибель вітчима мене дуже змінила —
заклеївши конвертик свого горювання, я запхнула його якнайглибше й відправилась до першого пораненого.
він не хотів мене відпускати до останнього.
їм всім (нам всім) дійсно дуже потрібне слухаюче й підтримуюче плече.
з часом, конверт почало розпирати зсередини.
я не стану вдаватись в деталі, але вітчим міг уникнути своєї смерті.
не уникнув.
а я не змогла пробачити.
о 9ій вечора, коли Алея Героїв вкрилась сутінками — я стояла над його могилою в намаганні спалити стос паперів.
зі сторони — відьмацький обряд,
на ділі — бажання звільнитись через написані листи, які ніколи ніхто не прочитає.
покусані сльозами, а тоді — проковтнуті полум`ям,
розвіялись над його земляною ковдрою дівочі побивання в незліченних питаннях.
десь й нині повзе моя чорна стрічка, що зірвалась з волосся у день похорону.
я віддаю запальничку й ліхтарик сторожу кладовища.
