Плач!!!
Я сиджу незворушно. Можу помилятися, але й моє обличчя не видає жодної емоції. Якщо й якусь можна прочитати, то це точно не страх. Мені все одно. Головне, що сьогодні це не я.
Давай же! Ну! Заплач!
Сліз не має. Навіть натяку. Здається, що відчуваю, наскільки вони сухі. Хочеться розсміятися, вскочити й станцювати. Але сміятися точно не можна. Щодо сліз не певна. Вони можуть, як усе зупинити, так і зробити мене наступною.
Випусти хоча б сльозинку. Реви, сука!
Не пам’ятаю, щоб вона плакала, коли це була я. Може й мені не варто. Я плакала завжди й коли це була тільки я, й коли це була тільки вона, й коли це були ми обидві. Результат завжди був різний. Чому зараз мені здається, що це все зупинить?
Він сьогодні нічого не перевіряв. Точно! Навіть не про що не запитував. Можливо, не встиг? Чому я певна, що наступна не я? Куди діти очі?
Дивись! Невже тобі її не шкода? Плач!
Намагання віднайти всередині себе хоча б краплинку співчуття, ні до чого не призводять. Тільки облегшення. Мені має бути гидко від себе. Але ні. Ні страху, ні співчуття, ні огиди від того, що не має перших двох. Тільки дивний спокій.
Що зі мною? Чому я нічого не відчуваю? Мені все одно. Як мені може бути все одно? Й тут таки мене накриває страх. Він народжується десь у горлянці, збільшуючись з кожним вдихом, заважаючи робити наступний.
Плач, скотино!
Краєм ока я дивлюсь, але це нічого не змінює. Її не шкода. Сьогодні це не я. Мені хоча б когось шкода? Кошеня!!! Те саме, в чию сторону заборонили дивитись, але я вже все побачила. Очі, якого не роздивилась. Зате мухи, які кишіли в його кишках, ще довго літатимуть у пам’яті.
Плач, тварюко!
Уявляю, яким милим було те кошеня до того, як його розірвали. Згадую Мухтара — першого песика. Найбажанішого та вимоленого. Як він бігав навколо за день до того, як його розчавила бездушна машина.
Така сама бездушна й ти. Плач!!!
Монолог, який тривав вже вічність, за гучністю не міг перебити навіть на всю включений телевізор. Але чомусь сьогодні незакономірно й безпричинно його перебило на пів слова жалісне хникання.
— Таточку. Будь ласка. Шкода бабусю. Мені страшно, тато. Будь ласка
