Жаринка

Ти подивись! Дванадцята година ранку, а вона сміється на весь супермаркет так щиро, аж завидки беруть. Руку даю на відсіч, вона під чимось. Неможливо бути такою щасливою у кінці місяця, коли минула зарплатня закінчилась, майбутня не прийшла, а їстоньки потрібно. Вибираєш ковбаску подешевше та таку, щоб не отруїтись, а воно все регоче. Бач, дурна іграшка рохкає смішно. Так і хочеться крикнути, що то для дітей цяцька. Хача й малі б погребували такою дурнею страждати. Зараз ледь не усі в телефонах. Навіть друзі її тупі дивляться поблажливо на то все. До речі, виглядає років на двадцять п’ять. Себто ровесниця твоя, а он скільки щастя. Воно ж й не поміщається все у ній. Виливається сміхом, в'ється кучерями та виблискує очима. Останні й дійсно ледь не горять. Як подивиться, то душа відразу запалає. Жарко стане у грудях, гаряче немовби жарину з’їв. Від того пекла посміхнешся, стримуючи сміх, кинеш ту ковбасу, не дивлячись і підеш за нею на край світу. Хоча й не поведе вона, нема чого там робити. Лише запросить у світ де можна щиро, у голос сміятися з рохкаючої іграшки й не тільки з того. Найважче буде витримати погляд палаючий, але судячи з ковбаси, лежачої поряд з молоком, щось у тебе та й вийде.