Зеленою "копійкою" їдемо уздовж полів невкритих снігом. Снігу цієї зими взагалі мало було. Та і самої зими теж. Мінуса прийшли не більше як тиждень тому. А до цього тепло було. Ще було ніяково, незрозуміло, час від часу п'яно і майже завжди кепсько.
Нас троє. Всі однотонні. Однотонні по виразу облич, по рівню втоми, думках та піксельній формі. Їдемо не дивлячись по сторонах. Бо по сторонах дивитись неприємно, а буває, що і страшно. Страшно рідше. Більше неприємно.
Я, певно, самий нервовий з нашої не святої трійки. Бо колись знаходився у позашляховику по котрому прилетів ПТКР. Тому мені хочеться якнайскоріше доїхати, адже хто гарантує, що нічого от зараз по нам не прилетить? Краще б, звісно, було би нікуди не їхати. Проте цей нарис не про мої бажання чи бажання когось з хлопців, які поряд зі мною. Це скоріше нарис про те, як світ може стиснутися до розміру салону зеленої "копійки", котра повзе уздовж полів не вкритих снігом.
