Проза

Це не просто спогад — це зупинене літо. День, де млинці пахнуть щастям, друзі чекають біля каменя, а зорі над ліжком — ще не про вічність. Один день дитинства, де світ був цілим. І з того цілого все починалось.

Щастя — це не втекти від ваги, а навчитись тримати рівновагу між тим, що тягне донизу, і тим, заради чого йдеш уперед.

Мабуть, не варто заводити відносини з тією, котра не любить книги... коли в мене є така одержимість.

Й до мене дійшло — подібні тексти не перемагають на літературних конкурсах не тому що написані непрофесійно, а просто тому що вони в принципі не для конкурсів. Маю попередити: текст містить чутливу інформацію категорії 18+.

Я — пил між системами, голос без горла, істота на межі розкладу й просвітлення. Світ горить у мені, а я прошу лише ключ. Але велетень тримає рамку — і в ній прибито моє тіло.

Це історія про старість, яка памʼятає любов. Про вечір, що триває ціле життя. Про танець у світлі місяця, недопите вино й руки, що ще пам’ятають обійми. І про жінку, яка обирає залишитись — навіть коли мала квитки на прощання.

Львівський студент шукає схвалення свого старшого брата та готовий на все, навіть на участь в темній месі. Разом з другом їм доведеться провести складний ритуал, але інші сили їм протистоятимуть.

4-ий клас. 1931 рік

Північний полюс став моргом віри. Санта мертвий, ельфи божеволіють, а дива давно згнили разом із тілами. Все, що лишилось — брудна пародія на надію. Бо коли правда стає нестерпною, брехня здається порятунком.

Це історія про того, хто намагався збудувати сенс із вапна, болю й тиші. Його Колізей — не архітектура, а спроба втекти від симетрії чужого світу. Та навіть у самоті й забутті він відчуває: істина не ззовні — вона росте з уламків власної поразки.

Певно, кожен бодай раз стикався з етапом у житті, коли все здається марним і хочеться опустити руки, але десь у глибині душі щось благає не спинятися. Саме про це цей маленький вірш.

Одна мить мого дитинства.

Як непомітно ми згасаємо поряд із тими, кого вважали своїм всесвітом... А потім розуміємо: ми були лише прикрасою в їхньому житті. Спершу щиро віримо, що любов і турбота здатні зцілити все, — а згодом стикаємося з жорстокою реальністю й приймаємо: вони ≠ вирішення всіх проблем.

Вірш про те, як непомітно згасають люди