Зима
Осінь. Дощова й похмура, по-своєму вайбова пора. Вона передала мою душу хлодній та строгій Зимі. Коли випав перший сніг, я забула як дихати. Настільки це було захоплююче видовище.
Осінь. Дощова й похмура, по-своєму вайбова пора. Вона передала мою душу хлодній та строгій Зимі. Коли випав перший сніг, я забула як дихати. Настільки це було захоплююче видовище.
Коли вечерю зроблено, напої приготовлено та все подано на стіл, настає час обрати, що можна подивитися під час їжі. Вона відкриває ютуб за звичкою та бачить сповіщення одного з каналів її підписок.
Ночі після таких днів видаються засідками. Ліжко — місцем, з якого немає як втекти. Зрештою, куди не лягай — усюди тебе буде спіймано, усюди на тебе чатують.
У житті кожного прогресивного юнака наступає момент, коли лють наповнює по вінця і вже не можна стримуватися. Треба діяти!
Завтра все почнеться знову, бо завтрашній день буде не кращим і не гіршим, аніж день сьогоднішній: виліплений із нудьги, туги і одноманітності він постане перед нами, не даючи нам жодного шансу його уникнути.
«-За Перекопом землі немає, — відповіла я кримською при-
Тепло ще побуде з нами якийсь час. Мінливе, ослабле, воно ставатиме кволішим день за днем. Як і світло, яке помалу буде перетворюватись у монотонну байдужу сірість. І нічого з тим не вдієш. Це доведеться прийняти, як приймають пігулки або приймають втрату.
Дівчина, яка одного разу чула соловейка у листопаді, здогадалась, що то був не простий пташка, а чарівний. Вона вирішила, що тільки чарівні птахи і тварини і люди варті того, щоб їх шукати...
Ми сиділи на платформі й чекали електричку, яка прибуде ще нескоро. Вона куталася у довжелезного светра, замотавши навколо мокрої голови “чалму” з декількох футболок, аби не простити на вітрі.
Раніше всі жили у мирі та злагоді. Декого це дратувало, і він пішов до слона. Ти, каже, слон, великий і могутній. Слон подивився навкруги прискіпливо, зважив все ретельно і одповів – неправда, які всі, такий і я. Ні, слона не підманути, зрозумів Дехто. І пішов до тигра...
Вперше так гостро відчуваю неосяжність відстані до людини, тіло якої поряд.
Ми знову у синхронії. Вона відчиняє своє вікно у будинку навпроти, я стою на балконі у себе.
Коли Ніхто опинився в лікарні з пневмонією, то цілими днями писав білі вірші на білій стелі. А ще – звичайні, римовані, на стінах і тумбочці; але там їх бачила хтонічна бабка-прибиральниця і затирала брудною ганчіркою...
Гортаючи жовту книгу, вона була завжди зі мною, я забувався про все, тільки кров на деяких сторінках трохи вибивала.
???
Описую сновидіння.
Пишу, читаю, малюю, проєктую