Рятувати людей від самотності було моїм покликанням. У юнацькі роки я прагнув дізнатися про життя якомога більше. Мама не була проти, і я обрав факультет психології. У нашій родині грошей було небагато, тож батько сказав, що я маю розраховувати лише на власні сили. З дитинства я мав неабиякі здібності, і це дозволило мені набрати найвищий бал на вступних іспитах.
Факультет розташовувався на вулиці Карла Маркса в центрі міста. Колектив прийняв мене привітно, і на лекціях панувала дружня атмосфера. З викладачами нам щастило, бо вони нас любили й прагнули передати свої знання. Але на цій вулиці часто траплялися автомобільні аварії, і це трохи нервувало. Та згодом ми звикли, і навчання йшло гладко.
Геннадій Зігс викладав психіатрію вже двадцять років. Він був професором, але найбільше вражало те, що він не відмовився від Бога, як це роблять багато вчених. Він завжди казав, що перед тим як зцілити хворобу, треба зцілити душу і очиститися від гріхів. Зігс повторював, що до хвороб ведуть наші гріховні схильності, і часто ходив ставити свічку в церкві за своїх пацієнтів.
Він мені подобався, і всі студенти щиро його любили. Його прихильність не оминула і мене. Якось на лекції він запитав мене:
— Святославе, ви вірите в Бога? Ви добре навчаєтесь, у вас самі п’ятірки, але в майбутньому може трапитись ситуація, коли знання і препарати не допоможуть пацієнту. Що скажете?
— Ні, не вірю. Думаю, мені вистачить знань і досягнень фармакології, щоб вилікувати пацієнтів.
— Дай Боже, щоб ви прийшли до Бога. Я на це сподіваюсь.
Тоді я промовчав, і навіть не підозрював, що мене чекає попереду. Я хотів, щоб Зігс обрав мене своїм учнем, і я мріяв перевершити його.
Минав час, і я вже був на п’ятому курсі. Проблем із заліками чи іспитами не було, але питання, яке поставив мені Зігс, не давало спокою. У слов’ян, як відомо, є один спосіб вирішення проблем — напитися. У 2010 році у мене з’явився друг, який мало не загнав мене в могилу. Саме він навчив мене пити. Ми напивалися до нестями.
Одного разу я розповів йому про те, що мене гризе. Він просто відповів: «Забий».
Наші пияцтва ні до чого доброго не привели, і на випускних іспитах я ледь не провалився.
На випускному Зігс підійшов до мене і сказав:
— Ви мене засмутили, Святославе. Спершу своєю відповіддю на третьому курсі, тепер — невпевненістю на випускних іспитах. Сподіваюся, ви визначилися в житті і врешті зможете прийти до Бога. Удачі вам у житті, і нехай ваш шлях буде прямим і довгим.
— Дякую, Геннадію Валерійовичу.
З часом я відкрив власний кабінет і розпочав практику. У мене все добре виходило, пацієнти були задоволені. Але якось до мого кабінету зайшов юнак, якому було 18 років. Він був дуже пригнічений, у нього виявили біполярний розлад. Таблетки в процесі лікування не допомагали — і пророцтво професора Зігса справдилося.
Я не знав, що робити, і почав непокоїтися за його долю. Євгеній ставав похмурішим щодня, і з його вигляду я зрозумів, що все може скінчитися самогубством. Його проблема полягала в тому, що він припинив приймати ліки.
Батьки Євгенія працювали в банку. Вони не раз знімали його з підвіконня, бо він неодноразово намагався вистрибнути. Та все закінчилося трагічно — він порізав вени у ванній, і його забрала швидка.
Мати Євгенія, Галина Геннадіївна, та сама банківська працівниця, не витримала такого удару й відмовилася від послуг Святослава Прощенка. Він вирішив, що Євгеній помер, і тому залишив практику. На цьому ґрунті він почав сильно пити.
Він пив цілодобово, через те, що його покликання не вдалося. Запої припинилися лише тоді, коли він згадав слова Геннадія Валерійовича — про те, що той ставив свічки за своїх пацієнтів. Святослав вирішив припинити пити і піти до церкви, щоб поставити свічку за упокій душі, як йому здавалося, померлого Євгенія.
Діставшись до вулиці Робочої, Святослав увійшов до Божого храму. Наслідки алкогольного отруєння зникли наче рукою зняло. Святослав підійшов до місця, де ставлять свічки, і запалив одну за Євгенія.
На душі було паскудно, мов кішки шкребли. Тоді він вирішив усе кинути й піти молитися до монастиря. Спочатку його прийняли послушником — він прибирав територію монастиря від сміття. Йому подобалась ця праця, і настоятель був ним цілком задоволений. Щодня він молився, а ночами спав міцно. Та час ішов, і його прийняли в монахи. Святослав прийняв схиму, вдень збирав гриби, а вечорами невпинно молився.
Він пам’ятав Євгенія і молився за його душу. Якось на старості до нього приїхав чоловік, надзвичайно на нього схожий. Отець Михаїл, у миру Святослав Прощенко, був шокований. Коли дізнався, що це і є той самий хворий пацієнт — розплакався від радості.
