Містика забуття: слідуючи за потойбічним.Найперша пригода:
Сай неквапливо переглядала фан-сторінки, присвячені тематиці крипіпасти. Їй на очі трапив знайомий персонаж за ім’ям Джефф. Сай відкинула ідею через складність реалізації, проте, прогорнувши ще кілька посилань, натрапила на тексти з іншими варіантами.
Джефф Убивця — один із персонажів моторошних американських історій. Непочутий, усіма принижений хлопець, який лишень намагався захистити свої кордони. Однак підлітки часто надто емоційні, що призводить до психічних розладів, як це сталося з Джеффом. Він обрав для себе шлях убивці заради розваги. Почав зі своєї сім’ї, а далі — кожен перехожий, котрий припаде йому до душі.
— Пам’ятаєш, я згадувала історію про Джеффа? — віддаючись спогадам, промовила Сай. — Ми ж тоді тестували інший ритуал, у бабусі — викликали Слендера.
Подруга, що сиділа поруч, також захопилася телефоном у пошуках чогось цікавого. Коли її запитали, вона трохи повернула голову в бік Сай, але очі лишилися прикутими до екрану, а палець усе ще пролистував публікації.
— Хіба умовою виклику не є приватний чи багатоповерховий будинок?
— У цій версії достатньо й нашої п’ятиповерхівки. Пишуть, що можна навіть у власній кімнаті.
Лаор промовчала, а через деякий час відклала телефон і повністю налаштувалася на розмову.
— У мене нічого, якщо цікавить, — склала руки на грудях і продовжила: — То що там із викликом? Кажеш, наш дім підійде?
Їй збиралися відповісти, але Лаор швидко підняла руку і затараторила:
— Пробач, переб'ю. Знаєш, а яка різниця, де це відбуватиметься? Пам'ятається, нам писали: "усі ролики — суцільна вистава..."
— Було таке.
— Ми зробимо свою історію-постановку, придумаємо власні правила. Скажемо… Це дуже рідкісні завдання, які важко знайти в інтернеті… — на цих словах Лаор замовкла. — Неважливо, де ми їх знайшли.
— Тобто знімемо власний фільм-жахіття із нашим привидом?
— Так.
— А хто буде привидом?
— Цю людину ти знаєш, — усміхнулася Лаор.
Близько тижня обговорювався план: які предмети потрібно зібрати й, найголовніше, як домовитися про ночівлю всім разом в одній квартирі. Проте, як завжди, домашнє завдання стало справжнім головним болем. Його обов’язково потрібно виконати — інакше прощавайте, усі приготування. Прогавити шанс домовитися з батьками було небезпечно: якщо рівень довіри впаде, наступна можливість може зникнути у небутті. Ось зараз ти попросив і пропустив умову повз себе, а потім — те ж саме? Ні, заслужи довіру, виконай обіцяне, і, можливо, тоді подумають над твоєю поведінкою. Такі повчання багато дітей чули від батьків. Хтось намагався довести свою правоту, комусь вдавалося обійти правила. А далі — як пощастить, із додатковим урахуванням настрою та обставин у родині.
Вдача була на боці дівчат, хоча довелося вдатися до переконань і компромісів. Обіцяли, наприклад, помити посуд після вечері, аби тільки їх відпустили на ночівлю. Навіть звичні запитання на кшталт: «У тебе що, свого дому немає?» їх не зупинили. Звісно, власний дім є, але ночівля — це щось особливе. Це час, коли можна розповідати страшні історії, пліткувати чи ділитися секретами. Зовсім інші відчуття, ніж за денного світла. У результаті, після тривалих переговорів, усе ж вдалося домовитися.
— Я думала, ти говорила про іншу людину, – обурилася Сай, розбираючи свій рюкзак біля ліжка.
— Джи теж фанатка крипіпасти, вона чудово зіграє роль Джеффа.
— Але ти ж знаєш, як погано я ладнаю з сестрою, – наполягала Сай.
Лаор присіла поруч із подругою та простягнула їй складений аркуш паперу.
— Це сценарій, ознайомся, – пояснила вона свій жест. – Самій мені важко пам’ятати всі деталі. А щодо сестри… саме час це виправити.
Вечір проходив звично, як його могли б провести підлітки у компанії. Іноді в розмові проскакувала тема їхніх майбутніх експериментів — але лише в ті моменти, коли батьки голосно обговорювали щось своє.
Час наближався до пізнього вечора. Мати сестер зазирнула в кімнату, цьомнула кожну доньку в щічку, попросила слухатися тітку Світлану й вийшла. Подруги кивнули.
Ближче до опівночі трійця робила переконливий вигляд, що вкладається спати. Краще, якщо батьки розслабляться і заснуть, а тоді вже можна буде переходити до реалізації задуманого.
Серед ночі почулися звуки шарудіння ковдр. Три пари ніг обережно рушили до коридору, де швидко вдягали куртки, взувалися й закидали на плечі рюкзаки. Замок зрадливо клацнув, хоч як тихо рука не намагалася повернути ключ. Дівчата завмерли. Тиша. Жодної реакції з боку спальні батьків.
Сай останньою повернулася до кімнати за дзеркалом. Її засмучувала перспектива ходити квартирою на самоті, але йти всім разом, та ще й із її громіздким аксесуаром...
Дівчата по черзі протискалися через ледь відчинені двері, ніби боялися відкрити їх ширше. Бо може прокотитися мешканням пронизливий скрегіт, і на цьому їхні пригоди закінчаться. Сай виходила довше за всіх, намагаючись ухилятися від дверних косяків і тримати рівновагу разом із дзеркалом, яке було майже в її зріст.
Двері нарешті зачинилися, а клацання замка знову прорізало тишу. Але й цього разу всі його спроби зруйнувати плани шибениць зазнали поразки.
Малоповерховий будинок, про який дівчата точно знали — головний вхід був знеструмлений. Це місце обросло безліччю чуток серед місцевих мешканців. Хоча люди тут ще жили, їх залишилося так мало, що деякі поверхи зовсім зпорожніли.
Втім, усім цим розповідям про загадковість будинку було раціональне пояснення. Ні балачки бабусь про місцевих наркоманів, ні байки про серійних убивць або привидів не мали реального підтвердження. Будинок готували до знесення — про це відкрито повідомлялося в оголошенні при вході у під’їзд.
Мешканці поступово виїжджали, підшуковуючи нове житло. Тим, у кого фінансова ситуація не дозволяла з'їхати у відведений термін, обіцяли виділити квартири в іншому старому будинку.
Такі обставини вже давно грали на руку дівчатам, однак їм не вдавалося розробити підходящий план, щоб використати це місце. Проводити експерименти вдома було значно ризикованіше — через пильність сусідів, які добре знали юних авантюристок в обличчя.
Шлях завершився на третьому поверсі. Сай встановила дзеркало у центрі сходового прольоту, обережно відкинувши задню ніжку рами для більшої стійкості. Потім вона зняла рюкзак, розстібнула замочок й почала шукати складений аркуш із записами. Тим часом друга подруга дістала баночки з фарбами та пензлики, а третя — одяг для майбутнього ритуалу.
— Я зроблю завдання за списком, а ти, Лаор, намалюй Джи моторошну усмішку для її сьогоднішнього образу, — розподілила Сай.
Джи швидко переодяглася, допоки Лаор змішувала фарби з водою, додаючи спеціальний крем для гриму. Спершу на обличчя нанесли кілька шарів білої фарби, щоб надати шкірі блідості. Потім пензлик вмочили у чорну фарбу й легкими рухами почали малювати лінію "усмішки". Тим часом Сай запалювала свічки й дбайливо розставляла їх навколо дзеркала. Після цього вона озброїлася крейдою й накреслила захисне коло. Дівчата вирішили поєднати два типи ритуалів, щоб перевірити обидва одразу. В одному з описів згадувалося, що виконавець має перебувати всередині кола, ніби для захисту від нежиті. Попри загальний скептицизм, вони вирішили дотримуватися інструкцій, навіть якщо це здавалося повним абсурдом.
— Виглядає, наче самого диявола викликаємо, а не якогось вигаданого злісного духа, — озвалася Джи, вперше за увесь час.
— У нас це звична справа, — віджартувалася Лаор, а тоді зворотньою стороною пензлика м’яко повернула голову актриси у потрібне положення.
— Стій рівно, інакше вийде криво, — додала вона, пригрозивши удаваною строгістю.
Усі приготування завершені. Сай дістала стару відеокамеру, обережно зняла кришку з оптики, після чого на невеликому екрані замиготів логотип фірми. Вона навела об’єктив на фігуру в капюшоні, яка в напівтемряві від свічок виглядала ще страшніше.
— Джи, ти просто копія того убивці.
Та обернулася до камери, нервово посміялася, після чого стягнула з себе капюшон й запитала:
— Схоже?
— Так, тільки зроби лихий... і, знаєш, як довбень смійся. — порадила жартобливо Лаор. — І візьми ніж, має бути канонічно.
— Давайте, дівулі, по місцях. Сподіваюся, всі все пам’ятають, — взяла на себе роль режисера Сай.
Лаор поправила одяг "Духа", після чого біла кофта зі зброєю у руках зникла у темряві. Сай навела зум на подругу.
— Е-е... Усім привіт! — помахала рукою Лаор. — Сьогодні ми будемо викликати Джеффа-вбивцю за допомогою дзеркала. Ми перебуваємо у під’їзді й сподіваємося, що нам ніхто не завадить.
Картинка на екрані збільшилась, фокусуючись на обличчі. Голова нахилилася ближче до дзеркала, а у відображенні стало видно, як Лаор червоною помадою малювала на собі щось схоже на посмішку.
— I’m beautiful. Am I beautiful to you, Jeff? ("Я гарна. Я гарна для тебе, Джефф?").
Дівчина обернулася до подруги.
— Англійською треба звертатись, так? – запитала Лаор.
— Думаю, так. Першоджерельні фанфіки з Америки. Хоча, звідки такому духові взятися тут? — засміялася у відповідь Сай.
— І справді, — підхопила Лаор. — Am I beautiful, Jeff? (Я гарна, Джефф?)
Деякий час очікування. Вона повторила ще раз. Її очі бігали у відображенні, шукаючи хоч найменші зміни.
— I’m not afraid of you. (Я тебе не боюся.) I don’t wanna go to sleep, Jeff. (Я не хочу йти спати, Джефф.)
Лаор старанно намагалася залишатися в ролі, хоч усе більше дратувалася, вимовляючи кожну наступну фразу. В кінці кінців вона не витримала. Акторка надто довго "не з’являлася" на сцені. Дівчина вирівнялася перед дзеркалом і з нерозумінням промовила:
— Ну де він?
— Скажи, що він потвора, може, спрацює.
Лаор знову наблизилася до дзеркала.
— You are so ugly. (Ти такий потворний.) - цього разу слова прозвучали переконливіше. Ще мить очікування. Щойно вона збиралася продовжити, у під’їзді роздався скрегіт, наче якийсь предмет провели по стіні.
— Чула? — різко обернулася Лаор.
— Що чула?
— Звук, ніби дряпання.
Наступним пролунав легкий сміх.
— А це я почула, — підтвердила Сай. — Are you here? (Ти тут?) – долучилася вона до імпровізованого діалогу та змінила фокус камери, спрямовуючи її то на верхню частину сходів, то на нижню.
Звуки повільних кроків розливалися будинком. Сай підскочила з місця й стала ближче до дзеркала, у коло для виклику. Вона опустила камеру, щоб у кадр потрапив контур, а потім знову навела її у темряву.
— Is it you? (Це ти?) — продовжила діалог Лаор, ніби дух великодушно зважиться відповісти на її слова.
Тихий скрип підошви по шорсткому бетону долинав до вух. Він посилювався — спочатку нерішуче, ніби хтось обережно ступав, перевіряючи кожен крок, а потім усе чіткіше, із такою вагою, що в грудях стискалося.
— Would you say something? (Скажеш щось?)
На тлі темряви почала виділятися фігура. Відблиск свічки падав на щось металеве, нижче широкої білої плями. З-під капюшона показалася моторошна гримаса, що спотворилася у широку зловісну посмішку. Гість підняв руку із блискучим предметом і кинувся в бік жертв. Ті з криками метнулись вгору сходами, переповнені жахом.
Сай кинулася вперед, як раптом почула відчайдушний крик позаду. Вона різко зупинилась, обернулася і підняла камеру. В об’єктиві з’явилося створіння в білому балахоні, яке замахнулося ножем на її подругу. У наступну мить камера з глухим стуком впала на підлогу.
— Ей, ти ж казала, будеш обережною! — обурилася Джи, почувши знайомий тріск корпусу.
— А ти казала, тобі не шкода, — заперечила Сай.
— Не настільки!
Раптові кроки гучно пролунали, відскакуючи від стін. Дівчата завмерли на місці, прислуховуючись. Хтось чужий? Останнє, чого вони бажали, — це свідків їхніх диявольських витівок. Трійця швидко повернулася до дзеркала. Холод пробігся тілом кожної з них, але це був не страх — повітря раптом стало крижаним, ніби щось миттєво висмоктало з нього все тепло.
Поки Лаор метушилася біля дзеркала, задмухуючи останні свічки, її відображення почало спотворюватися. Воно створювало власну зловісну усмішку поверх тієї, яку вона намалювала раніше.
З усіх боків звук кроків підкрадався все ближче, змушуючи серця дівчат битись в унісон. Час від часу лунав легкий скрип, ніби підошви ковзали по запиленій поверхні. Один із кроків урвався особливо різко, ніби хтось зупинився й почав прислухатися. Подруги напружено ловили кожен новий шурхіт.
Божевільний, хлопчачий сміх пронизав їхню свідомість, ніби голка. Невидимий гість, здається, втомився ховатися. Кроки швидко затупотіли з верхніх поверхів. Нервові хрипи й стогони досягли потрібного рівня, але біля дзеркала вже нікого не було.
Гучний топіт наповнив кожен сходовий проліт, відлунюючи поміж тісних стін. Ноги дівчат відчайдушно перестрибували через сходинки. Руки судомно хапалися за поручні, ледве встигаючи утримати тіла від падіння у стрімкому пориві вниз, а очі панічно металися, втрачаючи контроль за оточенням.
Десь позаду пролунав свист пролітаючого ножа. Невже привид наздогнав? Він хоче позбутися їх? Чи це лише відчайдушна спроба налякати? Ніхто не хотів з’ясовувати. Єдине бажання — якнайшвидше втекти, повернутися додому й впасти на ліжко. Хай навіть батьки полаять, хай довелося б виправдовуватись, але головне — залишитися живими.
— Замкнено! — раптом закричала Джи.
— Як замкнено?! — Лаор кинулася до електронного замка й люто натискала кнопку «Відкрити». Але бажаного звукового сигналу не було.
— Мешканці давно забили на домофон, — нагадала Сай, нервово озираючись назад.
— Ти хочеш сказати, що це привид пастку влаштував?!
Шаркаючі кроки вже не просто лунали здалека. Вони наздоганяли горе акторів, звучали майже поруч.
— А підвал відчинений? — запитала Сай, водночас смикнувши за ручку дверей, ніби зверталася до самого повітря. Двері піддалися з несподіваною легкістю, і дівчина, не втримавши рівновагу, з силою врізалася в стіну.
На неї здивовано глянули подруги.
— Там є прохід до сусіднього будинку. Це єдиний спосіб утекти.
Інших аргументів не потрібно. Лаор і Джи стрімголов кинулися в темний прохід, а за ними поспішила Сай, захлопуючи двері за собою. Протиснувшись між стінами й подругами, вона вирвалася вперед, узявши на себе роль провідниці у цьому хаотичному порятунку.
Позаду пролунав скрип залізних дверей. Сутність намагалася проникнути всередину.
У підвалі, як і слід було очікувати, сиро й темно. Тремтячі руки насилу виконували наказ мозку увімкнути ліхтарик — інакше спуск униз буде занадто небезпечним. Тісний коридор тягнувся вперед, гублячись у безладді багаторічного мотлоху, пилу й уламків. Але серед усього цього хаосу вдалося помітити рятівний лаз. Хоча назвати затхлу, вузьку нору порятунком, було важко — скоріше, це був єдиний вихід.
Поспіхом пробираючись до проходу, промінь ліхтарика освітив невідомість попереду.
— Тут усе в павутинні! — пробурчала Лаор, раз у раз збиваючи з себе сміття, яке вона встигла назбирати по дорозі.
— Трупи наші в павутинні будуть, якщо затримаємося хоч на секунду! — урвала Джи. — Свою гидливість на потім залиш!
Дівчата впали на коліна й одна за одною полізли всередину. Вони могли лише сподіватись, що встигнуть зникнути, перш ніж примара вирішить полізти за ними.
Першій довелося брати на себе все: густу павутину, що лоскотала обличчя, і страх застрягти в тісному проході. Дихати ставало важче — вузькість, бруд і шалено б’юче серце не давали зосередитися. На щастя, тунель виявився достатньо широким, щоб усі могли пролізти.
Після виснажливого, клаустрофобного досвіду перед ними відкрився вид на просторий технічний коридор, що, здавалося, тягнувся вздовж усього будинку. Не витрачаючи часу на роздивляння місцевих «краєвидів», подруги кинулися шукати найближчий вихід. Температура почала підвищуватися — чи то завдяки теплу старих труб, чи то їхній стрімкий відхід віддаляв їх від крижаного місця виклику.
Проте навіть удома, опинившись нарешті у безпечних стінах, вони не могли дозволити собі розслабитися. У повітрі залишилося щось зловісне, важке, як слід їхньої нічної авантюри.
Ранок вихідного дня. Дівчата наминають сніданок у кімнаті й дивляться ранкові мультики по телевізору. До них увійшла мама Лаор із телефоном у руках.
— Чули новину? — зітхнула жінка. — Хтось проводив обряди у старому будинку, який збираються знести. Пам’ятаєте? Тут, неподалік.
Дівчата кивнули й продовжили їсти.
— Жах який, — на всякий випадок відгукнулася Сай. — Добре, що ми спали.
Трійця знову пробубоніла щось на підтвердження.
Мама ще щось прокоментувала у стилі „як так можна, будьте уважні, і навіть не думайте такого повторювати” й повернулася на кухню.
Ледь чутним голосом Джи озвалася:
— Дівки, ми камеру забули на сходах.
Її слова осіли у головах кожної. Сай відчула, як у грудях піднялася важкість провини — це прямий доказ їхніх дій, а вона ж за це відповідальна як оператор.
Після сніданку подруги зібралися на прогулянку, попередньо сказавши батькам, де збираються бути.
Вони обшукали сходову площадку, але безрезультатно. Невже хтось знайшов запис і забрав? Вже збираючись іти ні з чим, Лаор помітила якийсь предмет за сміттєвою трубою. Спокійним кроком підійшла й виявила їхню втрату. Переглянула бібліотеку — відео на місці, навіть якість виявилася доволі хорошою.
— Ти знайшла?
— Так, — Лаор повернулася до подруг. — Нам пощастило, камеру обійшли увагою.
— Подякуй своєму сніговику. Може, це він допоміг, — пожартувала Сай.
Приятельки направилися до виходу. Джи буласпантеличена, який ще сніговик тут замішаний?
Наступна пригода:
Далі буде…
