Ми брали використані шини в шиномонтажі, насипали в них пісок і, штовхаючи руками, катали їх по всьому двору. Пісок виступав у ролі бензину, і чим швидше оберталася шина, тим швидше витрачався «бензин». У нього додавали каштани, тому що існувала теорія, що так витрати будуть меншими. Хто не хотів штовхати шини, та забруднювати руки, той сидів біля кущів, у імпровізованому шиномонтажі/заправці, та обслуговував за валюту-листя наш транспорт. Після таких поїздок увесь двір був у піску. Дорослі йшли зранку до роботи по чистому асфальту, а поверталися вже через будівельний майданчик. Для бабусь це була катастрофа, яка не вміщалася в їх вимір. Для них це було безглуздим. Інтереси, і виміри, збігалися/перетиналися тільки у питаннях прийому їжі.
Справжня дійсність нагадувала нам про себе через кров. Металеві нитки каркасу шини, що стирчали на ділянках, де протерлася гума, впивалися у шкіру долонь, і тут же ілюзія вимикалася. Але ненадовго. Поряд пронісся товариш зі своєю шиною, і його терміново потрібно було обігнати. Чи зупиняла нас калюжа крові на сходах у підвал, який потрібно було перепригнути за будівлею пошти? Або прояви низького життя наркоманів, що залишили купу шприців на території «белой стройки»? Чи постійно незадоволені працівники та охоронці котельні, та ВГРЧ, що відганяли нас від покинутих будівель на території? Нічого з переліченого вище не руйнувало наші ілюзії, бо нам було цікаво, і, всупереч безсенсовості буття, ми стверджували історії, і проживали їх, як єдині і невиліковні, найкращі представники навколишніх форм існування.
(Фото зроблене 30.12.2021, коли під час відпустки приїхав додому)
