Ніч, пусті коридори середньої загальноосвітньої школи, світло від повного Місяця експансує простір, бетонна підлога, з мармуровою крихтою, розлінована металевими перетинами, великі вікна, з міцними, де-не-де облупленими, підвіконнями, з вікон моторошно гуде протяг. Квадратні колони, посередині коридору, далі вхід в актовий зал, що об'єднаний зі столовою. Тут відгриміли святкові ранки, урочисті заходи та вечірки, вивітрився запах страв та випічки, двері до внутрішньої кухні залишені відчиненими. Через приміщення, де миють посуд, до сходів, що ведуть вниз, до робочого виходу, а далі – внутрішній дворик. Він утворений літерою П, себто "прийшли", але продовжується рух далі, хоча і проти годинникової стрілки. Вихід з внутрішнього дворика, через прохід в залишках бетонного паркану, далі по викладеній з уламків плитки та цегли стежці, що закінчується бордюром, за яким проїжджа частина. Тут, на куті школи, маргіналізована курилка, з частково вибитим асфальтовим покриттям, і ґанком (що веде до одного з крил школи), на сходах якого залишилися недопалки. Далі, повертаючи до чола будівлі, рух повинна обмежувати сигнальна стрічка, але вона лежить на обмерзлій асфальтовій доріжці, скручена, раптом починає повільно опускатися сніг. Рідко торкається і зникає, а за ними наступні, наступні, наступні... а зверху, загрозливо направлені кінцями, висять бурульки. Доріжкою, попід стіною, вздовж висаджених на клумбі кущів, до центрального входу. Вже з вулиці ледве чути приглушений спів, під естрадний акомпанемент, але, всупереч жанру, це співали об'єкти, співала їх пустота. Починається хуртовина, шипить і свистить, що поєднується з брязкотом віконного скла, а спів продовжується та підсилюється, по мірі наближення, знову до актового залу, тепер вже можна розпізнати слова, лунає: "Я до тебе прийду, через гори і доли. Тільки ти не розпитуй мене, не хвилюй", мікровсесвіт школи не хоче розказувати про те, що його знищили, він просить намалювати йому ніч, коли падають зорі, просить нагадати, як це остигати за ніч, після денного гомону школярів, після денного клопоту вчителів. Відчиняються двері, в смугах місячного світла, нарізаних імпостами вікон, в залі танцюють силуети усіх поколінь учнів, десь синхронізуючись, десь переливаючись шарами, як при швидкому перегортанні колоди карт. Йти крізь них, як дивитися дуже прискорене слайд-шоу: від перших кадрів першого дзвоника, до випуску, з перекресленим червоною стрічкою етапом життя. Від шаленого потоку доль, можна збожеволіти, але робити це нікому. До приміщення, де миють посуд, досі відчинені двері, тут, потрапляючи під кутом, смуги місячного світла виділяють тільки раковину, над якою періодично з'являються силуети міцних рук, з короткими пальцями, аж раптом, над раковиною нависла тільки одна рука, з тарілкою, а інша з'явилася ближче до дверей, схопивши тканину, завернувши пальці глибоко у складку, когось намертво тримаючи. Кого саме, можна зрозуміти, знову спустившись до робочого виходу, де на дворику, звернувши увагу під водостічний злив, в калюжі плавають недопалки, взимку хлопці часто вибігали надвір, таким забороненим способом, через столову. Далі, знову через прохід в паркані, до курилки, де в місячному світлі невгамовне метушіння, ніби хтось без упину піднімає кілограмові гантелі, інколи передаючи їх один одному. Сигнальна стрічка, що мала б уберегти від смертельної небезпеки, майорить, ледве помітна в густій завірюсі. Але все одно от, швиденько, під льодяними стрілами, що чекають під дахом, знову до вестибюлю, і вже тихіше, набагато тихіше, аніж минулого разу, аж тільки біля самих дверей актового залу, і то, не розібрати, тільки здогадуючись, тому відчиняються двері, але вже пусто, знову нікого, силуети висмоктані Місяцем, але ж досі звідкись лунає, з музичної комірки, що за лаштунками сцени, інтимно, і з деяким викликом: "Ну а сам ти який? Вечір, день а чи ранок?", і хочеться відповісти, що ранок, "Що на серці – чи промінь, чи ніч", і хочеться відповісти, що промінь. Мікровсесвіт школи, на останньому оберті платівки, відтворює через грамофон: "Намалюй мені ніч, коли зорі багряні, вирушають у путь, щоб згоріть, вирушають у путь, щоб згоріть", і на протяжному: "іііііть", та згасаючій хвилі клавіш роялю, зорі прошивають будівлю школи, і поверхи провалюються униз.
