Сьогодні я прокинувся від того, що вдарився бровою об деревʼяний борт ліжка. Підсвідомість намагається самознищитися, не взмозі більше чинити опір, занадто вимогливій свідомості. І це притому, що вони не можуть не співпрацювати, бо є частинами однієї системи. Підсвідомість повинна втілювати базові причини руху форми, а свідомість, на певному етапі розвитку біологічного виду, мала це все більш точно та інтегровано оформлювати. А тепер вона стала надлишком. Енергія (дух) має на щось давити, у щось вливатися, натомість вона розпиляється на прості і складні абстракції, контур яких замикається знову на підсвідомості, яка, в свою чергу, підкручує енергетичний баланс. Потік рілсів намагається відірвати маску свідомості від внутрішнього спостерігача, демонструючи калейдоскоп дійсностей, під приводом нібито необхідного досвіду. Після тривалого сеансу виполіскування прилиплих нав'язливих думок (безперервного перегляду коротких відео), згортаєш застосунок, і вже як свіженький огірок після дощу: радієш Сонцю з-за хмар, більше нічого не прилипає, ні погані думки, ні будь-які взагалі. Тепер йдеш по абсолютно темному і довгому коридору, і об'ємні геометричні форми сплять, більше не насуваються на все, чорне відчутне, поле зору, розчиняючись у прискореному серцебитті. Ударом пластикового вимикача об дерев'яну обшивку стіни, на кухні змушують ожити простір, і, якщо я не пишу, тобто не фіксую бачену різницю, палітру деталей, то починаю все більше звертати увагу на це у живій кухні: симетрія та однотонність, у зіткненні з асиметрією і плямами. Ефект від серфінгу коротких відео почав слабнути, нумо до наступного короткого і простого дофаміну, беремо з печери-холодильника смаколик, швиденько доганяємся, знову штовхаємо кухню в сон, себе в коридор, і вже кімната. А під ковдрою, і в темряві, і в тиші, досі чергують мої минулі твори, зі своїм екзистенційним питанням, а я стою перед ними, як перед взірцями-авторитетами, а вони на мене взагалі не звертають увагу, стоять собі монументально, з чіткими і цікавими гранями, а я тільки по білому заздрю їм. Написане і зняте сприймається, як написане не мною, або як проєкція сюди чогось неосяжного, з іншого виміру, до чого, поки що, немає доступу. Сьогоднішня, смолисто-пустинна конфігурація дійсності, вишиковується в саме ту необхідно-творчу, магічно насичену сенсами, тільки під впливом специфічної волі. Це не звичайні зусилля, коли заганяєш себе до відкритої сторінки Word, бо в такому випадку більше схожий на лабораторне мавпеня, з трьома геометричними фігурами, і круглим отвором на стенді. Це навіть важко назвати зусиллями, тому що спеціально ніби нічого не робиш, а, шляхом невизначених послідовностей, потрапляєш в певний філософський окрас, прошмигнувши між мозолисто-побутовими думками. І все, ти вже тут, на Батьківщині.
