Містика забуття: слідуючи за потойбічним.Найперша пригода:
— От диванні критики, все їм не так, — пальці нервово стукали по клавіатурі, лишаючи коментарі під роликами, допоки голос роздратовано бурмотів, — прийшли б ці експерти і самі все перевірили. Дістало, — закінчивши обурюватись, Сай підірвалась з-за стільця, від чого той ледь встояв на місці.
— Я теж зла на них. Однак, комусь навіть подобається ця *вистава*, — підтримала бесіду Лаор, клацаючи у телефоні.
Сай на вид замислилась та ігнорувала діалог. Лаор занепокоїлась від цієї зміни настрою. Вона добре її знала, як себе рідну, могла з впевненістю сказати, що та виношує якийсь план.
— Мені страшно розуміти… У твоїй голові метушиться ідея. Наскільки божевільна чи геніальна цього разу?
Подруга глянула на співрозмовницю. Її очі блистіли, а на обличчі розтягнулась посмішка:
— Ми проведемо усю ніч із привидом. Ми не будемо тікати, як тоді від Джеффа і спробуємо налагодити контакт із духом.
— Контакт, — повторила Лаор. — Серйозно… Ще на всю ніч, — з недовірою дивилась вона. — Ми від того психа ледве ноги забрали.
— Все правильно, — з гордістю підбила Сай. — Візьму камеру і татове радіо. Читала на форумах — деякі духи відповідають через перешкоди в аудіо.
Лаор хотіла заперечити, говорячи про абсурдність ідеї, але її випередили.
— Ні, я не передумаю. У нас такі пригоди за спиною, думаю, цей тест ми теж вивезем і навіть боязко не буде.
Слова для протестування розчинилися, залишивши тільки одне питання — куди вони вирушать цього разу?
Спорожнілі вулиці, де єдиними твоїми попутниками будуть ліхтарі. Ні гавкоту собак, ні стрекотіння цвіркунів. Надто пізній час навіть для такої живності, що вже казати про людину.
Тіні неквапливо ковзали від одного стовпа до іншого, а світло ліхтарів супроводжувало до самої межі їх зустрічі.
Одна ділянка змінювала іншу: хто огородив кожен метр декоративним парканом, інший віддав перевагу розлогим квітковим полям, а десь зовсім не переймалися фасадом, сховавшись за глухими стінами від чужих поглядів — кожен створював власний порядок. Стежка, вимощена піском і дрібною галькою заглядала до приватних володінь, але з кожним кварталом вона розчинялась у бур’янах, поки зовсім не зникла. Житлові будинки залишалися позаду, на зміну їм прийшли хаотично розкидані дерева, буйні чагарники та супроводжувались все пожухлою травою.
Яскраве сяйво спалахнуло під ногами й почало стрибати з місця на місце. Воно активно допомагало уникати можливих перешкод із каменів чи гілок і легко керувалося за допомогою ліхтаря.
Інформація, знайдена на просторах Інтернету казала: дім збудований у давні роки і виглядав так, ніби власники хотіли усамітнення від світу. У наші дні люди потроху витісняли забобони зі свого життя на користь вигоді. Їх будівлі зближались з тим самим зловісним місцем зі старих байок. Тепер воно не виглядало покинутим на відшибі, а намагалось відокремитись од цивілізації з останніх сил. Завдяки цьому, Лаор і Сай швидко дістались цілі.
Дім гармонійно жив із природою, проте частинка затишку надалі відчувалась. Кам’яна доріжка, котра веде до вхідних дверей. Місцями збереглася огорожа, котра натякала на розмір угідь колишніх господарів. Кольорове облицювання будівлі, місцями обшита деревом — ймовірно, для різноманітності дизайну. Пофарбовані дерев’яні вікна та двері того ж відтінку гармонійно доповнюють фасад. Крізь скло проглядались штори та горщики, в яких залишилася лише суха земля. Важко вгадати, з якої причини мешканці поїхали. До Інтернету хтось виклав фото з ніби якимсь духом. Глянувши на дім наживо, мимоволі починаєш думати про участь Фотошопу в цій справі.
Двері зі скрипом відчинились, а промінь ліхтарика заметушився по запиленому передпокою.
— Назад тепер дороги немає? — Ще раз уточнила Лаор.
— Ні, ти вже згодилась, — заявила Сай, показуючи горду посмішку. Вона зробила перший крок до кімнати і запитала подругу. — До речі, чому? Ти так відмахувалась.
— Скажу, коли одну здогадку перевірю.
— Яку?
— Будеш сміятися. Наснилось мені, — насмішливо відповіла Лаор, наче факт потішав її саму.
Одна нога за іншою остаточно ступила на дерев’яну підлогу. У відповідь старі панелі протяжно скрипнули, ніби сповіщаючи весь будинок про незваних гостей. Промінь світла ліниво ковзнув на покинуті меблі і металеві прилади, викликаючи відчуття забуття, де кожна тінь розповідала свою історію. Затхле повітря, що роками накопичувалося в цих стінах, раптово вивільнило свою вбивчу енергію, пробуджену зустріччю зі свіжим, вуличним побратимом. Дрібні частинки просочилися в ніс, викликаючи нестримне бажання чхнути, залишаючи після себе задушливу порожнечу.
— Апчхи! — Пролунало, здавалося, голосніше за скрип підлоги.
Сай невдоволено штовхнула подругу:
— Тихіше, не створюй шуму більше, ніж вже маємо.
— Легше сказати, повітря спаскуджене аж не можу.
На стінах відбився ще один промінь ліхтаря.
— Будемо знімати відео? — запитала Лаор.
— А, так, — Сай зупинилася й почала нишпорити в сумці. — Я взяла камеру у Джі. Сподіваюся, вона не образиться.
— Ти хоча б запитала? Ми планували взяти на один вечір, а не назавжди, — обурилася подруга, натякаючи на попередню вилазку, коли цей апарат вронили і ледь вдалося повернути.
Дівчата блукали кімнатами, уважно досліджуючи кожен закуток. Оператор час від часу запитувала, чи є привид поруч і чи хоче він поговорити з ними.
В одному з коридорів, поки вони неквапливо йшли, Сай жартівливо запитала:
— Я розумію, що тобі страшно, але давай без тримання за ручки? Мені ніяково.
Лаор, котра перебувала за кілька метрів від неї та уважно розглядала предмети, тихо промовила:
— Це ти мені?
Сай була спантеличена, з підозрою глянула на подругу. Лаор лише розвела руками — вона справді займалася своїми справами осторонь. Увага Сай повернулося до екрану камери, а ноги рушили в бік наступних кімнат.
Окрім нового ролика, одна з дівчат намагалась знайти предмет. Сай згадала: її напарниця була тут через особисті причини. Вона швидко відшукала Лаор і попросила пояснень. Тій насилу вдалося описати побачене у своєму останньому сні, уривками, майже без зачіпок. Здавалося, той хлопець або сам не знав, чого хоче, або його слова розчинилося десь у підсвідомості. Дівчата зійшлися на ідеї шукати підозрілий предмет: на ньому міг бути символ, маркування, світний камінь чи будь-яка інша деталь, яка не вписувалася в повсякденний вигляд.
Розкрадачок скарбів заспокоювала бездіяльність привида. Це давало змогу розвідати місцевість, перш ніж лізти в самий вир подій. У якийсь момент було ухвалено рішення розділитись, щоб швидше оглянути кімнати.
На кухні раптово зазвучала музика. Дівчата миттєво кинулися до джерела звуку, здивовано перезирнулися й обмінялися короткими звинуваченнями:
— Нащо ти увімкнула радіо?
— Мене тут і близько не було, я ходила по іншій кімнаті!
Раптовий звук застав їх зненацька, і серця, охоплені занепокоєнням, тріпотіли у передчутті лиха. Приймач вимкнули заради збереження тиші та нервів.
Сай знову спробувала звузити коло пошуку, отримати хоча б трохи додаткової інформації про загадковий предмет. Лаор коротко повторила те, що згадувала раніше, і додала кілька власних здогадок. Слід перевірити очевидні й неочевидні місця. Подруга здивовано підняла брови від тих слів, для неї це звучало занадто абстрактно для розуміння. Це означає — зазирнути в кожен куточок? Пізніше вона збагнула. Ховати у м’якій іграшці — це очевидне місце, під вазоном теж... Але якщо заховати в сервізі — то вже інший рівень мислення. Уявити схованку в скляних чашках чи тарілках, куди можна скласти дрібні коштовності, було складніше. За цією думкою стояла якась невидима заслуга батьків, які іноді підходили до розв’язання задач творчо або з нестандартною логікою.
Лаор спробувала згадати інші підказки від хлопчика. У будинку однозначно знаходилось потрібне — він це відчував. Наскільки б дивні не були слова, Сай намагалася повірити.
Подруги знову розійшлися по дому, цього разу з більшою нехіттю. Кожна поличка, кожна іграшка чи шафка піддавалися ретельному огляду. Вивчалися навіть тріщини в стінах і меблях — раптом там приховані потаємні схованки або якісь тонкі, майже непомітні деталі. Двері лишали відкритими, тільки хтось виходив з кімнати. У такий спосіб простіше орієнтуватися, де перевірка завершена. Дівчата час від часу перетинались в коридорі й ділилися новинами. Але нічого корисного не з’являлося з кожною новою зустріччю. Вони зітхали і поверталися до своєї запланованої стежки.
Руки невтомно блукали полицями, хапаючи предмет за предметом. Лаор почула знайомий голос. Тіло зреагувало миттєво, різко смикнулося, і наступна іграшка вилетіла з рук. Завдяки своїй м’якій текстурі вона лише глухо впала й трохи стривожила підлітка.
— Ти мене кликала? — Голосно озвалася вона, повернувши голову в бік виходу з чергової кімнати.
У відповідь пролунав звук падіння апарата.
— Не лякай так! — Голосно обурилась Сай. — Чого кричиш?
Лаор метнулася до подруги з тим самим питанням.
— Я чула твій голос.
— Та не кликала я тебе. Я навіть на камеру перестала говорити — тут нудно.
Поки дівчата сперечалися, намагаючись з’ясувати причини дивних слухових галюцинацій, знову донеслася музика з радіоприймача.
Погляди ошелешено зустрілись. Такі пристрої вмикаються за частку секунди, а вони вже певний час стояли одна перед одною.
— Нудно, кажеш? — Саркастично прокоментувала Лаор. — Не вимикай запис.
Подруги крадькома попрямували до кухні. Обережно визирнув з-за рогу об’єктив камери, і лише після цього кожна з них наважилася глянути сама. Деякий час вони мовчки спостерігали за нещасним приймачем. Напруга зростала, холод пробігав спиною, змушуючи їх здригатись.
Терпець Сай урвався — сиди та вдивляйся хоч вічність, ясності від цього не додасться. Вона рішуче рушила до столу, відклала камеру, взяла радіо в руки й відкрила відсік із батарейками. Дивовижно, як вони продовжують свою роботу? Можливо, коротке замикання? Жодного джерела живлення у цій старій техніці, коробочка порожня.
— Це як? — Здивовано видихнула Сай. — На якому святому дусі воно працює?
Лаор підбігла до неї й різко смикнула за руку.
— Дефекти зображення на камері.
Після цих слів ліхтарик замиготів, а екран камери показав збій сигналу. З дальніх кутів будинку до них долинув швидкий тупіт важких чобіт. Забувши, як дихати, дівчата відчули, як волосся підіймається дибки. Лише мить — інстинкти взяли гору, змушуючи віднести тіло як найдалі від загрози. Лаор в мить перебіжок бачила подругу, котра скорчившись шукала місце по темніше. В останню секунду погляд зупинився на дверцятах вбудованої у стіну шафи.
Нелюдські, придушені хрипи та стогони наближалися, змішуючись із важкими, глухими кроками. Будинок ніби відгукувався на лють свого господаря, почавши шалено скрипіти, ніби ось-ось розсиплеться. Єдиний посуд у цьому покинутому місці з тріском полетів на підлогу, розсипаючись на сотні уламків. Одна з чашок вдарилася об дверцята шафи, серце стислося від болючого передчуття. Руки судомно намагались стримати крик, котрий виривався назовні.
Воно нервово шукало гостей. Обходило кімнати поруч, з кожною секундою рухаючись все швидше і швидше. Кроки то наближалися, то різко віддалялися з божевільною швидкістю, позбавляючи сміливості зробити ще один вдих. Від страху на очах наверталися сльози. Погляд був прикований до дверей. Якщо воно дізнається і відкриє? Лаор намагалася загнати в голову хоч якісь думки. Якщо знайде? Бігти? Так, бігти якомога далі, в будь-яке інше місце.
Вуха чітко вловили швидкий, впевнений ритм кроків, що наближався просто до її схованки. Вже знайшло? Думки миттєво випарувалися. Ручка смикнулася. Крик більше не стримати.
Знайомий вереск пролунав у відповідь. Лаор розгледіла перед собою перелякану, тремтячу подругу.
— Ти ж казала, що тут не так страшно! — Зі сльозами на очах спалахнула Сай.
— Це ти так казала, — пробухтіли їй. — Як там твій контакт з привидом?
— Знущаєшся?!
— Ти ще через радіо з ним не балакала.
— Перестань насміхатись! Він вже дав свою відповідь: "Валіть звідси".
Деякий час дівчата стояли мовчки, тільки одна закінчила сердитися, інша — підбурювати.
— Добренько, шукаймо далі, — нарешті отямилася Лаор.
— Може, додому?
Щойно почали обговорювати можливі варіанти, як нова атака не змусила себе чекати. Без жодних слів, підлітки зірвалися з місця й кинулися в різні укриття. Нехай цього разу також пронесе.
Скрегіт і стогони швидко стихли, дівчата потроху виповзали зі своїх схованок. Переобговорили: "Ну, цей предмет..." Вони дійшли висновку, що в цьому паранормальному світі, напевно, існує безліч проклятих речей і вони зможуть пошукати в іншому місці. Порозмовляти з привидом завжди встигнеться. Розлючені голоси з перебіжками дістались вхідних дверей. Пальці вчепилися в ручку, вона легко провернулася... але де очікуваний результат? Двері не піддалися. Забули в який бік відкривається? Ця думка миттєво була відкинута, діло не йшло в обидві сторони.
— Ви це серйозно?! — Вирвалось у Сай.
Лаор прокрутила ручку ще раз. Точно замкнено.
— Через вікно вийдемо.
Вона метнулася до першого-ліпшого. Очі забігали в пошуках важких предметів, якими можна було б розбити скло. Задовгі роздуми — і знову втрачений час призвів до нової атаки розлюченого привида. Дівчат миттєво віднесло за картонні ящики в кутку кімнати. Предмети навколо розліталися від кожного важкого кроку.
Сай гарячково озиралася довкола, шукаючи краще укриття або хоча б маленьку річ, якою можна відвернути увагу духа. Краєм ока вона помітила напис на картині, штовхнула ліктем подругу, що притиснулася до стіни, і швидким кивком вказала на знахідку. Текст світився флуоресцентним світлом, коли дух наближався до них. Лаор поспіхом ознайомилась з коротким текстом: «На безкрайньому полі, де шепочуть вітра, схована казка, що вічно жива». В голові миттєво промайнув спогад, вона вже бачила картину з подібним описом — відповідь на цю загадку в іншій кімнаті.
Щойно хрипи вщухли, підлітки обережно покинули свої схованки. Лаор вела, а Сай намагалася слідувати за її рухами, віддзеркалюючи кожен крок. Варто було почути бодай найменший шерех чи звук — вони знову розбігалися по кутках. Проходячи біля кухні, Сай згадала про свою покинуту камеру. Миттю полетіла до столу, забрала та вернулась назад за спину подруги. Та нічого не сказала, тільки кивнула в знак розуміння. Повільними кроками дісталися довгого коридору. Тепер замість грізного гарчання долинув плач. Дівчата миттєво сховалися у ванній, єдине доступне місце, де можна перечекати. Далі тільки бігти, але нутро молило — зникнути треба негайно. Залишалось тільки сподіватися, що зло ще не встигло їх помітити. Проте ридання раптово стихли. У кожній закипала паніка, змішана зі злістю. Скільки ще можна грати в цю гру з пітьмою? Лаор різко зірвалася з місця і кинулась до виходу, прямо в потрібну кімнату. Мозок уже не витримував навантаження від усього. Сай кинулася слідом.
Образ із загадки постав перед ними у всій красі. Дівчина в білому, посеред безкрайнього поля, з поглядом, спрямованим у далечінь. Картина висіла на видному місці. Її швидко оглянули, зняли, перевернули. За рамою тримався конверт. Його миттєво витягнули, полотно жбурнули кудись убік. Рознісся гучний рев привида. Сай схопила стілець і з усієї сили кинула у вікно. Досить! Уже все одно, що подумають люди. Скло розлетілось на підлогу, а дівчата перелізли через раму. З глухим ударом вони гепнулися на землю — одна на іншу. Сай швидко скотилася з подруги, спритно підхопилася на ноги та допомогла Лаор піднятися і бігом звідси.
Додому повернулися аж на світанку.
Лаор прокинулась пізніми годинами. Мама постукала у двері і, не чекаючи відповіді, увійшла до кімнати. Дівчина вже приготувалася до прочухана за нічні посиденьки у телефоні, від чого вона так довго спить. Однак замість цього її чекали новини. Поруч із жінкою стояв хлопець, приблизно її віку, може, трохи старший. Темне волосся, білий худі з широкими кишенями, куди він сховав руки, та чорні джинси.
— Тепер ти маєш брата, — мама поспішила продовжити, помітивши невдоволення на обличчі доньки. — З його батьками сталася біда, і ми з татом вирішили взяти над ним опіку. Все-таки, найближчий родич.
Наступна пригода:
Далі буде…
