«Ото з лівого боку стоїть Олександра Свекла — молдавська письменниця, белетристка, а сидить з лівого боку Л. Піонтек — українська не белетристка, а поетеса. Праворуч стоїть В. Чередниченко — белетристка “обратно”, а сидить, засоромилася, бо “Червоним перцем” закрилася, поетеса Наталя Забіла. Хай живуть… не тільки в день 8 Березня, а завжди, нині і т. д.»
Таким був підпис до дружнього шаржу українських письменниць 20-тих років минулого століття. Про Варвару Чередниченко та Наталю Забілу нашому обивателю-читачу(чи батькам обивателя-читача) ці дві пані ще можуть розрухати у голові спогади про віршики чи щось подібне із дитячої літератури, про Люціану Піонтек згадають, може, у контексті персони Івана Кулика, бо письменниця була його дружиною(і це якщо взагалі згадають(sic!), звичайно, хоча вона була авторкою еротичних віршів, та про це мова піде інших разом), то Олександра Свекла може на себе сміливо вішати ореол загадковості та таємничості. Один лиш факт того, що вона фігурувала то як Олеся, то як Сфекла вже говорить про відомість даної особи. Місце її народження також скидається на якусь просторову аномалію чи на якесь поселення Шредінґера, котра одночасно існує та не існує. Спочатку та місцина фігурувала як «долина злодіїв», якщо перекладати із румунської(Валя Хоцулуй), то зараз у наш час воно має назву Долинське і розташоване в Одеській області. Дякувати джерелам минулого можна хоча б за те, що по батькові залишалось незмінним – Федорівна, хоч тут патроніми та матроніми можуть дійсно стати у пригоді.
Народилась Олександра Свекла 9-го квітня(хоча у довіднику Лейтса та Яшека «Десять років української літератури» фігурує дата 7-го квітня, рік той же, дякуємо і на цьому) 1902 року. Батьки, якщо вірити радянським довідникам, були молдавського походження(звідси іноді письменництво та літературознавці із часів початку минулого століття могли записувати авторку також як і молдавську письменницю). Щодо її мови написання, то літераторка Докія Гуменна, котра була знайомою зі Свеклою(та єдиною, хто залишила про неї хоч якийсь спогад) оповідає, що «писала вона молдавською мовою, хоч говорила українською так само природно як і я». Тут варто уточнити, що твори Олександри Федорівни були написані й українською мовою, але тему молдавських селян все ж торкались та рясніли примітками від самої авторки, котра перенасичувала їх молдавізмами.
Звертаючись до все того ж довідника «Десять років української літератури», то дізнаємось, що Олександра Свекла закінчила шість класів семирічної трудової школи. Тут знову звертаємось до Докії Гуменної та дізнаємось від неї трохи більше про її колегу по цеху: «Цілком оригінальний продукт громадянської війни. Жінка-солдат, груба у висловах, з матюком, що його вона вважала шиком. Мала вона дитину, яку називала (ім’ярек) Олександрович Свекла, а батька дитини не було й у згадці». Бачимо – попри свій юний вік, письменниця вже навіть встигла повоювати, а у 1924-му році з’явився її нарис «Серед степів», що вийшов у газеті «Селянська правда» і тут, можливо, не обійшлось без допомоги «папаші» Сергія Пилипенка, котрий був редактором періодичного видання, який подібними способами протягував багатьох бурлак та небораків у світ літератури. А через рік – у 1925-му вона вже приєднується до «Плугу».
У прозі Свекли можна виділити її три основні теми – це життя молдавських селян, громадянська війна і, власне, “жіноча проза”, котра у собі може поєднувати два попередні пункти. Цьому присвячено оповідання із її перших збірок – «Над Дністром» у 1926-му році та «Подарунок і подяка» у 1927-му. Її тексти були жорстокі та натуралістичні, грубі, авторка не скупилась до додавання лайки чи ще подібних «стійких виразів». Герої у неї зазвичай трагічні.
«В цей час вона зійшлась з Яковом Ковальчуком, невиразним плужанином, що переїхав із Києва. Не вийшла заміж, а саме «зійшлася», бо «вийти заміж» – то були «буржуазні закони»», – розповідає Докія Гуменна.
Яків Ковальчук із яким вона «зійшлась» виявився алкоголіком та сексотом, а в «Плузі» спеціалізувався на антирелігійній тематиці, але це п’яничку сильно не врятувало, бо у грудні 1933 року його арештували, вислали на Соловки, а потім – розстріляли.
Паралельно із тим, для Олександри Свекли настав «золотий вік»: у 1930-му році було перевидано обидві її збірки оповідань, а також вийшли нові повісті(наприклад – «Надломлені серцем») та роман «Петря Слимак».
Є непідтверджена інформація, що письменниця також зазнала репресій у 30-тих роках.
Померла Олександра Свекла у 1966-му році. У її архіві не було ні фото чи документів – лише уривки незавершених творів, котрі свідчать про те, що письменниця по війні намагалась щось далі писати, хоча після 1930 року її доля залишається великою білою плямою для літературознавців, її таємницею.
***
Повість Свекли «Надломлені серцем» побачила світ 1930 року. Центральна тема у ній – це тема взаємин між чоловіками та жінками у новому світі по революції – із новими порядками, новими поглядами на шлюб чи взагалі – на стосунки. Промінням нового ладу і виступає головна героїня твору – Ірина Самійлюк, котра всіляко намагається звільнитись від оков «спадщини», як вона називає старі звичаї та порядки. Один із них – це відмова від традиційної системи шлюбу(що перегукується із реальним життям авторки твору).
«– Ну а що далі?.. Далі жить будемо.
– Тобто, інакше: «Будемо, люба товаришко, помаленьку, маленькими дозами отруювати щодня життя одне одному, аж доки не набридне в все-таки підем на компроміс». Так?..»
Новий лад для Ірини – це майже нова релігія у котру вона хоч і вірить сліпо, але при цьому її аргументи цілком обґрунтовані й вона не хоче одружуватись, хоч це і досі поширено та «модно»: «– Мода, значить, мій любий товаришу?.. Ну а коли у людей раптом виникне мода вішатись, то, значить, і я мушу повіситись, бо це модно!»
У світогляді героїні даний суспільний стан – «одружена» сприймається із неприхованою відразою та зазіханням на особисту свободу: «– Як хто розуміє проституцію. Я, наприклад, проституцію розумію як своєрідну торгівлю, а коли так, то я не проститутка, бо до такої торгівлі я не причетна. Скоріш можна сказати це про тих, що, цураючись, торгівлі роздрібної, продають себе оптом на все життя. Цебто про ваших «законних» жінок», чи «жити родинним життям із його одвічним боргом на чолі».
Ірина – колишня воячка, котра тепер після громадянської війни намагається повернутись до звичного життя, але при цьому має власну філософію на життя та певні погляди, котрі вона відстоює. Революція зробила із неї переконаного противника старого порядку – не тільки політичного, а й суспільно-морального. Самійлюк доволі часто про це думає: «Вона говорить про одну спадщину – маєток, а скільки залишилось нам у спадщину минуле покоління… Спадщина… І оті розбиті статуї теж спадщина минулого. А ті рафіновані звички, погляди, хвороби – хіба не спадщина століть нам, молодому поколінню? Так, це теж спадщина».
Минуле сильно злить Ірину, що вона відчуває до нього ненависть та зневагу у будь-яких проявах – чи то людей, чи то уособленням колишньої епохи. Так, наприклад, дівчина обманює та грає із довірою колишньої княгині, розповідає неправду про себе, коли ж поза очі поливає дворянку брудом.
Також у творі окремо виринають думки про невдалість революції, нездійснення її ідеалів та ілюзорність побудови соціалістичного суспільства, оскільки все та ж стара спадщина досі витає поміж людьми й з нею не сильно так борються. Їхнім рупором виступає колишній солдат Микола Албу, котрий помітно розчарувався у революції та зрозумів утопічність її ідей.
У якомусь роді можна вважати, що це сама Олександра Свекла промовляє устами Миколи Албу, але не із якихось політичних поглядів, а з того, що на думку самої письменниці ідеї соціалізму(певні) так і не були здійснені, як от перегляд питань щодо шлюбу, оскільки сама ж авторка, як пам’ятаєте, не одружувалась, що викликало певний специфічний подив навіть серед її товаришок по ремеслу(якщо звертатись до все того є спогаду Д. Гуменної).
Але чому «пролетарський рай» так і не настав? Хто йому став на заваді, не дав змоги розквітнути на оновленій землі, яку скропили «вражою злою буржуазною кров’ю»? Тут Микола Албу меланхолійно відповідає: «– Утім-то вся і біда – хто винен?... Я довго думав і дійшов висновку, що винуватих немає і разом винуваті всі».
«Надломлені серцем» просякнуті темою вибору. Якщо точніше – то вибором жінки, її майбутнього, вибору Ірини із ким жити та із ким ростити дитину, яку вона носить під серцем та із ким кохатись. Подібним вибором користується і її найкраща подруга Наталя, котра також попри внутрішню огиду вибирає і собі. Право на вибір чоловіків для любові собі завоювала і дворянська донька Лада.
Олександра Свекла у повісті через Ірину відстоює право матері на думку як і з ким виховувати маля(знову ж таки – взяла із власного життя), що «мати завжди доведе, що вона є мати, а чи може сказати батько, що дитина його, то це ще й досі під великим знаком запитання». Це цілком спокійна відповідь Ірини, бо для неї чоловіки – це лише машини, не більше.
Може скластись помилкове враження, що авторка та її твір має нотки та натяки на мізандрію, прирівнюючи роль чоловіка до предмета, але ми самі можемо пригадати, що становище жінки у той час було далеко не найкращим, тому такі заяви у творі не є дивним. Свекла пробує переважити ваги на рівність, тим паче, що у її творах є як погані чоловіки, так і цілком непогані.
Але найбільше хвилює Ірину(та і саму Олександру Свеклу, що вона аж вирішила на цю тему написати чималу повість) – це недосконалість шлюбу, побудова його таким чином, що жінка у ньому не буде такою ж щасливою, як той же чоловік: «Та зрозумій, Костю, що який не був раб чоловік, він у той же час був володар другого раба – жінки, жінка із покоління в покоління несла лише одну науку: придбати собі дужого самця-патріарха, який би міг дати їй куток. У тому куткові були би все. За той куток вона по-своєму боролась. Іншої боротьби вона не знала «…» Хіба наш дід, з’явившись на світ, не белькотав не твердим іще язиком за своїми батьками: «Мій татко, моя мамко?» А підрісши і одружившись, хіба він не казав: «Моя хата, моя жінка, мої діти»? Хіба бабка наша не казала своїй дочці: «Роби, доню, бо інак тебе ніхто заміж не візьме, а коли вийдеш заміж, то буде у тебе твій господар, дасть тобі теплий куток, а за це ти маєш коритися, як я корилася твойому батькові»? І так воно, братухо, йшло з роду в рід, із віку в вік. Мій, моя, моє. Це не слова, уклад життя, що передавався від покоління до покоління, спадщиною, але ти знаєш, що не всі бажають приймати батьківську спадщину, що не дає нам творити нове і хворіємо від цього. Морально хворіємо, і не наша провина тут…»
Зрештою, світ все-таки ламає Ірину не тільки морально, але й фізично, завдає їй тяжкого болю, після чого вона вирішує піти на компроміс зі своїми принципами, як і чоловіку, який також зробив певні поступки, щоб вони разом – «моральні каліки» могли б виховати нового громадянина – повноцінного представника «майбутнього». Фінал у повісті відкритий: не поганий, але і не цілком щасливий-хороший, а скоріше – реалістичний, оскільки його можна трактувати по-різному.
Повість Олександри Свекли «Надломлені серцем» дійсно відповідає назві, оскільки зображує людей та їхній світ, що постає після часу боротьби і є спустошеним зовнішньо і внутрішньо, по них зостались одні руїни та одні каліки. І якщо матеріальне середовище можна відбудувати, загоїти шрами та порізи від бомб та гармат, то рани всередині людей затягуються куди важче, куди складніше, якщо вони взагалі затягуються, а не досі кровоточать духовною кров’ю. Кожен із героїв має таку незагоєну рану(чи навіть рани), котрі поволі виливають із них життя. Ці ушкодження знесилюють Ірину, Наталю, Дмитра(чоловіка Наталі та глави комуни), Миколу Албу та Миколу Максименка, навіть другорядні персонажі – і ті також мають свої фізичні та духовні рани, що стають на заваді для гармонійного функціонування. Якщо спочатку на це можна не звертати уваги, то із часом рани дадуть про себе знати й просто ігнорувати їх вже не вийде, тому їх потрібно зцілити, заживити, зменшити витік духовної крові. Хтось із персонажів це робить, а когось ця рана перемагає, знищивши героя морально чи фізично.
«Надломлені серцем» в ідейному спрямуванні чимось нагадує твір «Повернення» німецького письменника Еріха Марії Ремарка, котрий теж про питання загоєння у людей ран по війнах: ран від битв та ран у душі. Перша світова війна докорінно змінила політичну та економічну мапу Європи, принесла нові окремі культурні елементи, так само і громадянська війна на теренах колишньої російської імперії, на додачу змінила світогляд людей, зруйнувала порядки старого світу і на його уламках тими ж деталями почала зводити щось нове, начебто, ще ніким не бачене. Ірина свято вірить у новий світ, у його утопічність, але при цьому також бачить і те, що він досі тримається на окремих старих механізмах, котрі мають неймовірно великий шанс так і залишитись, а це дратує головну героїню, як дратує і тисячі інших таких самих Ірин, таких самих послідовників нової віри у революцію, світогляд котрих за час буремних подій та пропаганди нагадує вузький тунель, де у кінці знаходиться їхня так бажана мета, їхня метафорична загірна комуна, знаходиться світло товариша Сонця на яке вони сліпо йдуть, попри темряву по боках. Так ці «діти нового ладу» і не побачать виступів та каменів під їхніми ногами об котрі вони із високою ймовірністю спотикнуться, а потім – впадуть.
Але у цьому криється найбільша проблема – все у світі пов’язано, скріплено ланцюгами циклу Уробороса, оскільки повністю створити щось нове майже неможливо, оскільки будуть із часом виринати нові речі, котрі у т.з. «старому порядку». З історії ми знаємо, що прихід комуністичного ладу так і не став пришестям утопії чи чогось схожого на рай на землі, а став зміною одного деспотичного режиму на інший, із чого ми й робимо висновок, що нові простори, нові світи не зникають та виринають безслідно – ні, вони еволюціонують, змінюються поступово, їхні окремі елементи перероджуються з одних в інші, стають за своєю структурою складнішими, або ж простішими, примітивними(себто – деградують).
Звідси можна зрозуміти рішення Ірини у кінці твору, котра у певному роді дійшла до написаних вище думок(до котроїсь їхньої частини – так це точно), хоча залишила у собі певні залишки віри у своє соціалістичне безтілесне божество за котре вона проливала кров і намагається все ж слідувати попереднім цілям, але поки що – відступити, зробити легендарне «ленінське танго» – крок назад, два кроки – вперед.
Відкритий фінал лиш ставить питання вже до читача – як на його думку, буде далі? Чи вийде в Ірини досягнути своєї цілі, своєї мрії, попри те, що ми знаємо загальне майбутнє?
Тут думка у кожного, звичайно, різна.
***
Постать Олександри Свекли залишається напівзагадковою, із великими білими плямами та такими ж великими, але вже чорнильними плямами від письменницької діяльності. Будемо лиш вірити, сподіватись на те, що у зовсім недалекому майбутньому літературознавці(та і не тільки вони) знайдуть якомога більше інформації про письменницю, дізнаються її таємниці.
