Легенда про короля Артура та його двір – один із найвпізнаваніших сюжетів європейської середньовічної традиції. Вона охоплює десятки персонажів, розгалужену систему мотивів і символів, а також відіграє важливу роль у формуванні культурної ідентичності Великої Британії.
Однак за яскравими оповідками артурівського циклу: лицарством, пошуками Ґрааля, зрадою, доблестю, громадянською війною та обіцянкою повернутись у скрутні для Британії часи, стоїть значно давніший і складніший прошарок. Середньовічна література лише канонізувала та закріпила той образ, який, найімовірніше, мав своє історичне коріння у V–VI століттях – добі після відходу Риму з Британії, в епоху хаосу, воєн та локальних правителів та хоч і не надто послідовного, але масштабного вторгнення англосаксонських племен на острови.
Попри популярність постаті Артура, досі не існує консенсусу щодо того, ким він був – історичною особою, узагальненим образом бритського воєначальника чи цілковито вигаданим персонажем. Аналогічна проблема стосується і його «лицарів» – багатьох з них у ранніх джерелах не існує, або вони значною мірою трансформовані під впливом французької куртуазної традиції XII–XIII століть. Проте сучасна історіографія, археологія та джерелознавство пропонують підстави для обережної реконструкції реального історичного контексту, у якому могла зародитися ця легенда.
Метою цієї статті є спроба реконструювати історичне підґрунтя артурівського циклу та визначити можливих прототипів центральних фігур – самого Артура, а також персонажів, які пізніше стали відомими як лицарі Камелоту.
Римська Британія: політичне і військове підґрунтя
Першим важливим етапом у формуванні історичного тла для артурівського циклу була епоха Римської Британії (43–410 рр. н.е.), під час якої острів вперше в своїй історії увійшов у склад централізованої адміністративної імперської системи. Хоча Артур ніколи прямо не згадується в римських джерелах, його ймовірні прототипи, соціальні й військові умови його постання та сам образ «командувача об’єднаних сил» формувалися саме у культурному й політичному середовищі, яке римляни залишили по собі.
Британія була типовою прикордонною провінцією із військово-цивільною адміністрацією. Управляв нею легат імператора (legatus Augusti pro praetore)[1], а згодом, після поділу провінції у III–IV ст., – кілька окремих губернаторів. Основні міста — Londinium(Лондоніум), Eboracum (Йорк), Verulamium – були центрами civitates, напівавтономних одиниць, де поряд із римськими чиновниками функціонували місцеві ради.
Племена бриттів, автохтонного кельтського населення, сприймали римську владу неоднозначно. Після битви на річці Медеуй 43 року, жорстокого придушення повстання Боудіки в 60–61 рр[3] та постійних каральних акцій проти окремих бунтівних племен, велика частина кельтської місцевої знаті була включена до імперської системи. У південній і східній Британії поширюється романізація – латинська мова, римські архітектурні форми, побудова вілл, терм і доріг.
Наслідком такої романизації може слугувати і той факт, що сама назва острова Британія нібито походить від Брута із Трої – нащадка Енея, героя троянського циклу, якого римляни вважали засновником свого народу. Утім, Брут із Трої – персонаж радше міфічний і придуманий та популяризований істориком Джеффрі Монмутський, який розвинув легенду про яку писав ще Неній у своїй «Історії бриттів». Чи вірили у цю легенду бритти – достеменно не відомо, але факт залишається фактом – впродовж триста років римського панування значна частина кельтської знаті перейняла римські звичаї та інтегрувалась у нову культурну модель.
Британія також мала ключову оборонну роль – тут дислокувались три легіони (зокрема Legio II Augusta(згодом частину цього легіону було переформовано у Legio II Brittannica), Legio VI Victrix, котрі розміщувались неподалік Андріанового валу). На півночі зведено вже згаданий Адріанів вал (122 р.) і Антонінів вал (142 р.), які мали стримувати набіги піктів[4].
Військо не тільки забезпечувало безпеку, але й підтримувало економіку, інфраструктуру і мобільність населення. Багато солдатів осідали в провінції після служби – частина з них стала ядром романо-бритської знаті та, власне, самого прошарку ромо-бриттів.
Луцій Арторій Каст та його «рицарі»
Одним із можливих прообразів Артура в історичному сенсі є Lucius Artorius Castus – римський офіцер(dux legionium), який служив у Британії як командир кавалерії при VI легіоні. Саме йому приписую жорстоке втихомирення окремих бриттських племен за допомогою важкоозброєної кінноти язигів, що було небаченим ще на островах. Звідси ряд дослідників і плекає асоціативний ряд броньовані вершники-язиги – рицарі, закуті у броню, Арторій – Артур. Ім’я «Artorius» могло зберегтись у фольклорі пізньої римської Британії, трансформуючись у «Arthur». Хоча хронологічно ЛАK жив на 200 років раніше за потенційного історичного Артура, саме його титул "dux" і командування кавалерією могли надихнути пізніший образ полководця-протектора Британії.
Рим покидає Британію
Від 401 до 410 р. римські війська поступово виводилися з острова через тиск готів і гунів у континентальній Європі. У 410 р. імператор Гонорій офіційно повідомив бритським містам, що Рим більше не може гарантувати їхню безпеку[5].
Утворився вакуум влади: централізована адміністрація зникла, проте локальні еліти (здебільшого романізовані бритти) продовжили керування за римськими зразками. Саме ця еліта, ймовірно, стала джерелом для фігури історичного Артура – як ватажка в новій, децентралізованій Британії.
Римська Британія створила культурну, військову і політичну основу, на якій пізніше розвинулася легенда про Артура. Після її краху у 410 році збереглися окремі острови впливу – місцева знать, латиномовні традиції, укріплені центри — які й стали базою для опору порядку у колишній римській провінції.
Коель Старий та традиція «Старої Півночі»
Ще до вторгнень саксів у британських переказах збереглася фігура, яку можна трактувати як символ спадкоємності влади – король Коель(або Коль) Старий. Його ім’я найчастіше асоціюється з північною Британією (насамперед регіоном сучасного Йоркширу), а у валлійській традиції його вважають одним із останніх великих вождів римсько-бритського походження.
«Старий дідусь Коль
Був веселий король.
Гучно крикнув він свиті своїй:
– Гей, налийте нам кубки,
Та набийте нам люльки,
Та кличте моїх скрипалів,
Та кличте моїх трубачів!»[6].
Нащадків Коеля називали Коелінги і всі вони так, чи інакше правили невеликими королівствами на півночі Британії, що згодом здобуде назву Хен Оглед – «Стара Північ».
Хоча археологічних доказів його існування не виявлено, Коель згадується у генеалогіях валлійських королівських династій як пращур таких постатей, як Урієн Регедський (король Регеда та прообраз одного із королів Шотландії з артурівського циклу) та Кадваллон, що вказує на спробу легітимізувати пізнішу владу шляхом її прив’язки до постримського минулого.
Деякі дослідники припускали, що саме з династичної лінії Коеля могла походити реальна особа, яка стала прообразом Артура – ватажка північно-бритського спротиву[6]. В умовному наративі постримської Британії Коель репрезентує спадок, який Артур мав відновити.
Вортігерн Худий: «історичний» антагоніст Артура
Впродовж V століття збільшувалися напади германських племен – англів, саксів і ютів, які початково були найманцями, але швидко перетворилися на завойовників. Однією з ключових постатей цього періоду став Вортігерн Худий(валлійською – Gwrtheyrn Gwrthneu) – бритський правитель(цікаво, що його ім’я має буквальне значення «верховний правитель») або військовий ватажок, який, за середньовічними джерелами, першим запросив саксів на острів для військової допомоги проти піктів і скотів. Є теорія, що початково він володів землями у Корнуоллі та Девонширі, але після того, як римські легіони покинули острів, міг значно розширити свій вплив. На підтвердження цієї теорії говорить і те, що за однією з версій, Вортігерн був одружений на донці Манга Максима – римського імператора-узурпатора та згідно легенд – родоначальника валлійських королів Максена Вледіга. А от все той же Неній вів рід правителя від засновника Глостера – Глова[7, ch. 49].
Згідно з Historia Brittonum (IX століття), саме Вортігерн запросив германські племена як найманців, сподіваючись підсилити власні сили і поселив на території сучасного графства Кент, проте ця співпраця вийшла з-під контролю – сакси не лише відбили нападників, а й почали захоплювати землі бриттів, поступово витісняючи місцеве населення. Син Вортігерна – Вортімер почав перемагати найманців і ті відправили у саксонські землі вість про допомогу та підкріплення[8, ch. 49]. Через деякий час шалька терезів повернула у сторону бриттів, але процес вторгнення англосаксонських племен на острів набув величезних масштабів, тому остаточно вигнати завойовників з Британії той не зміг.
Вортігерн вважається першим згаданим у джерелах лідером, який свідомо залучив саксів на територію Британії, хоча міграції германців відбувалися хвилями і раніше, і пізніше. Він став символом початку саксонського проникнення, яке згодом сформувало новий політичний ландшафт острова.
У літературі артурівського циклу Вортігерн хоч і не згадується, але часто постає у пізнішій поетичній традиції як антипод Артура: слабкий, іноді зрадливий правитель, чия політика призвела до ослаблення та втрати контролю над країною і слугує радше одним із чинників передумов появи короля. Навпаки, Артур у цих оповідях є символом єдності, спротиву та надії на відновлення бритської влади. Та і не тільки у давніх художніх творах, а навіть, порівняно, недавніх. Так, у 2017 році у світ вийшла кінострічка Гая Річі «Меч короля Артура», яка хоч і є фентезійною, та не відтворює чітко всі події легенд(бо, наприклад, Мордред тут не син Артура від Морґани, а злий чорнокнижник), але так у цій історії Вортігерн присутній в якості злого монарха-узурпатора, а також – дядька головного героя – власне, самого Артура, який тільки збирається ставати королем.
Амвросій Авреліан та битва на горі Бадон: перший Пендрагон чи чарівник Британії?
У період після втрати римської підтримки та зростання загрози з боку саксів ключову роль у спротиві відігравала постримська еліта, частина якої була пов’язана із традиціями римського військового командування. Саме з цього прошарку, як припускають джерела, походив Амвросій Авреліан (Ambrosius Aurelianus) – один із перших згаданих за іменем ватажків бритського опору германським племенам.
Його образ детально змальовано у праці Гільди Мудрого (Gildas) «De Excidio et Conquestu Britanniae» (VI ст.), де він постає як «скромної людини, яка з усієї римської нації випадково залишилася єдиною в цьому сум'ятті, що залишилося живим»( a modest man, who of all the Roman nation was then alone in the confusion of this troubled period by chance left alive)[9, ch.25].
Одним із найзнаковіших моментів цього спротиву стала битва при Бадоні – велика перемога бриттів над саксами, яка, за Гільдою, тимчасово зупинила хвилю вторгнення та принесла острівові «певний спокій»( Після цього іноді наші співвітчизники, іноді вороги, перемагали на полі бою, щоб наш Господь міг у цій землі випробувати своїх ізраїльтян своїм звичайним чином, незалежно від того, любили вони його чи ні, аж до року облоги гори Бадон(After this, sometimes our countrymen, sometimes the enemy, won the field, to the end that our Lord might in this land try after his accustomed manner these his Israelites, whether they loved him or not, until the year of the siege of Mount Badon))[10, ch. 26]. Хоча Гільда не називає імені полководця при Бадоні, уже пізніші джерела – зокрема «Historia Brittonum» Ненія (IX ст.) – прямо пов’язують з цією битвою ім’я Артура: «У той час сакси зміцніли завдяки своїй великій кількості та збільшили свою владу в Британії. Однак, після смерті Хенгіст, його син Окта перейшов з північної частини Британії до королівства Кент, і від нього походять королі Кенту. Тоді Артур разом з королями Британії воював проти них у ті дні, але сам Артур був військовим командиром ["dux bellorum"]( At that time, the Saxons grew strong by virtue of their large number and increased in power in Britain. Hengist having died, however, his son Octha crossed from the northern part of Britain to the kingdom of Kent and from him are descended the kings of Kent. Then Arthur along with the kings of Britain fought against them in those days, but Arthur himself was the military commander ["dux bellorum"])[11, ch. 56]».
Цікаво, що Гільда, сучасник подій, не згадує Артура взагалі, хоча описує саму битву. Це породило численні дискусії серед дослідників. Частина з них вважає, що Артур – пізніша конструкція або символ, який з’явився у фольклорі на хвилі пам’яті про успіхи бритських ватажків, зокрема того ж Амвросія. Інші припускають, що Артур міг бути локальним ватажком (можливо, з Хен Оглед або західної Британії), ім’я якого збереглося в усній традиції, а згодом було включено до письмових джерел.
Датування битви при Бадоні досі залишається предметом дискусій. Гільда вказує, що вона відбулася приблизно за 44 роки до моменту написання трактату, тобто близько бл. 500 року н.е. – що добре узгоджується з умовною хронологією появи історичного Артура.
Уже в XII столітті Джеффрі Монмутський у «Історії королів Британії» остаточно канонізує образ Артура як короля над усією Британією, надаючи йому не тільки військової, а й моральної та сакральної величі, та включаючи битву при Бадоні до славної низки його звершень.
Разом із тим, у Джеффрі з’являється ще одна важлива деталь: Амвросій Авреліан постає не лише як правитель, але й як рідний брат батька Артура – Утера Пендрагона, тобто стрийко самого Артура. Такий зв’язок, уперше чітко зафіксований у Historia Regum Britanniae (книга VI), створює місток між реальним полководцем кінця V століття і міфічною династією Артура. Він, мовляв, передає владу Утеру після перемог над саксами, а той, своєю чергою, стає батьком Артура.
Крім того, ще у Ненія згадується історія про хлопця на ім’я Амвросій (Ambrosius), який мав дивовижну здібність пророкувати майбутнє. За легендою, він передбачив долю двох драконів (червоного та білого), які боролися під вежами Вортігерна, тлумачачи це як боротьбу між саксами та бриттами[8, ch. 42]. В оповіді цей хлопець не є ватажком, але має ім’я, ідентичне імені Авреліана, та володіє ознаками пророка. Саме ця історія згодом трансформувалася у легенду про Мерліна Амвросія (Merlinus Ambrosius) – мудрого провидця і порадника королів, передусім Артура.
Так виникла гіпотеза про «подвійну трансформацію» Амвросія: в одного з перших воєначальників-будівничих постримської Британії (якщо не самого Артура), а водночас і в легендарного мудреця, що провидів майбутнє свого народу — Мерліна.
Ця подвійність недаремна. Вона відбиває саму природу фігури Амвросія як проміжної сили – між занепадом римського порядку й міфом про відродження бритської влади. Якщо умовно читати політичні символи артурівського циклу як відображення змін епохи, то:
Коель символізує римську традицію, що втрачає зв’язок з реальністю, але ще залишається символом минулого порядку;
Вортігерн – це хаос і слабкість, що відкриває двері варварам і вторгненням;
Амвросій Авреліан — не новий порядок, але спроба його відновлення, останній вогонь дисципліни та розуму перед остаточним зламом.
У цьому сенсі Амвросій може бути прочитаний як герой-реноватор, діяч стабілізації – не творець нової епохи, але той, хто її готує. Саме тому згодом його фігура роздвоюється: в одному напрямку – до Артура, в іншому – до Мерліна. Артур втілює силу, рішучість і царствену велич майбутнього бритського циклу; Мерлін — мудрість, пам’ять і бачення того, що було і що буде.
Саме Авмровій після видіння про двох драконів, взяв собі за символ червного(який, до речі, на сьогоднішній день є національним символом Уельсу), а також титул «Пендрагон», себто – «головний дракон». Згодом цей титул «передається» молодшому брату Авреліана – Утера, а потім – і до самого Артура.
Утер
Утер Пендрагон – одна з ключових фігур у артурівському циклі, що уособлює перехід влади та владарську легітимність. Прізвисько (чи радше – титул) «Пендрагон» походить від валлійського pen («голова», «головний») і dragon («дракон»), що символізує найвищу владу та військову силу. Вважається, що цей титул походить від ідеї драконівського знамена як символу королівської влади у кельтській традиції.
Перші відомості про Утера Пендрагона з’являються у «Історії британських королів» (Historia Regum Britanniae) XII століття, автором якої є Джеффрі Монмутський. Там Утер постає як батько Артура, який успадковує владу в період між постримським хаосом та виникненням централізованого королівства.
З погляду історії, Утер не має чітких прототипів, але окремі дослідники пов’язують його із постримськими воєначальниками чи місцевими лідерами, які намагалися зберегти владу у післяімперську епоху. Сам титул «Пендрагон» міг походити від імені або титулу, пов’язаного з драконом – популярним символом у валлійській та бритській культурі. І оскільки у попередньому блоці було сказано, що згідно легенд Утер був молодшим братом Амвросія, то реальний прототип(якщо такий був, звичайно) міг бути одним із найближчим сподвижників Амвреліана.
Ґвіневра
Хоча в артурівському циклі образ Ґвіневри (Guinevere) постає передусім як дружини Артура та учасниці трагічного любовного трикутника з Ланцелотом, її коріння — значно глибше й неоднозначніше. Ранні валлійські джерела згадують постать Gwenhwyfar — жіночого персонажа, чий образ у подальших легендах і літературі трансформувався під впливом християнської, кельтської та французької куртуазної традицій.
Згадки про неї знаходимо вже у валлійських тріадах (Trioedd Ynys Prydein), де Gwenhwyfar описана не лише як королева, але і як одна з трьох найзлощасніших жінок острова, яка спричинила ворожнечу між найкращими воїнами Британії.
Цікаво, що у ранніх джерелах Ґвіневра не є пасивною фігурою – вона має певну суб’єктність, вплив на події і є причиною драматичних поворотів. Це може вказувати на її первісну сакральну або алегоричну функцію – не просто дружини короля, а символу союзу або навіть самої землі, яку має здобути й утримати правитель.
Так у кельтських традиціях фігурує низка жіночих образів, які уособлюють землю, правонаступність і царствену владу. Такі персонажі, як Медб з Коннахту (Medb of Connacht) в ірландському епосі, часто виступають у ролі дружин воїнів або королів, але одночасно є символами самої території, яку правитель має «завоювати» через союз. Ґвіневра, як можлива трансформація сакральної жіночої фігури, могла слугувати алегорією легітимності влади Артура – його право на об’єднання земель.
У середньовічній валлійській поезії і тріадах Ґвіневра іноді представлена фатальною жінкою – такою, що спричиняє розкол або громадянську війну. За однією з версій, вона була викрадена (або сама втекла) з Ланцелотом тричі, і щоразу це ставало причиною загибелі або поразки кращих бритських воїнів. Це перегукується з міфологічним мотивом «падіння через жінку», відомим і в грецькому епосі (Єлена Троянська), і в ірландському (Діармайт).
Образ Ґвіневри істотно змінюється у французькій куртуазній літературі. У романах Кретьєна де Труа (особливо в «Lancelot, ou le Chevalier de la Charrette», бл. 1177) Ґвіневра перетворюється на об'єкт ідеалізованої кохання, втілення куртуазної любові (fin'amor). У цьому переказі вона вже не символ землі чи влади, а надихаюча, але фатальна любов, що стоїть вище обов’язку перед монархом.
Ланцелот рятує її з полону, піддається приниженню заради кохання, і тим самим втілює образ «ідеального лицаря». Втім, їхній зв’язок призводить до розпаду Камелоту – тобто до трагедії як завершення ідеального лицарського порядку.
Цей образ утвердився у подальших версіях легенд (цикл Вульгати, Малорі), де Ґвіневра вже остаточно розривається між роллю королеви та коханої, а її вибір руйнує все, що будував Артур. І в такому ключі ми можемо інтерпретувати королеву як саму Британію.
Лицарі Круглого Столу: міф, куртуазність і сліди історії
Образ лицарів Круглого Столу, як спільноти благородних воїнів при дворі Артура, утвердився здебільшого в літературі XII–XIII століть – передусім у французьких романах Кретьєна де Труа, циклі Вульгати й у «Смерті Артура» Томаса Малорі. Проте деякі з лицарів Камелоту мають за собою давніші прообрази – або ж були навмисно «вбудовані» у вже існуючі кельтські, британські та франкські легенди.
Образ Ланцелота, безперечно, є одним із центральних у середньовічному артурівському каноні, зокрема у французькій куртуазній традиції. Проте в найдавніших бритських джерелах (у Ненія, Гільди, «Анналах Камбрії») він не згадується. Перша поява Ланцелота як персонажа припадає на кінець XII століття – у романі «Lancelot ou le Chevalier de la Charrette» Кретьєна де Труа, написаному на замовлення Марії Французької, доньки короля Англії Генріха II.
Згідно з дослідженнями, ім’я «Ланцелот» може походити від гальського імені Lanzo або Lancelin, що мало ходу в франкському середовищі, а сам образ лицаря-коханця – відображати ідеал fin’amor куртуазної культури XII століття. Сам Кретьєн уперше змальовує Ланцелота як виняткового воїна, рятівника Ґвіневри.
Урієн (Urien), один із найвідоміших лицарів у легендарному дворі Артура, має цілком ймовірного історичного прототипа – Урієна з Регеду, правителя північної Британії у VI столітті. Його ім’я згадується у валлійських поезіях, зокрема в «Y Gododdin» та інших творах, приписаних поету Талієсіну. Урієн був союзником у боротьбі проти англосаксів і належав до королівств Хен Оглед – «Старої Півночі».
Овейн, у французьких текстах – Yvain, з’являється як син Урієна і важливий лицар двору Артура. Він має своє джерело у валлійській традиції: у «Мабіногіоні» згадується Owein mab Urien[12]. Його пригоди – поєдинки з велетнями, перемога над Чорним Лицарем – відображають синтез народної міфології з рицарською етикою.
Кей, або валлійський Cei, – один із найдавніших супутників Артура. У ранніх джерелах, зокрема у «Culhwch ac Olwen» (XI ст.), він фігурує як герой із надлюдськими здібностями[13]. У пізніших творах він став грубуватим, але відданим слугою Артура, що могло відобразити трансформацію язичницького персонажа в більш світський літературний образ.
Персіваль (Perceval), вперше з’являється у творах все того ж Кретьєна де Труа, але має багато спільного з валлійським персонажем Передуром (Peredur). Його історія – типова ініціаційна подорож героя. Можливий історичний прототип лицаря – це Передур ап Ельіфер або ж Передур Довгий Спис, останній правитель бритського північного королівства Ебрука в Хен Оглед[14].
Таким чином, лицарі Артура у пізніших текстах (особливо XII–XIII ст.) – це, ймовірно, літературно трансформовані постаті бритської еліти Хен Оглед. Відповідно, двір Камелоту можна інтерпретувати як міфологізовану реконструкцію втраченого союзу північних бритських королівств, зосередженого навколо фігури «верховного короля» - Артура. У ранньосередньовічному контексті це могла бути спроба в пам’яті об’єднати фрагментовані локальні сили опору англосаксонському вторгненню.
Переміщення центру легенди з півночі (де діяли Урієн, Овейн, Передур-Персіваль) на південь Британії у пізніших джерелах (наприклад, у Джеффрі Монмутського чи у французькому куртуазному романі) відображає поступову географічну та культурну трансформацію артурівського наративу – від політично анґажованого героїчного епосу до символічної літератури про ідеальний лицарський двір.
У такій інтерпретації Камелот – це не лише місце чи уявна резиденція, але алегорія єдності, яку в реальності могли уособлювати саме нащадки Коеля Старого, що прагнули зберегти римсько-бритську спадщину перед загрозою вторгнення саксів.
Мерлін: чаклун, воєначальник, божевільний поет та радник королів
Мерлін (лат. Merlinus, валл. Myrddin) – одна з найзагадковіших постатей артурівського циклу. Він постає як мудрець, чарівник, пророк і радник королів — передусім Утера Пендрагона та самого Артура.
Перші натяки на фігуру Мерліна знаходимо у Historia Brittonum Ненія (IX ст.), де йдеться про юнака Амвросія, що пророкує долю двох драконів. Це пророцтво (червоний дракон – бритти, білий – сакси) стало основою пізнішої легенди про Мерліна. У Vita Merlini (бл. 1150) Джеффрі Монмутський описує Мерліна як відлюдника й пророка з півночі Британії, котрий пережив жахи громадянської війни.
Існує гіпотеза, що Мерлін частково базується на образі історичного барда й пророка Myrddin Wyllt (Мирддін Скажений), який, за валлійською традицією, жив у VI столітті після битви при Ардерідді (Arfderydd). Він нібито втратив розум і оселився в лісах Каледонії. Цей образ зберігся у валлійській поезії, зокрема в поемах, приписаних Талієсіну.
У XII столітті Джеффрі Монмутський трансформує постать Мирддіна в Мерліна Амвросія (Merlinus Ambrosius), створюючи синтез між пророком, магом і державним діячем. Саме в його інтерпретації Мерлін стає архітектором політичного порядку: він організовує коронацію Утера Пендрагона, сприяє зачаттю Артура(через чарівне перевтілення Утера), а також проектує Камелот і Круглий Стіл.
У наративі артурівських легенд Мерлін – персоніфікація старого знання, сакрального авторитету та транслятор між епохами. Він є фігурою переходу: між римською дисципліною (Амвросій), кельтською пророчою традицією (Мирддін) і новим християнським баченням влади (Артур).
Мордрет і темні віки для Британії
Мордред (валлійськ. Medraut, Modredus) – один із найтрагічніших і водночас найзагадковіших персонажів артурівського циклу. У його образі поєднуються риси політичного зрадника, незаконного спадкоємця і неминучого руйнівника Камелоту. У найдавнішій згадці про нього – Annales Cambriae (бл. 960 р.) – йдеться лише про те, що «Битва при Камланні, в якій загинули Артур і Медраут; а в Британії та Ірландії була чума( The battle of Camlann, in which Arthur and Medraut fell: and there was plague in Britain and Ireland)»[15], без уточнення про їхні стосунки або провину. Це створює основу для двозначного трактування: Мордред – не обов’язково зрадник, а можливо, союзник, що загинув у тій битві.
Проте вже в «Історії королів Британії» Джеффрі Монмутського (1136) він стає племінником Артура, який узурпує трон під час походу короля до Риму. У версії Томаса Малорі («Смерть Артура», 1485) образ Мордреда загострюється: він — син Артура від власної сестри (Морґани або Морґози), який не лише захоплює владу, а й прагне одружитися з королевою Ґвіневрою(Тому сер Мордред скликав парламент, скликав лордів і там змусив їх обрати його королем; і так він був коронований у Кентербері, і влаштував там бенкет п'ятнадцять днів; а потім він привів його до Вінчестера, і там він взяв із собою королеву Гвіневеру і прямо сказав, що одружиться з нею, яка була дружиною його дядька та дружиною його батька/ Wherefore Sir Mordred made a parliament, and called the lords together, and there he made them to choose him king; and so was he crowned at Canterbury, and held a feast there fifteen days; and afterward he drew him unto Winchester, and there he took the Queen Guenever, and said plainly that he would wed her which was his uncle’s wife and his father’s wife)[16, XXI, I].
Варто зауважити, що в середньоваллійських джерелах — зокрема у Trioedd Ynys Prydein (Валлійських тріадах) — Мордред (Medraut) згадується в амбівалентному світлі: як один із трьох злощасних героїв, чия присутність «навіть при найкращій компанії» неминуче призводить до лиха. Він представлений як руйнівна, але не завжди винна сила, що радше символізує долю, ніж моральний вибір. У науковій літературі ця подвійність обговорюється як прояв давньої кельтської концепції трагізму влади: Мордред — не лише зрадник, але й правонаступник, чия поява закономірна у фінальній фазі правління Артура. У The New Arthurian Encyclopedia Норріса Лейсі зазначено[17], що з ХІІ ст. образ Мордреда систематично трансформується в уособлення внутрішнього розпаду державності.
Також реальний прототип Мордрета міг бути не із Старої Півночі. Так, наприклад, є версія, що прообразом зрадника міг бути син бреніна(короля) Гвінеду Кадваллона Довгорукого Майглун Високий.
Сучасні історики також припускають, що постать Мордреда могла мати реального прототипа — одного з північнобританських правителів із королівств Хен Оглед, який вступив у конфлікт із гіпотетичним Артуром або з ватажком, що став його історичним прообразом. У цьому сенсі Мордред уособлює не лише зраду як моральну категорію, а й розкол усередині бритської аристократії. У пізніших джерелах його функція – поставити під сумнів непорушність артурівського порядку, що робить його постать центральною для драматичного завершення легенди про Камелот.
Підсумки: історичне підґрунтя легенд та як пам'ять про Артура формувала середньовічну ідентичність
P.S. Так, я знаю, що можна було згадати ще про Моргану, Камелот та пошуки Ґрааля, але це більш нахил до міфологічної та літературної частини, ніж до істроичної. Також наступні тези вже вибудовані на власних здогадках і претендувати на істину в останній інстанції я б не волів.
Автор
Отже, ми маємо міф про короля Артура, який навів лад у Британії, став уособленням спротиву бриттів проти саксів та централізованої влади. Його витоки сягають Римської Британії, коли острів ще був частиною імперського світу. У цій системі виростав Луцій Арторій Каст – один із найімовірніших ранніх прототипів Артура як воєначальника об’єднаних сил та командира важкоозброєних вершників.
Після відходу Риму в V столітті колишня провінція опинилася в стані політичного вакууму. Пам’ять про римський порядок уособлювалася в образах таких фігур, як Коель Старий, предок північних бритських правителів (Хен Оглед), та Амвросій Авреліан, реальний ватажок спротиву саксам, якого пізніше ототожнили з Мерліном або стрийком Артура(чи навіть ним самим.
Вортігерн, що запросив саксів на допомогу, став у легендах антагоністом – уособленням хаосу й зради, на тлі якого Артур виглядав як рятівник. Його батько Утер Пендрагон, за середньовічними переказами, наслідував силу Амвросія, а сам Артур постає як вершина цієї династії – символ відновлення порядку.
Образи Ґвіневри, Мерліна й лицарів Круглого Столу згодом були доповнені кельтськими й куртуазними темами, проте чимало з них (Овейн, Урієн, Передур) мають реальних прообразів серед бритських королів Хен Огледу VI століття. Двір Камелоту у такому контексті можна розглядати як міфологізовану пам’ять про втрачений союз північних королівств, які протистояли англосаксонському наступу.
Підсумувати хочеться уривком із книги Крістофера Снайдера «Британці»:
«Я погоджуюся зі скептиками, які вважають, що ми не можемо — або не повинні — будувати історичні моделі бриттської епохи на основі Артура. Найдавніші згадки про Артура містяться у народній поезії та хроніках, написаних століттями після битви на пагорбі Бадон — перемоги, яку традиційно приписують бриттам. Жодні мовознавчі чи топонімічні свідчення не доводять існування Артура більше, ніж археологічні чи історичні. Він був, без сумніву, важливою фігурою (зазвичай героїчною, але іноді тиранічної) для бриттів упродовж середньовіччя: його ім’я дістали десятки географічних об’єктів по всій Британії. Його постать разом із лицарями стала сюжетом для низки валлійських і бретонських казок, які, своєю чергою, надихнули великі французькі романси XII–XIII століть. Та академічні історики, дотримуючись суворих правил своєї дисципліни, не можуть сказати про Артура нічого певного.
Я не згоден, однак, із тими скептиками, які вважають, що це доводить — Артур є повною вигадкою. Теорії, які виводять його походження з міфів та фольклору, так само непереконливі, як і ті, що прагнуть «довести» його історичність. Ми не можемо просто відкинути Артура як давню легенду або як людину, вигадану бардом. Він, принаймні наразі, має залишатися загадкою та ймовірністю. Радше ніж питати, як Артура слід описувати у межах британської історії, давайте краще використаємо наші джерела для визначення культури цього періоду — культури, яка могла або не могла знати такого, кого ми сьогодні називаємо Артуром, але яка, безперечно, створила його легенду»[18, с.94].
Використані джерела:
1. Legatus Augusti pro praetore | Roman official | Britannica. Encyclopedia Britannica. URL: https://www.britannica.com/topic/legatus-Augusti-pro-praetore (date of access: 23.06.2025).
2. Salway, Peter. A History of Roman Britain. Oxford University Press, 1981, с. 147–164.
3. Tacitus, Annals XIV. 31-37. Sir Thomas Browne. URL: https://penelope.uchicago.edu/Thayer/E/Roman/Texts/Tacitus/Annals/14B*.html (date of access: 23.06.2025).
4. Review: Roman Frontiers in Britain, by D.J. Breeze
5. Zosimus, New History 6.10 - Livius. Livius - Articles on ancient history. URL: https://www.livius.org/sources/content/zosimus/zosimus-new-history-6/zosimus-new-history-6.10/ (date of access: 23.06.2025).
6. Стара Північ та старий дідусь Коль, що був веселим королем | Артефакт. Артефакт | Культура. Історія. Креатив. URL: https://artefact.org.ua/history/stara-pivnich-ta-stariy-didus-kol-shho-buv-veselim-korolem.html (дата звернення: 23.06.2025).
7. Internet History Sourcebooks: Medieval Sourcebook. Nennius: The History of the Britons (Historia Brittonum), 8th Century. Internet History Sourcebooks Project. URL: https://sourcebooks.fordham.edu/source/nennius.asp (date of access: 23.06.2025). – chapter 49.
8. Internet History Sourcebooks: Medieval Sourcebook. Nennius: The History of the Britons (Historia Brittonum), 8th Century. Internet History Sourcebooks Project. URL: https://sourcebooks.fordham.edu/source/nennius.asp (date of access: 23.06.2025).– chapter 42.
9. Internet History Sourcebooks: Medieval Sourcebook. Gildas: from Concerning the Ruin of Britain (De Excidio Britanniae). Internet History Sourcebooks Project. URL: https://sourcebooks.fordham.edu/source/gildas.asp (date of access: 23.06.2025). - chapter 25.
10. Internet History Sourcebooks: Medieval Sourcebook. Gildas: from Concerning the Ruin of Britain (De Excidio Britanniae). Internet History Sourcebooks Project. URL: https://sourcebooks.fordham.edu/source/gildas.asp (date of access: 23.06.2025). - chapter 26.
11. Internet History Sourcebooks: Medieval Sourcebook. Nennius: The History of the Britons (Historia Brittonum), 8th Century. Internet History Sourcebooks Project. URL: https://sourcebooks.fordham.edu/source/nennius.asp (date of access: 23.06.2025). – chapter 56
12. The Mabinogion; : Schreiber, Charlotte, Lady, 1812-1895 : Free Download, Borrow, and Streaming : Internet Archive. Internet Archive. URL: https://archive.org/details/mabinogion00schrrich/page/n9/mode/2up (date of access: 24.06.2025).
13. Culhwch and Olwen Part One. AKA Mary Jones. URL: https://www.maryjones.us/ctexts/culhwch.html (date of access: 24.06.2025).
14. EBK: King Peredur Paladr Hir of Ebrauc. Wayback Machine. URL: https://web.archive.org/web/20091214151736/http://www.earlybritishkingdoms.com/bios/peredaeb.html (date of access: 24.06.2025).
15. Internet History Sourcebooks Project: The Annales Cambriae (Annals of Wales). Internet History Sourcebooks Project. URL: https://sourcebooks.fordham.edu/source/annalescambriae.asp (date of access: 24.06.2025).
16. Le Morte d'Arthur: Volume 2. Free eBooks | Project Gutenberg. URL: https://www.gutenberg.org/cache/epub/1252/pg1252-images.html#chap253 (date of access: 24.06.2025) – book XXI, chapter I.
17. The New Arthurian encyclopedia : Lacy, Norris J : Free Download, Borrow, and Streaming : Internet Archive. Internet Archive. URL: https://archive.org/details/newarthurianency00lacy/page/n623/mode/2up (date of access: 24.06.2025).
18. The Britons. Malden, MA : Blackwell Pub., 2003. 331 p. – c. 94
