Однією з окрас міста слугував парк Олександрія. Такий собі релікт, що зберігся, хоч і зазнавши змін. Місце де завжди повно відвідувачів і можна зустріти будь кого: бабусі на лавках з книжками; матусі с колясочками; закохані парочки, що вишукують затишного містечка; художники з мольбертами, та фотографи с фотокамерами, що знаходили тут натхнення; рольовики і косплеєри, що шукають місце для гри, чи гарної фотосесії.
Також окрім людей в парку безліч і інших жильців: декілька пристаркуватих лісовиків, що приїхали відвідати свого старого друга Духа парку, а потім залишились тут на якийсь час; Безліч чарівних красенів і красунь, душі дерев так квітів парку; духи будівель та руїн, що були такі різні і водночас схожі, що складно було відразу зрозуміти, хто є хто; були тут і декілька мавок, шестеро потерчат и певно з три десятки русалок; при цьому в парку жили і інші духи та створіння, назв яким у людей не було, як власне і розуміння, що то за створіння такі. Так, що в парку завжди вирувало життя. І що головне досить часто світ людей і світ духів спокійно переплітався між собою.
Нерідко гуляючи парком можна було переплутати лісовиків, що згадували давні часи з дідусями ветеранами. Русалок зі зграйкою молоденьких дівчаток, що прийшли зробити красиві фото і постріляти хлопцям оченятами. А зрозуміти чи та дівчина в стародавній сукні дух, чи просто рольовик, було не так і легко. Що вже казати про ельфів. Ох, з цими гостровухими все було ще цікавіше, адже вони нерідко самі долучались до людських ігор «в ельфів».
Хоча далеко не всі мешканці парку раді тому, що люди постійно знаходяться поруч. Є ціла фракція тих, хто волів би аби люди перестали взагалі приходити в парк, та і вони розуміють, що цього не буде, а для заспокоєння нервів вони пакостять потроху. То табличку приберусь у пофарбованої лавки, то шнурки переплутають, то навушники в кармані заплутають. Дрібниця, а їм приємно.
Та й серед людей є і ті кого навіть таки духи не стануть займати — відьми. Відьом в Білій Церкві також вдосталь, незважаючи на таку здавалось би назву. Відьми міста діляться на три типи: ті що тільки звуться відьмами, но нічого не вміють і не знають; ті що і звуться відьмами і можуть це справді довести; і останні, ті що ніколи відьмами себе не звали, але таке можуть показати, що відверто кажучи краще не потрібно.
Як на зло, для чарівних жителів парку одна з останніх в останній час уподобала парк, як улюблене місце для того щоб коротати час. Зазвичай вона приходила підвечір, коли люди починали розходитися, приносила з собою ковдру та свічки-таблетки, брала термосок з чаєм та влаштовувалась на одній із полян.
Застеливши ковдру вона вмикала на телефоні музику і просто влаштувавшись по зручніше милувалася небом. Так під ірландські мотиви, які вона підбирала найчастіше, вона могла провести в парку і всю ніч. Одного разу вона майже до смерті налякала місцевого пянчужку, що планував скоротити через парк дорого додому і це при цьому, що ходив він парко часом і не раз натикався на місцевих. А все через її любов до білих суконь та фарб, що сяють в темряві.
Ось і цього разу дівчина прийшла до парку уже коли вечоріло. Проходячи повз колонаду Ехо вона потягнула носом повітря вже насичена пахощами матіоли, чи як її ще називають нічної фіалки. На обличчі відразу засяяла посмішка, їй завжди подобались ці квіти.
Несподівано її за руку спіймала якась дивна тваринка. Щось схоже не то на мавпочку, не то на якесь занадто вухасте кенгуру, що ростом було їй до коліна. Створіння мало досить милій вид, певно завдяки своїй пухнастій пурпурні шерсткі від якої йшов знайомий запах.
Дівчина присіла і погладила по голові створіння. Вона чудово його знала, це був Алоітам — дух полянки де росла матіола, від якої і мав своє ім’я. Зазвичай вдень він приймав вид пса, що слідкував аби його підопічні квіти і відповідно їх духи були в порядку, вночі нерідко ставав схожим на ельфа красенем, що водив танки с феями та німфами, та зазвичай лишався такою дивною істоткою.
— Знову всю ніч плануєш на зорі дивитися, а внучко? — запитав знайомий голос, що належав Духу парку.
— Ще не знаю, — пожала вона плечами, — якщо хмар не буде то певно і так. Тим паче, що скоро у вас бал і я вже точно не зможу поніжитись на поляні, — прибравши упавший на обличчя локон за вухо, додала вона.
— До речі, онучко, як там твоя бабця пожива, ще не планує до нас перебратись? — запитав він нагадуючи, про те, як колись її бабка гуляючи в парку з пересердя пообіцяла, що після смерті перебереться сюди і тоді…
— Ні ще не збирається, — всміхнулась вона, згадуючи, що ще тоді говорила бабка. — А як що до вас? Не зайдете в гості?
— Можливо після Балу, коли більшість молоді буде відсипатись, а то залишати їх без нагляду… — він зітхнув. — Та бабці в будь якому передай мої вітання і запрошення на наше свято для жінок вашої родини.
— Звичайно, — всміхнувшись кивнула вона, — та чи прийде хтось ще окрім мене і бабці не знаю.
— Розумію, битви екстрасенсів і тому подібне, так?
— Ну, а куди ж без цього, в наш час тільки лінива відьма туди не сходила, — підтвердила здогадку Духа молода відьмочка.
— Й ти вже спробувала? — зацікавився він, явно не пам’ятаючи щоб вона хоч раз надовго залишила своє улюблене місце в парку.
— Та ні, я ж бо кажу тільки ліниві не спробували, а я ж бо лінива якраз і є, — відповіла вона засміявшись. — Тай не цікаво мені туди йти, нічого нового я там точно не побачу.
Старий Дух Парку лише всміхнувся в свої сиві вуса дивлячись в слід рудокосій, що попрощавшись пішла до свого улюбленого місця, аби влаштувавшись по зручніше слідкувати за зорями. Зараз вже вона була молодою дівчиною, а ще нещодавно вона була маленьким реп’яшком, що завжди слідував за своєю бабусею…
Коли Дух Парку вперше зустрів Олесю, так звали руду, тій було може років з п’ять, чи може дещо більше, старий Дух не надто вмів розрізняти вік людей. Бабка дівчини стара Марія, прийшла навідати свого давнього приятеля, а заодно принесла лісовика березового самогону, що варила по старому сімейному рецепту.
Лісовики завжди ждали приходу Марії, як якогось свята, певно навіть більше ніж Літнього Балу. Та в принципі їх можна було зрозуміти, Літній Бал проходить щороку і точно нікуди не дінеться, а ось березовий самогон стара відьма приносить не часто, тай то не так багато, як того б хотілося. Тому й чекали його так, як ніщо інше.
Ось і цього разу радості лісовиків не було меж, та поки вони дякували і розхвалювали Марію, її онука встигла кудись зникнути. Ще щойно стояла поруч з бабцею, а в наступну хвилину малої і слід простив, навіть Дух нічого не встиг помітити.
— Сподіваюсь, що котів в парку немає, — якось задумливо проговорила відьма помітивши пропажу. — Останнього разу коли їй до рук потрапив кіт бідолаха облисів.
— Облисів? — здивовано перепитав тоді дух.
— Ага, а все через її дурня батька, — зітхнула стара. — Вбив же той телепень дитині в голову, що лисі коти краще всього, ось вона тепер і ходить благословляє котиків… А відьомську кров то не обманеш, навіть якщо батько телепень…
Поки вони розмовляли пропажа повернулася, при чому не одна. Поруч з малою йшов великий рудий пес, з невеликою залисиною на лівому боці, котру відразу помітили і Дух, і бабця.
— Я між іншим тут ні до чого, — закопиливши губки проговорила дівчинка, вперши ручки в боки. — Це паркові косарі зробили, коли полянку прокошували з квітами.
Лишень тут до Духа дійшло, що мала повернулась не з псом, а з одним із духів парку. Алоітам, так того звали був духом хранителем матіолової полянки, тому і облисів коли частину квітів певно скосили. Це він потім і пояснив Марії, на що та лише посміялася.
Певно з того дня мала і почала приходити до парку все частіше і частіше, врешті майже ставши частиною парку, адже вже ніхто з паркових духів не уявляв, що колись настане день коли вона не прийде. Особливо до неї звик Алоітам, чию дивакувату форму придумала для нього якраз Олеся.
Настала довгоочікувана ніч Літнього Балу, свято на яке чикав кожний дух, привид, відьма та і взагалі будь хто, хто про нього знав. Це було свято життя, навіть не зважаючи, що частина гостей були вже і не живими взагалі, та нікого це власне не хвилювало.
Опинись в цю ніч в паркі якийсь пізній гість, то він би не повірив своїм очам, так змінилося це місце. Все в парку ніби почало сяяти якимось живим, внутрішнім вогнем від чого ніч окрасилася різнокольоровими сполохами.
Дерева, трави і вітер вже почали награвати мелодію, що раз у раз доповнювали інші голоси. Парк наповнився неймовірно чарівною урочистою піснею, що лунала ніби з нізвідки, но заповнювала кожну частинку парку.
По алеях вже починали кружляти в танках духи трав і дерев. Статуї і духи будівель, влаштувавшись на одній з алей почали обговорювати нові модні віяння архітектури, навіть інколи уявляючи, що як до них завезуть котрусь з тих нових модних скульптур. Якою вона буде? Чи буде у неї душа?
Поки духи будівель, та статуї теревенили, відьми та русалки, котрих через схожі льняні сукні було складно відрізнити одних від одних, так ще й з вінками на головах, водили свої хороводи на головній поляні, закликаючи решту приєднуватися. Ельфів і фей наприклад, довго вмовляти і не довелося.
Старий Дух Парку замилувано стояв і слідкував за цим дійством, думаючи над тим, скільки ще вони зможуть ось так забратися щороку. Нажаль люди все більше і більше посягають на те, що раніше належало духам та дітям природної магії.
Несподівано ніби з нічної тьми біля нього з’явилася Олеся. Вона ще хвилину тому кружляла в танку с подругами, від чого щоки заливалися рум’янцем. Та помітивши Духа Парку юна відьма вирішила, що не варто тому самотньо тут стояти.
В решті решт в танок були втягнуті всі. Навіть Дух Парку, та лісовики, що звикли завжди відлунювати від танців списуючи це на старість та радикуліт.
Під ранок же більшість духів, особливо із старших заледве могли дібратись своїх домівок. Та молодь, особливо відьми та русалки, ще й не думали йти відпочивати. Ще вночі вони домовилися йти зранку на пляж.
Так, що поки більшість людей спали, навіть не догадуючись про нічне свято, що вирувало у парку, одні з його най активніших учасниць, ще не награвшись шли на пляж. Вони були молоді і повні сил, а попереду було ще безліч днів.
Дух Парку ж в свою чергу, дивлячись в слід юнім відьмам міркував над тим, чи стане колись одна з них новою хранителькою Парку, як до цього була її бабця, чи може пройде, ще пара років і вона полишить Місто?
Да поки до цього було далеко, по людським міркам звісно ж. Тому і сумувати він також би не наважився б, не хотілось би лишитись без бороди, бо як колись вияснилося сили Олесі діють інколи спонтанно і не лише на котів.
