Розділ 1. Моя смерть
Життя насправді дуже дивна річ. Ми витрачаємо всі наші сили та найкращі його роки лише заради того щоб у якомусь гіпотетичному майбутньому насолодитися благами, які на той момент заробимо, але чомусь навіть не задумуємося, а що якщо ми до нього не доживемо. Що якщо одного разу по дорозі на роботу потрапимо в аварію, або просто прокинемося з головним болем і звернувшись з цим до лікаря дізнаємося, що смертельно хворі?
Насправді я багато разів замислювалася над цим питанням за свої сорок із лишком років і навіть задавала його багатьом своїм друзям та колегам. Думаю, що не варто навіть згадувати як ті на мене після подібного питання дивилися. Очевидно, що таке їх не хвилювало. Або якщо й хвилювало вони вирішили про це не надто багато думати, на відміну від мене.
Ось тільки, хоч я і здогадувалась, що можу померти раніше, ніж доживу до того часу, коли зможу просто сидіти вдома і насолоджуватися благами, але ніколи не могла припустити, що причиною цього стануть мої близькі. Так, часом я жартувала на цю тему, але ніколи не думала про це серйозно.
Можливо це була та сама частка наївності, яку я дозволила собі зберегти, після всіх прожитих років, як ні як, але я хотіла вірити, що людина якій я довіряю і для котрої готова була робити все, щоб задовольнити всі його бажання, щонайменше відповість мені якщо не тим самим, то хоча б вірністю.
— Пані, ви сьогодні відразу додому? — поцікавився мій водій, відкриваючи мені дверцята машини, з тим самим незмінно галантним виглядом, що і сім років тому, коли я його тільки найняла. — Чи спершу повечеряєте у «Блакитному березі»? Чув днями у них з'явилося нове блюдо, з вельми втішними, про нього відгуками, — поцікавився він уже сівши за кермо.
— Сьогодні відразу додому, — відповіла я втомлено потираючи виски, останнім часом мене все частіше мучили мігрені. — Льоша вирішив влаштувати святкову вечерю, на честь нашого з ним примирення і як компенсацію, за ту пропущену річницю нашого весілля, через його виступ у Празі, — трохи безпорадно відповіла я. — Так що, Максе, якщо я раптом таємниче пропаду, захворію або помру, ти знаєш на кого заявити в поліцію, — жартома сказала я, адже ми з Максом вже давно були знайомі і подібні мої жарти стали вже давно звичними для нього.
— Добре, тоді, якщо ви справді занедужаєте, або дивним чином пропадете на деякий час я обов'язково все перевірю, — відповів він мені, як завжди в таких випадках. — І повірте я доб'юся для вас справедливості, — ледве вловимо сумом в здавалось веселому тоні додав він.
Насправді я знала, що подобаюсь Максу. І в цілому, не зустрінь я Льошу раніше і не піддайся вируючим на той час гормонам, то в мене з Максимом могли б скластися дуже непогані стосунки, цілком можливо в рази краще за ті, що я зараз мала з моїм чоловіком. Але, як кажуть немає ліків від жалю.
Не те щоб моє сімейне життя було жахливим, якби так, то я б давно пішла від свого чоловіка і почала б жити інакше. А так як все було нормально, я як напевно і більшість жінок мого віку просто не дозволяла собі думати, щоб зруйнувати сім'ю просто так за своїм бажанням.
Та й за понад двадцять років спільного життя я лише двічі плакала, що напевно було приводом для заздрощів багатьох моїх подруг. Про те ж, скільки разів я щиро сміялася, чомусь ніхто ніколи не питав, а то, можливо, дізнався б, що число було не набагато більше першого.
Напевно, щоб ви краще зрозуміли ситуацію, я почну з самого початку.
З Льошою ми познайомилися коли мені було шістнадцять, а йому п'ятнадцять, та він молодший за мене на рік, але про це я дізналася вже набагато пізніше. Ми тоді разом відпочивали у літньому таборі. Це був період коли гормони вирували і підліткам хотілося закохуватися, що власне багато хто й робив.
Так що після однієї з дискотек ми пішли назад разом розмовляючи про все на світі, дивлячись на зірки і дуже безневинно тримаючись за руки. Тоді-то ми й почали зустрічатися, правда не довго, поки не настав час повертатися додому. І хоча після ми навіть обмінялися адресами, я так жодного разу і не отримала від нього листів, хоча сама спочатку стабільно їх йому відправляла.
Коли ми зустрілися знову, я вже закінчила навчання в університеті і саме була в пошуках роботи. Льоша роздавав листівки одягнений у великий костюм каченя. Уявіть моє здивування коли до мене підбігло двометрове каченя, кликаючи мене на ім'я і запитуючи, чи я його пам'ятаю?
Звичайно, я пам'ятала його. Як на той час він був моєю першою і тоді єдиною закоханістю. Тож ми знову почали спілкуватися спершу як друзі, а потім стали парою. Саме з ним був мій перший раз, після якого він тут же поклявся, що візьме мене за дружину.
І він виконав свою обіцянку, через кілька тижнів він зробив мені пропозицію. Після цього був етап знайомства з батьками. Його батькам я сподобалася, кому б не сподобалась гарно вихована дівчинка, з хорошої сім'ї, яка вже мала роботу , при цьому дуже хочотіла дітей і готова була виконувати всі обов'язки які. на думку старшого покоління мала виконувати гарна дружина.
А ось моїм батькамЛьоша не особливо поподобався. Точнішескзати, мого батька в принципі цілком влаштував такий зять, а от маму ні. Хоча, навіть приведи я ідеального хлопця, її б він не влаштував, адже це не вона його для мене вибрала. На жаль, крім її вічного бажання все контролювати в моєму іншого я і не пам'ятаю.
Не знаю як, але Льоша таки її умовив одобрити наш шлюб. Невдовзі після цього ми зіграли весілля. Життя на той час було цілком хорошим. Ми ходили на роботу, а після роботи проводили дуже теплий час за переглядом фільмів, відвідуванням виставок та концертів, та й за виконанням подружніх справ.
Трохи пізніше я розпочала свою невелику справу, а Льоша поступово пішов у мистецтво. Він влаштовував невеликі перфоманси спершу у місцевому театрі, а потім почав їздити й іншими містами зі своєю компанією. Я все більше занурювалася в роботу, щоб розширити бізнес і накопичити достатньо грошей, щоб потім спокійно подумати про дітей.
Коли я завагітніла мені було майже тридцять. Хоча деякі й скажуть, що це трохи пізно, але я завжди була прихильницею думки, що діти мають з'являтися тоді, коли ти готовий і можеш дати їм найкраще. У той час я була неймовірно щаслива і не могла думати ні про що, крім майбутньої дитини.
Відклавши роботу убік я намагалася приділяти більше уваги своєму здоров'ю, а також вивченню всього, що потрібно знати майбутній мамі. Насчастья я могла себі подібне дозволити, бізнес вже був у тій стадії, коли не потрібна була моя щохвилинна присутність і контроль.
Льоша мого ентузіазму не поділяв, у нього якраз було заплановано турне на пів року і він повністю присвятив себе підготовці до нього. Тож удома я його бачила рідко. Коли я вже була на третьому місяці він поїхав, залишивши мене одну вдома. Здавалося б, що тут такого, чи мало дівчат лишаються одні дома під час вагітності?
На жаль, для мене, дочніше, для моєї дитини, це виявилося фатальним. У той час я не знала, чи щось з'їла, чи з якоїсь іншої причини, але одного разу серед ночі в мене почалися сильні болі в животі, супроводжувані високою температурою і блювотою. Само собою я відразу викликала швидку допомогу, але у відповідь почула, що всі машини на виклику і мені потрібно почекати.
У паніці я зателефонувала Леші, але той не підняв слухавку. Так само було коли я намагалася зателефонувати своїй мамі, батько на той час уже помер. Батьки Льоші на мій дзвінок теж не відповіли, як пізніше виявилося, що вони відпочивали за кордоном. Останній, кому я подзвонила був мій брат, на якого я навряд чи могла сподіватися.
Несподівано слухавку підняли, але голос був явно жіночий. Вже відчуваючи, як непритомну я попросила допомоги. Як я пізніше дізналася, слухавку підняла його тодішня дівчина. Почувши мою благання вона вмовила мого недолугого брата поїхати і подивитися. Саме вони і доставили мене до лікарні, на жаль занадто пізно щоб врятувати дитину.
Коли я прийшла до тями і дізналася про це, у мене зникло будь-яке бажання жити далі. Адже дитина якої я так довго чекала пішла на завжди, при цьому в момент коли я найбільше потребувала допомоги мене залишили одну. Кожен проведений в лікарні день тільки посилював мій стан, адже крім тієї дівчини з якою тоді зустрічався мій брат більше ніхто мене не відвідував.
Дівчину звали Саша, на вигляд вона була навіть схожа на підлітка, але все ж таки була повнолітньою. З моїм братом вона незабаром розлучилася, бо, за його словами, вона надто проблемна. Але дівчинка не сумувала, вона була як маленьке сонечко, яке приходило до мене щодня і трохи висвітлювало моє життя, поступово рлвертаючи мене до життя.
«Я відкрию тобі секрет. Насправді я вагітна» сказала вона мені в день, коли мене виписували з лікарні. "Знаю, що зараз це не найкраща тема на яку можна з тобою говорити, але я більше нікого не знаю, а від того і не можу вирішити, як вчинити" винувато промовила вона, подивившись на мене парою своїх схожиш на маленького оленя очей.
Вислухавши її історію і дізнавшись, що Саша була сиротою, яка приїхала в наше місто вчитися, я зрозуміла, що її так хвилювало. Ситуація і справді була неоднозначною і приймати за неї рішення було б не доречно. Тож я просто запитала, чи хоче вона цю дитину і чи готова заради неї відмовитися від усього, про що мріяла.
Я навіть окреслила дуже похмурі перспективи, з якими вона може зіткнутися. Дівчинка мене вислухала, а потім трохи подумавши відповіла: «Я хочу залишити цю дитину. Так, можливо це через моє егоїстичне бажання знайти того, хто мене беззастережно любитиме, але все ж таки. Я дуже хочу сім'ю. При цьому я готова зробити все, щоб малюк ріс добре».
Загалом я була задоволена її відповіддю. Незабаром після цього я переїхала зі старої квартири, яка стала для мене місцем повним страшних спогадів, Сашу запросила пожити зі мною. Дівчинка продовжила навчання і, після моєї поради, вирішила не брати академ. відпустки, адже народжувати вона має влітку, десь після літньої сесії, а потім хоч і насилу але зможе продовжити вчитися не роблячи прерве.
Спочатку ми домовилися, що я допоможу їй фінансово, а після закінчення навчання вона прийде працювати в мою компанію. Забігаючи вперед, скажу, що вона закінчила навчання з червоним дипломом і все ще працює на мене, ставши незамінним співробітником у моїй компанії.
Повертаючись у той період, мій чоловік так жодного разу і не подзвонив мені за кілька місяців, як власне й інші родичі. Про те, що щось не так вони зрозуміли тільки, виявивши, що гроші на їх рахунках закінчилися, а я не стала знову їм допомагати. Так що першим, про що вони запитали позвонивши мені , було не «як ти?», а «чому немає грошей?».
Дізнавшись же про причину, вони довго мовчали, певно якісь залишки совісті у Льошиних батьків і моєї мами все таки були. Вони навіть спитали «як ти?» і запропонували приїхати, щоб я не була сама. Ха-ха, аж через три місяці. Але, для мене вже було пізно, ці люди в моєму серці померли разом із малюком, котрого я так і не змогла зустріти.
Що ж до Льоші, то він подзвонив мені відразу після того, як я поговорила з його батьками, як я вже трохи пізніше зрозуміла саме вони сказали йому зателефонувати. Він вибачався, клявся, що покине все і негайно повернеться, що він більше ніколи не вийде на сцену, щоб загладити свою провину.
Не знаю як, але він мене зрештою вмовив. Потім ми продовжили жити так, наче нічого не сталося. Льоша грав роль старанного чоловіка, а я проводила все більше часу на роботі. Що ж до дітей, то як би я не намагалася, але не змогла завагітніти, хоча лікарі говорили, що з цим у мене не мало бути проблем.
Здавшись я все більше почала йти з головою в роботу, а Льоша, поступово ніби забувши свою обіцянку, повернувся до своєї улюбленої справи. Лише на свята ми збиралися разом граючи роль щасливої пари, але навіть про це він незабаром почав забувати. Так і сталося, коли він пропустив нашу останню річницю.
Ось тільки я і подумати не могла, що причиною моїх головних болей виявиться те, що мій чоловік постійно підсипав мені щось в їжу. Як не могла й подумати, що вечеря, яка нібито мала стати його вибаченням, була приготована так, щоб остаточно позбавити мене можливості жити далі.
І чого я точно не очікувала так це того, що той нещасний випадок з моєю дитиною був далеко не випадковістю. Як виявилося мій чоловік спеціально додав щось у мій чай і так само дбайливо відправив своїх батьків відпочити, а мою маму переконав, що в мене був дуже поганий настрій через вагітність і краще зі мною деякий час не говорити.
—Знаєш, але ж у мене весь цей час була інша дівчина. І дуже мила дитина, —насмішкувато промовив він сидячи біля мого ліжка. — Коли ти помреш я трохи погорюю, а після кілька років одружуся з самотньою дівчиною з дитиною і будемо щасливо жити в цьому будинку на залишені тобою гроші,— додав він, явно дуже счастливо.
В цей момент я хотіла розсміятися. Адже коли я помру, всі мої гроші та майно здебільшого перейдуть Саші та її синові, моєму племіннику. Ще частина дістанеться Максу, який весь цей час мене підтримував, а інші підуть на оплату будинку для людей похилого віку де зараз мула моя мати.
Льоші ж не дістанеться нічого. Так що, заплющуючи очі я була дуже щаслива, що відразу після того, як втратила дитину, виключила цього дурня зі свого заповіту і так і не повернула його назад. Так що вмирала я без особливих жалю.
Розділ 2. Переродження
Варто було мені нарешті розслабитися і поринути в блаженну темряву, як у легені раптово хлинула вода. Я тонула. Це було так дивно і несподівано,що я не могла зрозуміти, що відбувається. Я інстинктивно почала намагатися винирнути. Добре, що я бачила світло вгорі і встигла вчасно докласти зусиль і зробити рятівний ковток повітря до того, як стало запізно.
Вода була настільки холодною, що думати про те, як я опинилась посеред водойми часу не було. Докладаючи зусиль, яких раніше ніколи не мала, я дісталася до берега і знесилено впала на траву, перевернувшись на спину намагаючись заспокоїти серце, що шалено калатало, як спіймана в клітку птаха.
В дитинстві я займалася плаванням і навіть кілька разів брала участь у невеликих місцевих змаганнях, да і після цього я нерідкао займалаксь цмс хоббі в вільний час, невже вік справді так впливає. Я підняла руку щоб прикрити очі від засліпившого мене сонця. Наступної миті я різко сіла, розглядаючи свої руки та одяг.
Я підхопилась на ноги і переконалася, що це не просто візуальна галюцинація. Моє тіло справді стало — дитячим. Хоча і тяжко судити, але здається я була такого розміру, напевно, коли ходила в садок. Хоча точно сказати не візьмуся, тому що це було дуже давно я цілком можу помилятися. Навіть мій племінник і той уже дуже давно переріс такий вік.
— І як це розуміти? — не зрозуміло у кого запитала я і здригнулася від власного голосу, він, природно, теж належав дитині, що було цілком логічно, але від того навряд чи було простіше усвідомити все в моєму становищі.
Дещо заспокоївшись і озирнувшись по сторонам, я не побачила ні натяку на те, як це тіло опинилося у воді. Поряд не було ні когось із дорослих, ні навіть маленького старенького човника, нічого щоб пояснило, як дитина опинилась у центрі озера. У душі закралися недобрі думки, невже це тіло хтось спеціально кинув у водойму намагаючись вбити?
Намагаючись вбити…
Хоча, можливо я занадто багато думаю. Можливо це все лише останя спроба моєї помираючої свідомості створити приємну (явно невдало) ілюзию. Адже на справді мене цілком успішно спробували вбити. І до того, як опинитися в воді я померала в машині швидкої допомоги, по дорозі до лікарні.
І якраз саме тоді, як я мала нарешті знайти спокій, або що там належить отримати втомленим працівникам після смерті, мене ні з того, ні з сього перекинуло в це місце, принаймні так це сприйняла моя свідомість. Тому питання реальності цього місця було відкрито.
Та навіть якщо це все дійсно було правдою, вмходило якось не над-то радісно. З вогню та в полум'я, як то кажуть. Чомусь у мене навіть не було в думці, що це несподіване переродження принесе мені щось хороше. Назвіть це робочою інтуїцією, але я відчувала, що навіть те, що це нове тільце опинилося у воді, ще не найгірше.
Хоча, я дуже хотіла б помилятися, як не крути я неймоірно втомилася від усіх цих випробувань випаших на мою долю…
— Ну, принаймні, я досить симпатична дитина, — не могла не визнати хоч одного позитивного моменту, розглядаючи своє відображення у воді і торкаючись рукою м'якої пухкої щічки. — Хоча навряд чи це справді добре, — не могла не зітхнути я знаючи, що споконвіку краса не була гарантією того, що дівчина буде щасливою, скоріше навіть навпаки.
Але при всьому цьому я була змушена визнати, що зовнішність у цієї дитини і правда неймовірна, просто як на замовлення для одного іх тик азійських коміксів від яких фанатіла Саша: світла, немов порцелянова, шкіра, великі сині оченята обрамлені густими трохи завитими віями і красиве темне волосся, яке зараз через те що було вологим додавало якось жалібного виду.
Весь мій нинішній вигляд просто втілення чарівної маленької порцелянової лялечки, яку неслухняні діти кинули в воду, поки їх батьки цього не бачили. Але дитина не була іграшкой. Принаймні я на це сподіваюся…
Як я вже казала, красива зовнішність далеко не завжди добре. Так щей ваховуючи місце де зараз була ця дитина, це все явно не над-то добре. Так щей на ум прийшла історія, котру мені нещодавно розповідала Саша.
Вона досить часто любила переказувати мені сюжети книг і коміксів котрі читала в вільний час. Цього разу наскльки я памятаю в історіі також був момент з сходжою на зовнішність дитиноу і водойомом.
Плюс, у тієї малечі, як і у цієї дитини, були однакові родимі плями, схожі на чотирилисту конюшину на зап'ясті лівої руки, я перевірила це відразу ж як ця ідея спала мені на думку. І повірте, я була б рада не виявити її там і зітхнути, мовляв, стара ти надто багато думаєш. Але нажаль...
Ось чому, сукупність цих деталей не могла не змусити задуматися над варіантами того, що саме відбцувається:
Варіант перший — це сон, або вірніше передсмертна фантазія. Хоча не певна, чи це можливо, адже я в такому разі я не відчувала б біль, которій я таки могла відчути і дедве не захлинувшись водою, і навіть просто себе вщипнувши.
Варіант другий — я і справді опинилася в цьому близькому до тієї розказаної моєю подругою історії світі. Ну, або взглалі будь-якому іншому світі.
Варіант третій…
Ну, на данний момент третього варінту я поки не мала. І так як перший варінт був би біль прийнятний з точки зору здорового глузду, я б хотіла зупинитися на ньому.
Нажаль, саме варіант номер два бьув тим, котрий підтримувало тіло в якому я опинилася. Говорячи простіше я замерзла, що і не дивно сидячи в мокрому одязі біля водойми на вітрі.
Варіантів у мене було не те щоб багато. Роздягнутися и спробувати висушити одяг, після чого, або чекатина місці поки мене не знайдуть, або спробувати самій знайти “свій” дім.
— Крістіна! — донісся до мене чийсь крик, голос при цьому здавався неймовірно знайомим, хоча я особисто його ніколи не чула, так що цілком імовірно цей голос чула дитина, чиє тіло мені дісталося. — Крістіна, де ти? — цього разу голос звучав голосніше і явно ближче.
"Тато" раптом промайнула в голові думка. Батько? Як виявилося, це був батько даного тіла. Несподівано приємно дізнатися, що він знайшовши пропажу дитини кинувся особисто її шукати, а не просто відправив когось на пошуки, поки він сам займався б ще якими, безсумнівно важливими справами. Щонайменше це означало, що його справді турбувала доля дитини.
— Тату! — набравши повні груди повітря з усіх сил закричала я, щиро сподіваючись, що чоловік і справді мене почує, як ні як, але надто довго стирчати в промоклому одязі на вітрі, особливо враховуючи ніжний вік цієї дитинки, було б вкрай поганою ідеєю, що загрожує вельми неприємними наслідками.
На щастя, невдовзі і почула звук копит і в полі мого зору з'явився великий чорний кінь з вершником, зовнішність котрого, нажаль, було складно розглянути через сонце, що світило в очі. Прикривши долонькою очі я спробувала трохи роздивитися чоловіка, як не крути, але мені було трохи цікаво, як же виглядав батько цієї маленької лялечки.
— Тіна... — з полегшенням зітхнув чоловік і, зістрибнувши з коня, швидко підійшов до мене.
Тепер мені вдалося розглянути хлопця, що стояв переді мною. Ні, у мене язик не повернеться назвати цього хлопчинку, якому на вигляд не більше двадцяти років, чоловіком. У моєму світі з огляду на нашу різницю у віці він навіть міг би називати мене мамою, ну або мамочкою, якщо ви розумієте, про що я.
— Тату… — перш ніж я встигла все обміркувати, тіло саме кинулося до хлопця, очевидно слідуючи якомусь інстинкту, хоча в людей начебто інстинктів немає, але не суть.
—Ну все, заспокойся, сонечко, татко поруч, — швидко підхопивши мене на руки і притиснувши до грудей, промовив він, м'яко погладжуючи мене по спині, щоб заспокоїти. — Сонечко, я так за тебе переживав, скажи, як ти тут опинилася? — спитав він м'яким тоном, очевидно боячись злякати і так дуже налякану й тремтячу в його обіймах дитину. — Стривай, чому ти вся мокра і без чобітків? — спитав він виявивши це, його голос видавав стильное занепокоєння.
— Я… — піднявши на нього погляд, я не знала, що тут можна відповісти, адже й сама задавалася останнім запитанням, тож могла тільки чесно відповісти: — Не пам'ятаю...
На жаль, але я й справді не мала поняття, як мала опинилася посеред озера. Та й той факт, що він був без взуття був дуже дивним. Варіант того, що мала зняла взуття, коли почала тонути, я навіть не розглядала. Це дитя явно було не надто вправним у плаванні і цілком могло піти на дно раніше, ніж зняло взуття, особливо враховуючи, наскільки холодною була вода в цьому озері.
При цьому враховуючи, що це озеро, то спливти за течією її взуття не могло, як і гіпотетичний човен, на якому дитина сама допливла до центру і випадково впала. Отже, судячи з усього, крихітка опинилася тут уже в такому вигляді, іншим невідомим мені способом, а її взуття швидше за все було десь біля того місця, звідки хтось її перемістив сюди. Хоча, можливо, мала вийшла з кімнати не взувшись, а на це не звернули уваги, складно сказати.
— Навколо була тільки вода, так страшно, — тільки й могла сказати я уткнувшись носом у його шию і намагаючись стримати сльози, що навертаються на очі, адже хоч тіло і було дитяче, я все одно не хотіла зайвий раз плакати перед кимось.
— Ну-ну, не плач, — почав заспокоювати мене хлопець, погладжуючи по спині. — Татко все з'ясує, — додав він відчутно жорсткішим тоном, давашим зрозуміти наскільки серйозно він наалштований.
У цей момент я лише подумки зітхнула. Якщо в цього світу і справді та сама траєкторія, що й у прочитаній Сашой історії, то нічого цей хлопець не з'ясує, а навіть якщо й виявить щось, то з якоїсь причини приховає. При цьому причина вочевидь має бути вагомою, адже їх родина близькі родичі нинішнього короля.
До речі,якщо це і справді цей світ, то нинішній король двоюрідний брат батька цієї дитини, минулий король був рідним братом її дідуся. Отже, гіпотетично, якщо раптом щось трапиться з королем і його дітьми у цієї дитини теж будуть деякі права наслідування, але заздалегідь скажу відносини між сім'ями дуже хороші і немає жодних таємних інтриг.
Що цікаво, титул короля у них взагалі сприймається як гаряча картопля яку не ніхто нехоче, адже з ним пов'язано дуже багато роботи та відповідальності. Куди бажанішим для багатьох бути просто звичайним аристократом, якому тільки й потрібно відвідувати звані вечері і іноді робити щось корисне для королівства. І я цілком із ними солідарна.
Правда до цієї дитини це не мало особливого відношення в тій історії, адже малеча і справді пішла на дно річки... Коли її знайшли, вона вже була мертва, але враховуючи, що це був світ магії і тому подібного, то її воскресили.
На жаль, починаючи з того дня, як дитина повернулася в світ живих, вона ставала все похмурішою, перестала спілкуватися з сім'єю і почала рідко виходити з кімнати. За сюжетом зрештою дівчинка зайнялася темною магією. Вона залишила батьківський будинок і зникла на кілька років, чим вона займалася було невідомо.
Зрештою вона з'явилася вже ближче до кінця книги, як лиходійка, яка заважала головній героїні, в особі її сестри, здобути своє щастя. Звичайно, як і будь-який лиходій у таких історіях, вона була вбита доблесним героєм, а потім усіма благополучно забута, немов її ніколи і не було.
Спочатку, я, слухаючи захоплену тріскотню Сашки, вважала, що це була просто пересічна історія про красуню, якій всі заважали, але яка таки знайшла своє кохання. Ось тільки, якщо припустити, що я і справді перенеслася в ту саму історію, на що поки все і вказує, і навіть у тіло головної злодійки, то я змушена помітити, що автор явно дещо приховав.
Як дитина опинилася в озері і чому її не знайшли відразу? Тим паче, що це дитина з родини місцевої аристократії, родичка правлячого роду, це вам не донька мельника яка могла просто так непомітно втекти кудись пограти. Куди в цей час дивилася вся прислуга якої явно було багато у їхньому будинку?
Так само важливо, чому не було й слова про те, що винних покарали? Як ні як, це був замах на життя спадкоємиці, так-так, саме ця мала була спадкоємицею, адже її сестра не була її рідною сестрою, але про це якось іншим разом. То як же так вийшло, що така цінна дитина ледь не померла, а нікого за це не покарали?
Або ще одне дуже цікаве питання, чому в книзі не було й слова, про те, що "мила і ніжна" головна героїня намагалася налагодити стосунки з сестрою? Якщо вже вона таке втілення святості, то чому вона навіть не спробувала знайти підхід до маленької дівчинки, яка очевидно була на той час дуже самотня і потребувала любові?
Чомусь думаючи про все це у мене склалося почуття, що автор спочатку написав серйозну історію з купою інтриг, складних сюжетних поворотів і всіляких "хлібних крихт", що могли б дозволити читачам дізнатися істину, але в результаті вирішив забити на все і перетворити цю книгу в просту любовну історію яку буде простіше продати.
Хоча, як би там не було, це мені вже не допоможе. У гіршому випадку, якщо я і справді в цій історіі і залимшуся в цьому тілі, в мене буде майже десять років до того, як доведеться залишити будинок батька. Враховуючи те, що мала з родини дворян, за ці роки можна спробувати накопичити грошей, а маючи капітал, я вже якось не пропаду потім, благо виживати в суспільстві я навчилася, як і перетворювати маленькі гроші на великі.
Розділ 3. Спогади
Поки я про все це думала, хлопець не випускаючи мене з рук, заліз на коня і направив його, швидше за все, у бік будинку. Слідкувати за тим, куди саме ми прямуємо, у мене не вийшло, адже невдовзі після того, як я опинилася у нього на руках, це тільце просто відключилося, нарешті відчувши себе в безпеці.
На жаль, але без наслідків все ж таки не обійшлося. Відверто кажучи, в цьому не було нічого дивного, промокла до нитки п'ятирічна малеча, що сиділа на березі озера, не звертаючи уваги на вітер, цілком закономірно могла захворіти. Куди дивніше було б, якби після подібних пригод вона залишилася б у повному порядку.
На жаль, враховуючи, що в цій казці мені була відведена роль лиходійки, у мене не виявилося чарівного ореолу головної героїні, що дозволив би без будь-яких наслідків гуляти взимку босоніж по снігу, або з вулканічної лави діставати речі без опіків. Тому, після повернення додому, наступні кілька днів я провела в ліжку з температурою, то приходячи в себе, то знову відключаюся.
Звичайно, як і заведено, відразу ж після повернення до мене приходив лікар, а то й декілька, точно не беруся судити, адже була далеко не в самому ясному стані свого розуму. Ну, в будь-якому випадку мене оглянули і прописали якісь трави, "мовляв, нічого серйозного, ваше дитя просто трохи приболіло простивши".
На щастя, був у цьому напівнесвідомому стані і світлий момент, за цей період я отримала ті крихти спогадів, що були у цієї дитини. І ось, що цікаво, моя нібито старша сестра насправді донька мого дядька...
Кхм, вибачте, тут варто пояснити більш детально, справа не в тому, що батько малечі носить зелений капелюх подарований братом, як люблять говорити в таких історіях, все дещо складніше.
Важливо звернути увагу, що цей світ хоч і схожий на наш, але все ж у досить багатьох місцях має свої місцями дивні особливості і правила.
Перш за все - це наявність у цьому світі магії і дуже велика видова різноманітність, як серед розумних рас, так і серед тварин.
Не менш важлива відмінність й у правовій системі, обумовлене місцями вищезгаданим, а подекуди іншими причинами, про котрі важко судити опираючись лишек н спогади малої дитини і інформацію почуту від подруги.
Те, що зараз нас цікавить так це те, що в цьому світі у жінок багато в чому рівні права із чоловіками, але є й певний неприємний момент.
Дівчата за 20 обов'язково мають бути одруженими. Чому й навіщо? Церква замовчує, просто повинні і все. До речі, що досить дивно при такому законі, заводити дітей не обов'язково, просто потрібно вийти заміж, або одружитися, але це трохи інше питання, про яке я вам розповім якось іншим разом, коли сама в ньому розберуся.
Так само в цього правила "заміжжя" є цікавий момент, якщо чоловік жінки помирає до того як їй виповнюється 30 років, вона повинна повторно вийти заміж протягом двох років. Відповідно до закону у неї був рік на жалобу і рік на пошук гідного партнера.
Загалом не все так погано, як могло здатися. Хоча примусовий шлюб все ж таки був дуже мерзенною практикою, як не подивися, але менш неприємний, ніж у світі, звідки я прийшла. До того ж, тут все ж таки можна було подати на розлучення, якщо на те була вагома причина. Чоловік придурок, до речі, теж вважався вагомою причиною для розлучення.
Так, до чого це все. Суть у тому, що коли мій дядько помер, його дружині було на той момент лише 24 роки, а їхній дочці відповідно чотири роки. Шукати нового партнера вона не поспішала, бо розраховувала вийти заміж за батька дитини котрою я зараз стала, але, на жаль для неї, він зустрів дівчину, в яку закохався.
І ось тут розпочинається дуже цікава історія. На той момент батькові дівчинки було 16 років, а матері 15, що за місцевими нормами та законами цілком відповідає зрілому віку. Вони обоє із приблизно однієї соціальної категорії, тому ніхто не мав нічого проти їхнього бажання зіграти весілля, що й було успішно зроблено.
Незабаром після весілля всі дізналися радісну звістку, що Марія, так звали мати дівчинки, вагітна. Ось тільки, як кажуть, "не довго музика грала", незабаром після цього вона почала хворіти, поступово втрачаючи сили. Лікарі тільки розводили руками, будучи зовсім нездатні визначити будь-яку причину її хвороби.
На жаль, особливої інформації я не маю, адже, природно, мала не могла пам'ятати того часу, все грунтувалося тільки на чутках. Про смерть матері дитини ніхто не говорив багато. Тільки була явна причина сумніватися у випадковості данної, особливо з огляду на ентузіазм тітки, яка буквально за кілька місяців після смерті почала вмовляти батька малої на ровторне весілля.
Для цього вона використовувала дещо сумнівні аргументи: ми одна сім'я, не варто шукати когось збоку, я зовсім не претендую на твоє кохання, просто хочу подбати про дітей, наші дівчатка сестри, ну і тому подібне.
Загаломїм все з набору доброчесної жінки, яка на все готова заради сім'ї.
Якимось чином, вона таки вмовила його одружитися на ній відразу, по завершенню відведеного на траур часу. Ставши мачухою Анджела дійсно добре змогла зіграти свою роль у суспільстві. Для всіх вона стала просто втіленням матері, що любить і однаково піклується про обох дочок.
Ось тільки це все біло лише на показа, а по факту вона постійно намагалася вхопитись за будь-який шанс триматися подалі від маленької дитини. Причини були різні, при цьому всі цілком логічні: застуда, щоб не заразити дитину; управління маєтком, що віднімало багато часу; поїздка за місто, куди не візьмеш над-то малу дитину; и багато інших схожих причин.
На щастя, батько малої її дуже любив і весь вільний час проводив з нею. Але це було лише до того, як дитині виповнилося три роки.
Відповідно до законів, як старший чоловік у родині, він має вирушати з доповіддю до палацу імператора кожні три місяці, а також приймати активну участь у ведденні державних справ і виконнані наказів правитиля.
Під час відсутності голови сімейства вся влада перебуває в руках його дружини, яка може на свій розсуд відвідувати інших шляхетних дам. Користючись цим Анжела дуже часто брала з собою свою дочку, Софію, а молодшу дитину залишала вдома, посилаючись на її вік. Дівчинці доводилося залишатися під опікою слуг.
Саме в момент відсутності батька дівчинки, Віктора, цей інцидент і трапився. Той хто мав доглядати за детиною виявився над-то халатним. Випадково, чи ні, але леді Анжели та її дочки теж не було в маєтку, вони проводили час на званому обіді. Виявивши зникнення малої, слуги відразу кинулися її шукати, але все було марно.
На щастя, додому повернувся Віктор, який скориставшись якоюсь магиєю і зміг знайти свою доньку. А то дивись і не скоро б вони додумалисья шукати її за межами будинку.
Нажаль у спогадах малечі за остані декілька дняв до того, як я тут опинилася було зовсім неможливо розібратися. Все надто сумбурно, через що, на жаль, я не маю жодного уявлення, як вона взагалі опинилася посеред озера.
Саме тому, на привеликий жаль, я не можу знати, від кого варто триматися подалі. З іншого боку, дякуючи цій памяті я можу не хвилюватись, що підміну помітять. Я точно знаю до кого, як звертатися, щоб зійти за початкову дівчинку.
Все це насправді було ще тим гемороєм. Адже, хоча моєму нинішньому тільцю всього років п'ять, але їй уже потрібно відвідувати купу вчителів і знати безліч правил. Від чого в мене мимоволі виникає бажання втекти з цього місця та щей якомога швидше, адже я зовсім не так уявляла життя після смерті.
Це напевно схоже на те, що ти все життя важко працював вірячи, що після смерті зможеш відпочити, а натомість дізнався, що саме твоє минуле життя і було дано тобі, щоб ти відпочив, перед тим, як приступити до роботи. Від цього просто накриває якимось почуттям втоми та безпорадності.
Подекуди розібравшись зі своїми почуттями і думками, я поспішила у ванну кімнату, бо всі ці лікувальні настоянки почали проситися на вихід. Ось тільки варто було мені зняти штани піжами, як на мене чекав величезний сюрприз.
Гаразд, мабуть слово "величезний" було застосовне виключно до мого шоку, коли я виявила у себе ту частину тіла, якої не було передбачено жіночою анатомією. Повірте, я прожила чимало років у жіночому тілі і точно знаю, що у жінок немає цієї маленької висюльки між ніг.
Ні в реальному світі, ні в цій книзі. Адже інакше, ті пристрасні сцени між головною героїнею цього світу та її коханим, безперечно, заграли б іншими фарбами, веселковими, якщо ви розумієте про що я. Та й сама історія хоч і не зникла б з полиць, але просто продавалася б у трохи іншому відділі, куди Саша якось випадково зайшла.
Але... як не поглянь, наявність у мене зовсім не жіночих статевих органів була незаперечним фактом. При цьому, маю визнати, першим, що спало мені на думку після шоку було: "У цьому світі таки є Бог". Чому така релігійна думка? Все просто, я могла прожити життя без щомісячних червоних днів календаря. Більше того, мені не доведеться боятися знову пройти через те, що трапилось зі мною в минулому…
Ось тільки довго радіти не довелося, незабаром я згадала, що з погляду оточуючих я все ще дівчинка. Але питання, як вони дійшли цього висновку? Я знову опустила погляд на маленький детальку між ніг. Звичайно, він невеликий, але з огляду на те, що другого набору геніталій немає, його, безумовно, мали помітити.
Розмірковуючи про це, я таки згадала, що прийшла сюди з певною метою, про яку вже встигла забути від шоку. Завершивши справи і помивши руки, я повернулася до кімнати. Потрібно було розібратися, коли я ця дитина стала хлопчиком, чи це було нещодавно, чи...
Присівши на ліжечко, я прикрила долонями очі, згадуючи усі водні процедури та походи у ванну кімнату. Було дивне відчуття, ніби підглядаю за дитиною, але я швидко запевнила себе, що тепер ця дитина я і в цьому немає нічого поганого. Адже не стане хтось вважати себе збоченцем, просто згадуючи своє дитинство?
Ось тільки, на свій величезний подив, я все ж таки виявила, що ця статура у дитини була з народження. Все своє свідоме життя малюк пам'ятав саме таку наявність органів, прибуваючи в абсолютній впевненості, що вона дівчинка, адже так їй говорили всі навколо неї.
"Може все ж таки альтернативна анатомія?" промайнула думка і згадалися розповіді однієї секритарки про романи ABO, котрі я краєм вуха почула під час обіду в столовій. Думка промайнула і тут же була відкинута. Якби це справді був ABO-світ, то навіть у такої маленької дитини, як я зараз, було б деяке розуміння про це…
Але як взагалі можна пояснити, що за стільки років жодна з нянечок не помітила того, що дівчинка насправді була хлопчиком? Чи була тут задіяна якась магія? Якщо так, то яка? Чи є спосіб її розвіяти? Адже вибачте, але я не горю бажанням, слідуючи сюжету, помирати, або ж не слідуючи йому, бути змушеною знайти чоловіка, особливо коли виявляється у мене між ніг є законна підстава цього не робити.
— Юна пані, ви вже прокинулися? — зайшовши в кимнату запитала одна іх няньок присталених до дитини.
—Так, — відповіла розглядаючи цю дівчину.
Вона була досить молода на вигляд, одягнена в наряд покоївки, в класичному його варіанті: довга чорна сукня з білим комірцем і білий фартух. Кучеряве руде волосся дівчини було заховано під спеціальний чепчик. Ось тільки варто було мені подивитись на неї, як у пам'яті промайнуло кілька спогадів із позначкою 18+.
Хто б міг подумати, що ця покоївка така...вільна в питаннях кохання. Ні, я, звичайно, не ханжа і кожен має право на бурхливе особисте життя, але можна було б прикривати двері, особливо знаючи, що в будинку є діти. Її підопична не раз і не два, випадково натрапляла на сцени в яких нянечку дуже пристрасно ублажали місцеві охороні, та слуги, при чому майже завжди різні. І це при тому, что служниці явно було меньше двадцяти, адже вона ще не замужня…
— Юна пані, до маєтку прибув ваш дідусь, — повідомила мені Лілі, так її звали відповідно до отриманої мною памяті. — Майстер просив дізнатися, чи хочете ви з ним побачитися?
Дідусь... Це безперечно був батько матері, бо другий дідусь, ще за життя мого дядька, вирушив мандрувати світом. Повертався він лише на значні події, на кшталт днів народжень, весілля та похоронів. Так що, якщо я не померла, то само собою він би і не примчав сюди, я ж не дорогоцінний онук якого він так чекав і ще досі не отримав. От би він здивувався, якби знав правду.
— Хочу, — трохи подумавши, кивнула я, чим, безперечно, здивувала покоївку, яка звикла, що малеча уникає незнайомих людей.
Так, навіть рідний дідусь малої потрапляв під категорію "незнайомців" через те, що за всі ці роки ніхто так і не потрудився організувати сімейну зустріч. Хоча чого тут дивуватися. Його донька померла, через рік після одруження, його зять постійно зайнятий справами сім'ї, а єдина, хто міг би це зробити, Анджела, біла ну зовсім не зацікавлена в цьому.
— Пані, ви впевнені? — перепитала дівчина явно розгубившись, вона, очевидно, була готова почути чергову відмову і навіть планувала стандартно відповісти, а тут я вирішила порушити розпорядок.
— Так, — відповіла я наслідуючи звичку дитини говорити коротко.
