000
I walk alone
On the path of self-extinction
With all these chains to pull me down
Come at night
Luminate my inner chambers
And leave the light on when you go
Please don't go
Please don't go
Don't go…
(Kamelot, "My Therapy")
001
Головні двері старого замку відчинялися у простору залу, повну золотих прикрас і густого туману, що стелився підлогою. Будь-який звук, навіть найтихіший скрегіт маленьких мишачих лапок, розходився й відбивався луною від важких кам'яних стін.
Замок видавався пустим. Не спустілим, не закинутим - пустим, ніби завжди чекав на господаря, який ось-ось має повернутися додому.
Це було хибне враження, - і господар, і господарка були зараз у стінах цієї таємничої будови, - але замок все одно чекав на щось. Або на когось. Вічно.
Ніби ось-ось і повільно розчиняться старі міцно збиті двері - і крізь них зайде до зали передвісник нових нещасть і нових пригод…
-Є тут хто? Агов! - Голос належав жінці в червоному плащі й такому ж яскравому капелюсі, яка стояла посередині зали. Звідки вона взялася - не знав навіть і старий замок. Принаймні, вона точно не пройшла крізь головні його двері.
-Аго-ов! - Жінка крикнула ще раз, піднявши обличчя до стелі, ніби уважно роздивлялася золочений орнамент, що її прикрашав.
-Отакої… незванні гості? - чи то туман, чи то дим, що стелився підлогою замку, зібрався до купи й утворив з себе жіночу постать, вдягнену в білий костюм покоївки із чорним фартухом. - Звідки ви взялися, пані, хто ви і що вам треба від господаря цього замку? Будь ласка, обирайте слова уважно, бо від цього залежить довжина вашого подальшого життя.
-О! - жінка в червоному опустила погляд на покоївку, що з'явилася перед нею. - Пані…
-Вейш.
-Пані Вейш… біла пані? Чудово! - жінка в червоному сховала руки у кишені плаща. - Мене звати Мадлен. І ваш… господар? Чи роботодавець? Не важливо… господар цього замку винен мені дещо.
-О, то ви пані детектив, якого той нездара Мандрівник залучав до справ? - Вейш схилила голову, потім плеснула в долоні. - Мандрівник! Мандрівник, виходь з кухні!
-Ой! Що сталося! - чоловічій голос доходив десь здаля з коридорів замку.
-Бігом сюди, солдате! По тебе прийшли!
-Мммм? - з коридору замку виринула чоловіча постать, вдягнена у піксельний камуфляж. В одній руці постать тримала відкриту банку тушкованки, в іншій - ложку.
-Пані Мадлен? - запитав чоловік в камуфляжі, ніби не вірячи власним очам. Потім облизав ложку і сховав її у кишеню. Подивився на тушкованку й присоромлено розвів руками. - Одну секунду, зараз буду!
-Мандрівнику, для кого я готую їжу! - крикнула Вейш, вслід солдатові, який знову зник в коридорі замку. - Нормальну їжу! Не для того, щоб ти тушкованкою давився!
Коридор відповів нерозбірливим перепрошувальним буркотінням.
002
За кілька хвилин всі мешканці замку зібралися у кабінеті господаря будови - старого вампіра на ім'я Кріґер. Він як завжди сидів в обтягнутому шкірою креслі біля каміну, примруживши праве око й пильно дивлячись лівим на Мадлен, яка розмістилася у другому креслі.
Вейш звично стояла біля дверей до кабінета, схиливши голову й поклавши руки на фартух.
Кремезний чолов'яга у чорному кожаному жакеті й штанях прихилився до стіни навпроти каміну й нібито роздивлявся полум'я. Його звали Рупрехт і в нього на обличчі зараз було дві дуже помітних речі: густа чорна борода й вираз відвертого незадоволення всім, що відбувається.
Останнім із зібрання був Мандрівник - чоловік років тридцяти-сорока, одягнений у свою звично незрозуміло-камуфляжну форму. Він просто стояв посеред кімнати й уважно спостерігав за іншими.
-То ж, пані Мадлен… - почав нарешті Кріґер. - Що саме вам наобіцяв цей військовий волоцюга?
-Нічого конкретного! - вскочив у розмову Мандрівник.
-Дійсно, нічого конкретного, - ствердно кивнула Мадлен.
-Як завжди… - пробуркотів від стіни Рупрехт.
-Це мене вже лякає, - Кріґер задумливо вкусив себе за палець. - Нічого конкретного зазвичає означає все й одразу.
-Це було б нечесно з мого боку, - Мадлен кинула оком на невдоволеного Рупрехта, потім знов перевела погляд на Кріґера. - Нечесно й непрофесійно. Просто позичте мені вашого підлеглого на деякий час. Я допомогла йому, він допоможе мені - і вважайте, що ми розрахувалися.
-Підлеглого? - Кріґер потис плечима. - Який він мені підлеглий, він жеж кіт, що ходить сам-один…
-Давно вже не кіт, - хитнув головою Мандрівник. - І не кажи, вампіре. Я сумлінно виконую твої накази.
-Не стільки сумлінно, скільки приблизно, - знов пробуркотів Рупрехт. - Як тоді в Гессені, на приклад.
-То був єдиний раз! - Мандрівник потер лоба долонею. - І то… просто творчо підійшов до виконання завдання…
-І випустив цілих тринадцять привидів у супермаркет повний людей перед Різдвом?
-А що, привиди не хочуть піти на закупи до Різдва?
-Так, заспокойтеся, - Кріґер стукнув кулаком по кріслі, в якому сидів. - Мандрівник, рушаєш із пані детективом відпрацьовувати свої борги. Рупрехт вас відвезе куди треба…
-А от з цього приводу Мандрівник мені дуже конкретно обіцяв, - проговорив Рупрехт. - Що більше він мене у власних справах ганяти світом не буде.
-Обіцяв, було таке, - Мандрівник схилив голову.
-Не треба нікого нікуди ганяти, - Мадлен підвелася з крісла. - Пані Вейш, пустіть мене до дверей…
Детектив підійшла до зачинених дверей кабінета - Вейш відступила в бік, підозріло дивлячись як Мадлен взялася за ручку.
-Всі двері відчиняються кудись… - сказала жінка в червоному, обережно вистукуючи пальцями лівої руки хитрий ритм по дверях. - І якщо знати ключ і замок, їх можна змусити відчинитися будь-куди.
Вона штовхнула двері - замість старого замку, за ними був коридор із стінами, вкритими світлою фарбою. З дверей у кабінет потянуло характерним запахом лікарні.
-Більше не робіть такого в моєму замку, - не підвисивши голосу сказала Вейш. - Це боляче.
-Перепрошую, біла панно, не подумала, - Мадлен вклонилася покоївці. - Пішли, Мандрівнику… коли закінчимо, Рупрехту все ж доведеться тебе забрати мотоциклом.
-Чого це? - Рупрехт скривився.
-Щоб не робити Вейш боляче, - сказав Мандрівник.
-Ідіть вже, - махнув рукою Кріґер. - В нас тут ще повно праці.
003
Мадлен і Мандрівник стояли біля лікарняної палати, двері якої були привідкриті - крізь щілину можна було побачити молодого чоловіка, що ліжав на ліжку, зв'язаний дротами із різноманітною апаратурою поруч та кількох людей, що стояли й сиділи в тиші навколо нього.
-Але ж він не забутий, - Мандрівник кивнув на всіх, хто був біля ліжка. - Дивися, скільки людей його пам'ятають.
-Це так, але… його забула одна найголовніша людина його життя…
-Він сам?
-Бач який ти розумний, Мандрівнику, - Мадлен посміхнулася. - Завжди приємно мати справу з такими…
Мадрівник задумливо поглядів на тіло, що нерухомо лежало ні ліжку.
-Тоді… - почав він невпевнено. - Тоді чи варто його непокоїть? Якщо він сам того хотів, якщо він сам хотів забути…
-Але ж деякі речи забути неможливо! - впевнено промовила Мадлен. - Він не міг просто взяти й забути себе, забути все, що з ним було!
-Не міг?
-Мій… замовник… - Мадлен запнулася. - Його рідні впевнені, що не міг. Він не та людина, що забуватиме. Принаймні так кажуть ті, хто його знає.
-То ж… якщо він не міг забути сам, то… - Мандрівник почухав потилицю. - Хтось забув за нього?
-Який розумний! Просто економиш мені час, - Мадлен плеснула його по плечі. - Хтось йому допоміг, скоріш за все. Я дуже хочу дізнатися, хто саме.
-Точно не я…
-Ох, Мандрівнику… ти не єдина нечисть, що здатна гратися з людськими спогадами.
-І не тільки нечисть…
-І не тільки. - Мадлен кивнула. - То ж допоможи мені. Мені потрібні не стільки твої… особливі здібності, скільки досвід, якого, мушу визнати, в тебе значно більше.
-Справа, насправді, нескладна… - продовжила вона. - Якщо знати з якого боку до неї підійти. Проблема якраз у тому, що я ніяк не можу цей бік знайти.
-Але я бачив, що ти можеш… вмієш. - розгублено проговорив Мандрівник. - Невже є темрява, яку вогонь твоїх смолоскипів не може розігнати?
-Немає сенсу освітлювати шлях для того, хто радше ховатиметься у пітьмі. - Мадлен схилила голову й помовчали. Потім подивилася на Мандрівника. - Ти ж це розумієш, так, солдате?
-І через це пані детектив вирішила, що втягувати мене у цю справу - чудова ідея?
-Ти за своєю натурою - створіння темряви, створіння забутого і тому невідомого. Тому варто було спробувати…
-...Спробувати кинути невідоме у невідоме й подивитися, що з цього буде? - Мандрівник почухав потилицю. - Чомусь я вважав, що професійні детективи якісь більш… інтелектуальні в роботі, чи що?
-Не ті книжки читав, - Мадлен махнула рукою. - На кожного Холмса чи Коломбо знайдеться два десятки детективів, які вирішують проблеми кулаками й револьвером.
-Я покажу тобі. - додала вона. - Давай залишимо їх доглядати забутого і перечекаємо кілька годин поки не почне темніти на дворі. Потім знайдемо перехрестя і я покажу тобі.
004
Мадлен ішла слідом за чорною собакою. Мандрівник звично йшов слід-у-слід із Мадлен, намагаючись ступати на ті самі місця тропи, де ставала жінка.
Нарешті вони вийшли на невеличку галявину, майже повністю вкриту високо у горі сплутаними гілками дерев.
Собака кинувся вперед на кілька кроків, гавкнув і загарчав. Мандрівник не стільки побачив, скільки відчув, що там, попереду, хтось є. Хтось стоїть до них спиною, обличчям до дерев, і пильно вдивляється у темну хащу, намагаючись розібрати щось у мішанині стовбурів…
Мадлен не кажучі ні слова підняла ліву руку, і Мандрівник завмер на місці, фокусуючи увагу на фігурі попереду. Собака не припиняла гарчати.
-Дивись, зараз… - Мадлен прошепотіла так тихо, що Мандрівник засумнівався, чи справді він почув її.
Жінка у червоному дістала з-під плаща факел і чиркнула запальничкою. Полум'я спалахнуло одразу, відганяючи темряву. Вона підняла його вгору.
-En erebos, phos! - Сказала вона голосно. - Нехай світло веде тебе!
Людська постать навпроти здригнулася. Впала на землю. Видала дивний переляканий звук, в якому неможливо було розрізнити жодного слова жодної з мов. Підвелася так швидко, що майже підскочила - і побігла. Побігла уперед, у темряву, між дерева, подалі від жорсткого пекучого світла факела…
-Стій, детективе! - Мандрівник схопив руку з факелом й потягнув її униз. - Гаси світло!
-Але ж…
-Мені все одно чи це має щось символізувати! Мені все одно, чи це магічне світло знань, чи щось інше! - Мандрівник дивився вслід людині, яка намагалася чимдалі втекти від яскравого полум'я факелу Гекати. - Гаси негайно! Жодного світла на виході!
-Що?
-Рядовий Мадлен, виконуйте наказ!
Факел віткнувся палаючим верхом у землю і зашипів змією, затухаючи. Собака скавчав. Людська постать попереду розчинилася у пітьмі.
-Задоволений тепер? - Розсерджено проговорила Мадлен.
-Ні, але твій спосіб робити речі тут не спрацює. - Мандрівник заплющив очі, дослухаючись до темряви навколо. - Скажи, детективе, що ми робимо на посту вночі без приладів нічного бачення?
-Помираєте?
-Жорстоко… - Мандрівник хмикнув. - Ні, детективе. Згідно наказу ми дослухаємось.
-Дослу… що?
-Слухай!
Пітьма вкрила їх.
005
Шелест листя став звуком води, дерева розступилися й відкрили шлях річці, широкій повноводній річці, по поверхні якій хутко ішов вперед човен із солдатами. Один з них був тим, за ким Мадлен з Мандрівником прийшли сюди.
Десь далеко завила й затихла собака.
Світла навколо них не було: тільки ріка, шум підвісного мотора й далекі спалахи артилерійського вогню.
-Шшшпкшш… - касетний боєзаряд відкрився в них над головою.
Маленький човен перетворився на маленький всесвіт. Всесвіт, що був обмежений радіусом розліту маленьких, неймовірно маленьких але неймовірно смертельних вибухових елементів. Всесвіт, що був повен свинцю і смерті.
Кожен з них.
Кожен з нас.
Кидай кості.
Чи тобі пощастило?
Хтось зловив уламок головою й помер швидко.
Хтось зловив той самий уламок у бік і він почав подорожувати тілом між передньою й задньою бронеплитою. Вперед - назад. Назад - вперед. Нумо, здогадайся сам звідки кров береться?
Хтось встиг сказати останнє слово, хтось ні. Хтось встиг покликати маму, хтось виголосив останнє прокляття світові, хтось відійшов до іншого світу тихо, хтось із криком.
Але не він.
Тільки не він.
Лише не він.
Він був як всі. Він сидів як всі. Вдягнений у броню як всі.
Але йому свинцевого уламка смерті не дісталося.
Не тому, що він був кращим за всіх. Не тому, що його броня була надійнішою ніж в інших.
Просто він опинився у тому місті маленького всесвіту, яке Смерть оминула.
Бризки крові й води приснули йому в обличчя. Гарячі й крижані одночасно.
Він занімів, спостерігаючи те, що відбувалося навколо нього. Кожна неймовірно коротка мить. Кожен неймовірно жорсткий звук. Кожен неймовірно легкий останній дотик.
Він бачив. Чув. Відчував.
І світ зламався. Світ впав блискучими друзками розбитого люстра. І він розсипався разом із ним.
006
Він не знав хто він і що тут робить.
Навколо нього була лише непроглядна темрява, крізь яку звідкись, нібито пошепки, пробивався до його вух гуркіт мотору.
Він спробував зібратися й підвестися.
Не зміг.
Його розбитий всесвіт врізався у шкіру скляними лезами, так, що кожен дрібний рух відкликався голчазним болем.
-Спокійно, братику, сиди тихо. - з'явився в темряві тихий чоловічий голос. Він не кричав, цей голос, він насправді майже шепотів, але не почути його було неможливо.
-Все буде добре, все буде, от тільки румпель візьму… - додав голос і він відчув, як човен повертає, повертає і розвертається.
-Х-хр… - він спромігся відкрити рота й виплюнути кров і жменю скляних голок світу, щоб вичавити з себе кілька слів. - Хто.. тут?
-Ти диви.. - чоловік, що перехопив кермо його човна, хмикнув. - Цікавиться!
-Та свої, свої, не бійся. - додав він. - Ти як, чотири-п'ять-нуль?
-...
-От і добре. Тільки як нам берег знайти… Мадлен! - несподівано голосно крикнув керманих. - Дай маяк!
Попереду й праворуч від них у темряві спалахнув вогонь, ніби хтось вогнище запалив.
-Во… - він знову спробував щось сказати, але цього разу уламки скла встали йому поперек горла.
-Свої. - впевнено повторим керманич. - Там нас чекають, зрозумів? Повертаємось додому, братику.
Він розублено кивнув.
І навіть не здивувався тому, що світ навколо нього перестав бути гострими друзками скривавленого скла.
007
-То ж все-таки він зробив це сам, - хитнула головою Мадлен. - Просто взяв і забув…
Мандрівник втягнув в себе чи не пів-цигарки за раз, потім випустив дим носом.
-Легко тобі казати, детективе, - розгублено промовив він. - Взяв і забув…
-Це те, що ви, люди, робите, - відповів Мандрівник на питальний погляд Мадлен. - Забувати - це те, що ви вмієте. Ваша пам'ять - рідка, як вода. Навіть, якщо іноді здається, що вона твердіє кригою - все одно, з часом приходить відлига й спогади змиваються, стираються, зникають.
-Але він…
-Навіть найтвердіша крига скресає. В його випадку, вона стала такою твердою, що не витримала напруги й тріснула. Розумієш? - Мандрівник знов затягнувся та випустив кілька кілечок диму. - Це коло… і в який бік не йди, результат той самий. Рідке стекає, крихке сиплеться. Якось так.
Мадлен потисла плечима.
-Кажеш так, ніби це щось добре…
-Це заздрість, - сумно посміхнувся Мандрівник. - Це ви, люди, вмієте забувати. Ви можете злити в унітаз те, що вам не подрбається. Ми, нечисть, з іншого боку… нам пощастило менше. Ми мусимо пам'ятати все.
-Зрозуміло… - Мадлен схилила голову. - Все ж я б хотіла, щоб в цьому випадку був замішаний хтось іще, якась таємна спілка колдунів маніпулююча спогадами, чи щось подібне… принаймні, тоді я розраховувала б на додаткові гроші.
-Пробач, детективе… - Мандрівник загасив і викинув цигарку. - Іноді люди роблять усе, щоб залишити чесну працю без чесної оплати. Але я свою частину відпрацював, так?
-Ох, так, - Мадлен махнула рукою. - До тебе претензій нема.
-От і добре. Тоді Рупрехт мене звідси забере, а ви вже далі розбирайтеся самі.
008
Мадлен уважно дивилася на те місце, звідки тільки що зник мотоцикл із Рупрехтом та Мандрівником.
-Біжи собі, розумнику, - сказала вона, засовуючи руки в кишені плаща. - Біжи, біжи… і пам'ятай.
