Ілюстрація: Dzyenya
001
– Ось, тримай, – дівчина у білому платті із довгою спідницею, на якій зображена емблема Ордена закресленої троянди, поклала мішечок із збором трав у підсумок широкого шкіряного ременя й подала кружку із киплячою водою білобрисому хлопцеві, який сидів коло вогнища.
– Що це, Ганно? – запитав той, обачливо приймаючи гарячій напій з її рук.
– Суміш трав, залита окропом, нічого більше, – дівчина на ім'я Ганна посміхнулася. – Не бійся, це допоможе тобі зігрітися і пом’якшить запалення у горлі. Менше кашлятимеш.
– Дякую, Ганно, – відповів замість хлопця Норберт, голова каравану, до якого Ганна пристала кілька днів тому. – Бо це його кахикання кожну ніч вже набридло, спати не дає.
– Та невже, Норберте, – хлопець сьорбнув вивару з кружки, обпік язика й скривився. – Це я тобі спати не даю? Я думав, це ти хропиш так, що весь табір не спить!
– То й нема чого спати, – Норберт впер руки в боки. – Замість спати – пильнуйте! Бо хто зна, що з лісу вискочити може!
– Ой, Норберте, – махнув рукою Невілл, охоронець каравану. – Що вже з нього вискочить, не лякай молодь. Місця тут ходжені-переходжені, все, що могло вискакувати, вже знайдене, упольоване й перероблене на ковбаски з часником.
– Все одно, Невілле, ліс – є ліс, – Норберт не піддавався. – Твій обов’язок – нас охороняти, то ж зроби так, щоби вночі постійно хтось був на варті.
– Тоді вартувати будуть усі, – Невілл подивився на голову каравану. – Включно з тобою. Я розставлю вас так, щоб ви всі мали можливість спати не менше чотирьох годин.
– Чого так мало? – запитав білобрисий.
– Достатньо, – наставив на нього палець Невілл. – І перша варта дістається Ганні.
– Чому їй? – обурився Норберт. – І що, що вона дівчина, чого їй найлегший час одразу віддавати? Може, кинемо жеребки?
– Я не проти будь-якого часу… – почала було Ганна, та Невілл перебив її.
– Справа не в тому, Норберте. Просто, вона з усіх нас знає найменше про життя поза стінами міста. Хай звикне потихеньку, навчитися розрізняти що є що.
– Ну добре, Невілле. Але тоді моя варта остання.
– Як скажеш, ти тут ніби головний…
Ганна посміхнулася. За кілька днів, що вона провела у дорозі із цими людьми, вони і їхня манера вести розмови вже встигли їй сподобатися. Цих кількох мандрівників і дві повозки можна було назвати “караваном”, – якщо бути дуже вільним у визначеннях, – але, у першу чергу, вони були давніми знайомими, які пройшли вже не один день у дорозі разом.
002
Ганна прокинулася від крику. Кричав той білобрисий хлопчина, якого вона ще ввечері поїла трав’яним чаєм – а зараз у його ноги вчепилися іклами пара спорововків. Подалі за ним Невілл важко спирався одною рукою на меч, тримаючись другою за живіт – уяву Ганни гострою голкою штиркнуло від розуміння, чому він так притискає ту руку до себе та чому він намагається не дати вивалитися. Поряд із ним на землі нерухомо лежав Норберт та шкірили пащі ще кілька вовків.
Картинка перед її очима була настільки нереальною, що Ганна вирішила, що бачить кошмарний сон. “Це все переляк після вечірньої розмови, та кількох годин чергування…” – вирішила дівчина й ущипнула себе за щоку.
Крик і зле гарчання вовків не припинялося.
Ганна ущипнула себе сильніше, так, що аж сльози навернулися.
Хлопчина припинив кричати.
Але не тому, що вона прокинулася – один з спорововків відпустив ногу та кинувся хлопцеві до горлянки. Звір стиснув щелепи, мотнув головою, щось хруснуло, і крику більше не було.
Невілл нарешті впав.
Ганна підскочила і вовки, що дерли білобрисого, звернули на неї увагу, настовбичивши листя папороті, яке покривало їхні вуха, та спорові ліхтарики вздовж спини.
Спорововки… вона читала про них – суміш рослин і тварин, залишки магічної зброї великої Війни давнини, що колись загнала людей далеко у гори. Але тут і зараз? Через стільки років? Їх не мало тут бути. Їх вже давно мали виловити й переробити… на ковбаски з часником.
Вовк рикнув – коротко, хижо. Ліхтарики на його спині пульсувати світлом – то розпалюючись маленькими злими зірочками, то майже згасаючи.
Ганна зробила крок назад, розвернулася й побігла засвіт очі.
Вона бігла недовго, але їй здалося, що цілу вічність. За її відчуттями, ось-ось перед нею мали з’явитися стіни міста, з якого вона вирушила колись разом із караваном.
Але замість стін на її шляху стали дерева. Старі товсті стовбури, кожен ширший за неї, гілки, переплетені, ніби в’язана сітка, притрушена листям.
Вона зупинилася. Розвернулася. Звір не відстав від неї. Спорововк знову рикнув і нахилився до землі, готуючись до стрибка. Він скочив уперед, щелепи клацнули – Ганна напів відсахнулася напів впала назад, відчувши через тканину одягу гаряче дихання й палку звірову слину. На мить їй здалося, що ікла дістали її і зараз вона відчує, як витікатиме її кров, а з нею і життя.
Замість цього вона побачила в повітрі перед розлюченим звіром хмарку золотавого пилу, який повільно падав униз.
Це було хіба не гірше за рвану рану. Звір розідрав зубами її пояс і як раз той підсумок, в якому зберігався золотий пил. Найцінніші ліки, вершина алхімічної майстерності, панацея.
…Зараз сідала на брудну землю политу людською кров’ю й вовчою слиною.
Звір коротко рикнув і подався був уперед, відчуваючи, що здобич більше вже не тікатиме. Ганна заплющила очі.
Десь іржав кінь. Десь далеко-далеко, ніби в іншому світі. Десь тупотіли копита і хто кричав комусь, благаючи триматися.
Це все було десь…
Чи ні?
Це все було… поруч із нею?
Ганна розплющила очі як раз аби побачити, як білий із сірими цятками кінь, не збавляючи швидкості, хапає розлюченого спорововка перед нею своїми гострими, неначе голки, зубами й відкидає немаленького звіра убік, як дитина кидає набридлу іграшку.
Кінь зупинився, розвернувшись до мордою до зграї, яка, почувши й побачивши його, облишила залишки каравану, та почала повільно наближатися. Звірі гучно втягували в себе повітря й запитливо рикали, намагаючись зрозуміти, що ж це таке перед ними.
Тільки тепер Ганна помітила, що кінь був не сам – верхи на ньому сидів чоловік. Молодий, трохи захудий для свого зросту, одягнений ніби просто, але не в аби що.
Чоловік зіскочив з коня та підбіг до Ганни.
– Ти як? Ціла? Не покусали? – він питав, а його очі бігали туди-сюди, оглядаючи її у пошуках слідів укусів та крові.
– Ні… – вимовила вона, намагаючись підвестись. Чоловік обережно взяв її під лікоть, допомагаючи. – Ніби все добре… зі мною.
– Бачу ти з Ордену… – чоловік кивнув. – Зараз сядемо на Гефеста. Він нас відвезе у безпечне місце.
– А інші…?
– Їм ми вже нічим не допоможемо.
– Але…
– Ніяких “але”! Гефесте! – він підкликав коня, та легко підштовхнув Ганну до нього. – Застрибуй!
Чоловік допоміг їй, потім заскочив на коня позаду неї, і вони рушили напролом крізь зграю спорововків, які розлючено й безсило шкірили ікла, дивлячись як уходить їх здобич.
003
Весь день, ніч і день по тому Ганна мовчала. Вона або їхала верхи на Гефесті разом із чоловіком який врятував її, або йшла поруч із конем та його вершником. Коли вони зупинялися перепочити, вона зупинилася теж. Без слів брала їжу, що він пропонував – хліб, сир, копчене м’ясо, – жувала й ковтала, майже не відчуваючи смаку. Пила воду, забувши про трав’яні збори у підсумках свого поясу. Сиділа у вогнища схиливши голову, схожа на зламану ляльку, і дивилася в полум'я, ніби намагаючись побачити у ньому тих, із ким ще недавно мандрувала.
Чоловік, який представився Раймондом, спочатку намагався говорити із нею, але досить швидко покинув ці спроби, не отримавши у відповідь ані слова, лише легкий рух головою – “так” або “ні”.
Тільки Гефест іноді підходив до неї та легко клав голову на плече та дмухав у вухо гарячим повітрям. Кінь ніби впізнав емблему на її вбранні, тому почав ставитися до неї із повагою.
Гефеста вона не гнала. Гефест був їй як рідний.
На другу ніч у дорозі Ганна знову сиділа біля вогнища. Раймонд подивився на неї стомленим поглядом, потім хитнув головою відганяючи втому.
– Спи, я початую ніч, – сказав він, не очікуючи відповіді. – Може потім ранком із півгодинки посплю…
– Ні, – несподівано відповіла дівчина . – Поділимо навпіл: півночі ти, півночі – я.
– ... – Раймонд ошелешено мовчав.
– Якщо щось підозріле почую чи побачу, я тебе штовхну. Але ти маєш поспати, – Ганна говорила, не дивлячись на нього, її увагу цілковито забирало полум'я багаття. – Не менше чотирьох годин, зрозуміло?
– Зрозуміло, пані командире! – Раймонд посміхнувся та хотів був відсалютовати Ганні, але замість цього позіхнув.
– І, мабуть, перші пів ночі чатуватиму я… – Сказала Ганна. – В тебе он як ріт дереться, лягай відпочинь.
– Добре, – погодився Раймонд. – Але не сиди надто довго, і якщо що – одразу буди мене.
004
Раймонд прокинувся серед ночі. Ганна все так само сиділа біля вогнища й підкидала у нього гілочку за гілочкою, хворостину за хворостиною. Він хотів було запитати, чи все гаразд, але зупинив себе, почувши її тихий голос – вона розмовляла, ніби сама до себе, ніби й не помічаючи, що розмовляє…
– Ви їх залишили, Ганно, – казала вона, ніби висварюючи себе за щось. – Ні… не ви. Ти. Ти їх залишила. Норберта, Невілла, інших… ти всіх їх покинула. Покинула самих під деревами. Чому, Ганно? Чому ти тут, коли вони там? Чому вони назавжди залишаться там?
Раймонд тишком піднявся та сів біля неї. Дівчина не поворухнулася навіть коли він поклав долоню їй на плече, навіть коли обняв та притиснув до себе. Вона продовжувала корити сама себе, перелічуючи імена тих із ким була в каравані, плутаючи їх, плутаючи слова, аж поки слова не скінчилися й почалися сльози.
– Вибач, Ганно, – прошепотів Раймонд. – Вибач, але…
– Але ми залишили їх вовкам… не поховали як слід…
– Нічого… нічого не можна було вдіяти. Вовків було надто багато, навіть для нас із Гефестом.
– Але ж ти лицар! Ти міг щось зробити…
– А ти алхімічка… лікарка… ти могла щось зробити?
– Я… без золотого пилу… – сльози полилися з новою силою. – Ні… Якби я не загубила весь золотий пил…
– Бачиш, Ганно, іноді… Іноді буває так, що нічого не можна вдіяти. І тоді треба робити хоча б те, що можеш. Там і тоді я міг врятувати тебе – і я зробив це, зробив все можливе.
– Я розумію… – Ганна хнюпнула й підняла очі, щоби подивитися на Раймонда. – Весь цей час, я розуміла. Я мовчала… не тому, що ненавиджу тебе. Я ненавиділа себе… і зараз ненавиджу…
– Не треба, Ганно. Твоєї провини тут ні в чому немає.
– Головою, Раймонд, я це розумію… А от серцем… а серце кричить, що все це через мене.
– Я розумію…
– Правда?
– Правда, Ганно, – Раймонд заплющив очі, ніби згадуючи щось, чого не хотів згадувати. – Можу збрехати, що це минеться…
– Збрехати?
– Так… – лицар сумно посміхнувся. – Це не минає. Не проходить. Але з часом до цього звикаєш.
– Он як… – Ганна знову подивилася у полум'я вогнища. – То ж з часом…
– Тільки так, вибач. – Раймонд забрав руку, якою обіймав її, – А зараз тобі варто спати. Моя черга дивитися у вогонь.
005
Звісно, після тої розмови Ганна не прокинулася вранці зовсім новою людиною – щасливою і усміхненою. Зовсім ні. В неї так само могли годинами труситися губи від мовчазного плачу. І так само вона іноді замовкала посеред розмови й відводила очі, ховаючи сумний погляд від усього світу.
Але тепер вона принаймні відповідала, коли Раймонд звертався до неї, а інколи й починала розмову сама.
– Раймонде, скільки нам іще мандрувати? – запитала Ганна, сидячи на спині коня попереду лицаря. – З караваном я мала дістатися Вільґарда за тиждень…
– Якщо дорогою, так і виходить. Але нас тільки двоє та Гефест – ми можемо звернути до Річанки, там взяти великого плота і спуститися до Вільґарда річкою. Зекономимо десь два дні, та ще й весь час іти не доведеться.
– А ми і так не йдемо, тільки от Гефест один бідний…
– Нічого, він витривалий.
– Гарний в тебе кінь, лицарю, – Ганна погладила Гефеста. Той фиркнув їй у відповідь. – Справжній шедевр алхімії. Недешево дістався, мабуть.
– Це… – Раймонд замовк на мить, ніби вирішуючи, казати щось, чи ні. – Це подарунок, насправді. Подарунок моїй родині від Ордену.
– Та невже? То твоя родина мала щось дуже важливе зробити, щоб Орден віддав одного з алхімічних жеребців задарма…
– Це довга історія.
– Невже не встигнеш розповісти, поки ми до тої Річанки не дійдемо?
– Краще якось потім…
– Несподівані таємниці! – Ганна блиснула на нього очима з-під лоба, потім зіскочила з коня й побігла уперед, де поруч із дорогою за деревами розкинулася широка галявина, повна квітів. Раймонд із легким нерозумінням спостерігав, з висоти Гефеста, як дівчина порпається у траві, ніби щось вишукуючи.
– Ганно, що там? – запитав він, а потім згадав, хто вона за фахом. – Невже знайшла якісь цінні реагенти?
– Ні! – відповіла із сміхом дівчина. – Дещо значно цінніше! Ось!
Вона встала й продемонструвала Раймондові вінок, в якому запліталися зелень трави та жовтогарячі й полум’яно-червоні квіти.
– Раймонде! Іди до мене!
– Нащо…? – запитав невпевнено лицар, але спустився на землю й підійшов до неї.
– На коліно перед Дамою Лісової Галявини! – скомандував Ганна і Раймонд, все ще не розуміючи, що відбувається, став на одне коліно перед нею.
– І голову схили! – додала вона, і поклала квітковий вінок йому на чоло. – Цією полум’яною короною, я називаю тебе, лицарю Раймонде, королем квітів! Віднині до тебе бажано звертатися “ваша квітчаста величносте”.
– Ганно…
– Так, ваша квітчаста величносте?
– Припини.
– Як скажете, ваша квітчаста величносте!
– Я серйозно! – Раймонд піднявся з коліна та обернувся – Гефест за ним схилив голову й опустився на передні коліна, вітаючи новопроголошеного Короля квітів.
– Гефесте! Тільки не ти теж!
– Вам дуже личить корона, ваша квітчаста величносте, – промовила Ганна.
– Поводишся, як мале дівчисько… – Раймонд зняв вінок з голови і вертів його в руках.
– Мені часто так кажуть, – Ганна усміхнулася. – А я не хочу дорослішати. Принципово. Алхімія вчить, що люди зроблені з глини… І це правда: коли глину лише дістали з землі, коли вона іще волога, з неї можна робити, що завгодно. А потім вона починає висихати, старіти й тріскатися. Не хочу старіти. Не хочу бути застиглою й потрісканою.
– Так-то воно так… – Раймонд чомусь став сумним. – Знаєш, що іще роблять із глиною?
– Місять?
– Ні… обпалюють. І тоді вона стає цеглою, з якої будують цілі міста. Так само життя обпалює людей і будує з них історію…
– Раймонде… – Ганна взяла його за руку. – Не треба, не сумуй.
– Але ж…
– Можна пройти крізь полум'я і не обпалитися. Можна стати попелом і відродитися з нього. Для того, в кому є частинка істинного полум'я, немає нічого неможливого, пам’ятай це.
– Звідки воно в мені… це все лише легенди про часи Війни.
– Це не легенди, лицарю мій, – Ганна хитнула головою. – Це та сама історія, яку люди викарбували на обпаленій глині життя.
006
Річанка було невеликим селом, навіть за мірою сіл – а вони взагалі нечасто були великими, бо охочих селитися за стінами міст, наражаючи себе на небезпеку Лісу, ніколи не було багато. Але завжди є люди, які або не такі як усі, або їм важко дихається в тіні високих стін, або просто конче треба бігти з міста – і саме такі люди клали початок ланцюжкові сіл на березі ріки, що з’єднувала Горимісто із Вільґардом.
У колі невисокого земляного насипу тулилися одна до одної кількадесят хат та капличка Істинного Полум'я – от і все село. Ну ще й кілька спільних полів та пасовиськ перед насипом – формально вони теж вважалися частиною села, але хто ж їх насправді такими вважає, бо ж знаходилися вони перед насипом?
Ще до в’їзду у село Раймонда із Ганною зустріли кілька дітлахів – хтось із них наглядав за худобою на пасовиську, а хтось просто доєднався до пастухів, щоб нікому не було занудно.
– Дивіться! Дивіться! Справжній лицар! – крикнув один з дітлахів, і побіг попереду Гефеста, сповіщаючи село про несподіваних гостей.
– Ой, і дійсно… – плеснула в долоні дівчинка на узбіччі. – А з ним – справжня принцеса!
– Ніяка я не принцеса… – зашарілася Ганна та зіскочила з коня, щоби йти поруч із лицарем.
– Пане лицарю, пане лицарю! – ще одна дівчинка звернулася до Раймонда. – А ви до нас приїхали із чудовиськами битися?
– А біля села є чудовиська? – поцікавився у відповідь лицар.
– Так мій тато каже, – дівчинка схилила голову. – Що додому треба повернутися поки ще світло, бо інакше чудовисько з’їсть…
– То він тобі каже, щоб ти не загубилася вночі, – хтось із старших хлопців перебив дівчину. – Ти ж в трьох деревах заблукати можеш!
– То було один раз і давно тому… – дівчинка насупилася. – А чудовиська почали приходити нещодавно.
– Я зроблю, що зможу, щоб допомогти, пані, – Раймонд посміхнувся і її насупленість ніби водою змило.
– Чула, він назвав мене “пані”, – прошепотіла вона подружці на вухо. – Такий ввічливий… не те, що Тім та інші місцеві…
Звісно ж, що після того галасу про “лицаря й принцесу”, який здійняли дітлахи, назустріч їм вийшов сам сільський староста – він не дуже вірив, що до його села завітали справжній лицар із справжньою принцесою, але все одно хотів побачити, чого ті діти собі нафантазували.
Раймонд та Ганна представилися. Староста, вражений тим, що діти набрехали лише половину, вклонився шляхетному лицарю та поважній алхимічці великого Ордену, та запросив їх до себе. І Раймонд, і Ганна розуміли, що це запрошення – лише данина ввічливості, але навіть без обговорення миттєво погодилися. Щось у запитанні тої дівчинки про чудовиськ було не схожим на звичайну батьківську турботу про те, щоб дитина вчасно повернулася додому.
007
– Чудовиська, пане лицаре? – староста подивився у вікно, за яким вже починало темніти, потім знов перевів погляд на Раймонда. – Вам, мабуть, дітлахи вже все розповіли… Може, навіть, забагато.
– То вони справді тут є? – здивувалася Ганна, яка сиділа за столом навпроти них.
– Є… – зітхнув староста так, що Ганна відчула глибину його несподіваного розчарування, незважаючи на солідну дистанцію, яка їх розділяла і на те, що ця дистанція була заставлена посудом із смаженою, соленою та вареною рибою.
– А звертатися до міста не пробували? До лицарів, армії, Ордена, врешті-решт? – запитала Ганна.
– Як не пробували, пробували… Відповідь від усіх та сама: на жаль, нема ресурсів.
– Тобто як це…
– Тобто “самі винні, самі розбирайтеся”, – староста знизав плечима. – Я от сподівався був, щось вас прислали саме у відповідь на наші запити, але бачу, що це не так…
– Пане старосто, – промовив Раймонд. – Навіть якщо ми опинилися у вашому селі випадково – ми все одно не залишимо вас сам на сам із бідою.
– Правда? – недовірливо підняв брову староста.
– Так! – кивнув Раймонд. Ганна бачила, як спалахнув вогонь у його очах – цей лицар дійсно вважав своїм обов'язком допомогти селянам. Їй здалося, що він от зараз підскоче, застрибне у сідло Гефеста та понесеться у ліс, нищити той жах, що загрожував Річанці.
– А давно вони почали нападати? – несподівано виважено запитав Раймонд.
– Десь із місяць… може, півтора тому, – дещо невпевнено відповів староста.
– А нападу щось передувало? Якісь події? Може хтось ходив до лісу?
– Та ні… – староста пошкрябав потилицю. – Походи до лісу взагалі під забороною, та й ніхто туди не рветься… все що нам потрібно ми отримуємо з луків і ролей навколо села й річки – або вторговуємо у містах завдяки караванам. Навіщо нам лізти у ліс?
– Зрозуміло… – знову кивнув лицар. – Добре, давайте поговоримо про чудовиськ завтра вдень… можливо, у присутності всіх селян. Можна так?
– Добре, пане лицаре. Я зранку оголошу загальні збори.
008
Ганна прокинулася посеред ночі. Їй снилося щось, чого вона майже не пам’ятала, щось про Норберта й Невілла й інших з того нещасливого каравану, який тепер вже навічно залишився спочивати на дорозі до Вільґарда… Вона розплющила очі, кажучи собі, що все добре, що вона в Річанці, в хаті сільського старости і їй нічого не загрожує.
Звуки ззовні заперечували її думкам. Там зойкали від болю і намагалися комусь допомогти. Там точилася бійка.
Ганна підхопилася, пожалкувавши про те, що не спала вдягнена, як на лісовій дорозі, й заходилася натягувати на себе одяг, пошепки клянучи його за втрачений час.
Коли вона нарешті вискочила з хати, звуки стихли. Над селом знов панувала тиша й темрява – тільки десь далеко-далеко праворуч, на самісінькому краї горіли цяточки ліхтарів.
Вона кинулася у той бік, назустріч світлу – і бач, це були Раймонд із самим старостою.
– Раймонде! – гукнула Ганна. – Ти цілий?
– Цілий, цілий, – відгукнувся лицар. – Цілий, неушкоджений. А ти чого вночі вулицями бігаєш? Чого не спиш?
– Я почула… щось. Що це було? Чудовиська напали? Ти з ними бився?
– Не чудовиська, – відповів лицар. – Чудовисько. Воно одне, але велике. І я… намагався.
– На жаль, ми недорахуємось ще кілька корів… – сказав староста. – Добре, що це лише корови, звісно, а не селяни. Але як так піде й далі, крім риби в нас взагалі нічого їстівного не залишиться.
– Нічого, пане старосто, – сказав Раймонд твердо. – Ми це зупинимо. Ми разом.
009
– Може пан лицар сам піде й усіх чудовиськ повбиває? Це ніби якби його робота… – боягузливо запитав один з селян, маленький кругленький старий чоловік.
– Граче! – обірвав його староста.
– А чого одразу “Граче!”? – надувся кругленький старий Грач. – Він лицар, лицарі вбивають чудовиськ! Не прості селяни, як ви та я!
– Ну добре, – Раймонд ніби ствердно кивнув. – Я сяду на Гефеста, поїду в ліс та винищу тих монстрів, що нападають на вас.
– От бачите, пане старосто! – розквіт від пихи старий Грач.
– Раймонде, я з тобою! – подала голос Ганна.
– Чекай, Ганно, – Раймонд підняв руку, ніби зупиняючи її. – А скажіть мені, пане Граче. От я зараз цих чудовиськ вб’ю та поїду собі далі. А що ви будете робити із наступними?
– Наступними? – Грач здивувався.
– Ліс глибокий і великий, пане Грач. Чудовиськ у ньому багато. Не важко уявити, що на місце вбитих майже негайно прийдуть нові… Що ви робитимете без мене?
– Ну… ми… – старий Грач замислився.
– Пан лицар діло каже, – сказав староста, звертаючись більше до інших селян. – Нам дійсно треба зробити це разом.
– Старосто, і ви підете? – недовірливо запитав хтось із натовпу.
– Звісно піду, що ж я, покину вас самих?
– Ну тоді я з вами!
– І я!
– І я!
– Я придумав! – несподівано вигукнув старий Грач. – Я все придумав: ми відправимо когось у місто, – можна мене, – і він повертається назад із п’ятьма лицарями, щонайменше, та загоном королівських вогнеметників, а краще двома. Як вам? Як вам план?
Але його вже ніхто не слухав…
– Старий, іди вже додому, – сказала йому його дружина, пані Грачиха.
– Люба, вони мене не чують…
– Іди додому, кому кажу, хоча б вила нагостри.
– І ти мене теж не чуєш…
– Це ти в мене зараз почуєш, якщо додому не підеш!
010
У визначений день селяни збиралися йти полювати на чудовиськ. Збиралися, треба відзначити, не дуже жваво, але більше через серйозну неспішність та бажання ні про що не забути, ніж через наляканість. Ні, звісно, перспектива зустріти жахливе чудовисько, маючи при собі із зброї лише загострену палку чи вила, лякала їх, але не настільки, щоб відняти бажання приєднатися до сільського старости, Ганни та Раймонда, який чекав на них, сидячи верхи на Гефесті.
– Пані алхімікиньо, – нахилився до дівчини староста. – Ви впевнені, що вам варто йти з нами?
– Впевнена, пане старосто, – твердо відповіла Ганна. – Хто знає, як воно піде і коли комусь із вас може знадобитися лікар. Чим ближче я буду, тим швидше зможу надати допомогу.
Поступово навколо них збирався натовп – всі чоловіки села, окрім найстарших і наймолодших. Один за одним вони підходили, вклонялися Раймондові й старості та ставали на місце у колі, готові за наказом вирушити туди, коли до цього ходити їм було жорстоко заборонено.
– Нас всіх там повбивають, – казав старий Грач дружині розчуленим голосом. – Прощавай, люба, я йду на вірну смерть…
– Тільки спробуй мені померти, дурню старий! – пані Грачиха відштовхнула чоловіка, коли той спробував її обійняти на прощання. – Я тебе й на тому світі знайду! В саме пекло за тобою піду!
– Ну, звісно, до приятелів, до рідних… – майже пошепки промовив старий.
– Що ти сказав, телепню!?
– Нічого, люба, – Грач розвернувся й щосили побіг до зібрання мисливців. – Зачекайте! Я біжу! В мене ноги короткі!
011
Ланцюг озброєних селян йшов лісом не криючись, навмисно намагаючись наробити якомога більше шуму. То один то інший з них голосно кричав щось або пихато-переможне, або просто непристойне – частково, аби привернути до себе увагу чудовиськ; частково, або підтримати дух товаришів, які неодмінно відгукувалися сміхом, в якому майже не відчувалося нервів та наляканості.
Різноманітні птахи та тваринки злітали та вискакували з-під ніг селян.
– Це скільки ж м’яса пропадає… – розчаровано проговорив старий Грач. – Скільки б вже вполювали б…
– Не скаржись, Граче, – крикнув йому староста. – Зараз почнеться справжня дичина.
– Тільки для тої дичини вже ми будемо м’ясом! – верескнув несподівано високим голосом Грач. Відповіддю йому був сміх і ліворуч, і праворуч. Старий Грач образився й надувся.
Раймонд повільно їхав за селянами верхи на Гефесті, готовий в будь-який момент швидко переміститися вздовж ланцюга, якщо буде потреба. Ганна йшла поруч із ним, уважно роздивляючись у всі боки.
Хвилина минала за хвилиною, поступово перетворюючись на години, ланцюг селян заглиблювався все далі в ліс – а чудовиськ все ще не було помітно. То один, то другий з мисливців тихенько пошепки пропонували вже повертатися додому, мовляв, чудовиська ж не дурні лежати й чекати поки до них селяни із цілим старостою й лицарем прийдуть – мабуть, давно вже пішли собі ще глибше у ліс, чи взагалі залегли десь у землі й нізащо звідти не вилізуть.
І, звісно ж, чудовисько з’явилося неочикувано.
Спочатку зашаруділи кущі попереду живого ланцюга селян. Дивно зашаруділи – не так, як шарудять вони, коли з них ось-ось злетять перелякані птахи чи вибіжать якісь дрібні тварини. Здавалося, ніби самі кущі зараз зірвуться з місця та побіжать.
Раймонд зорієнтувався першим та голосно віддав команду зупинитися. «Стій!-Стій!-Стій!» пройшло по ланцюгу селян в обидва боки від лицаря.
– Здається, ми щось знайшли… – встигнув промовити Раймонд, перш ніж те, за чим вони зайшли так далеко у ліс, вилізло з кущів.
Це був кабан. Величезний, майже у людський зріст, із жовтими загостреними іклами по обидва боки від плаского носа. Його шкіру вкривала суміш жорсткої щетини та сплетених ліан. Кабан біг на людей, поступово набираючи швидкість.
– Вперти… – спробував-був віддати наказ Раймонд, але не встиг – кабан на швидкості проскочив крізь живий ланцюг, селяни ледь-ледь встигли відскочити вбік, пропускаючи його.
012
Звір пробіг ще кількадесят метрів, майже зникнувши в путанині дерев та підліску, залишивши по собі лише голосні звуки ламаючогося гілля.
– Розвернутися! – крикнув Раймонд.
– Розвернутися!!! – повторили один за одним селяни, повертаючись хто як міг у той бік, куди побіг звір.
На секунду все затихло, потім відновилося знову – але тепер звуки наближалися і вже скоро крізь тло поламаних гілок проступив глухий тупот копит, а за ним і фиркання звіра.
Він вилетів на повній швидкості з-поза дерев, вибравши собі навмання ціль у ланцюзі селян і нісся до неї, ніби не бачачи більше нічого.
Чоловік, на якого біг звір, зрозумів, що саме він є імовірною здобиччю.
– Вперти списи! – віддав команду Раймонд.
– Вперти! – повторили вголос селяни… окрім одного. Окрім того, на кого біг скажений кабан.
Чоловік завмер на місці, випустивши спис. Він побілів від жаху, вуста його відкрилися, ніби він беззвучно кричав.
Раймонд розвернув коня й підлетів до нього. Зіскочив на землю, відштовхнув переляканого чоловіка назад та підхопив його спис.
– Гефесте, ні! – крикнув він, побачивши, як кінь, позбувшись вершника, робить те, що вважає за головне – намагається захистити свого власника, перехопивши те, що йому загрожує.
Кілька селян повторили його крик, прийнявши його за чергову команду, але навіть це не допомогло. Алхімічний кінь вискочив поперед чудовиська-кабана. Вони зіштовхнулися, конячі зуби впилися кабану в шию. Але різниця в масі була завелика – кабан ніби й не помітив Гефеста, продовжуючи свій шлях. Сила їх зіткнення була така, що Гефеста просто зім’яло, ламаючи кістки, і відкинуло. Кінь відлетів у бік, все ще тримаючи в зубах шмат товстої кабанячої шкіри.
Раймонд впав на коліно, вперши списа в землю.
Кабан нісся прямо на нього.
Гострий кінець списа дивився прямо у чудовисько.
Кабан біг уперед, не відвертаючи, аж поки не налетів на спис. Загострена деревина пішла тріщинами, але втрималася купи, пробиваючи шкіру й м’язи кабана. Цього було недостатньо, аби зупинити його біг, але чим далі він просувався, тим глибше входив у його тіло спис.
Раймонд тримався місця.
Лоза, якою були переплетені боки звіра, розгорнулася вбоки й уперед, хижо кидаючись на усе живе, що могла знайти.
Єдиним живим у відстані досяжності був Раймонд. Голки лози впилися в нього, розриваючи сорочку на грудях, залишаючи глибокі колоті й рвані рани…
Лицар тримав списа із наколотим на нього чудовиськом.
– Вперед! – скомандував староста, і коли ніхто не підхопив його команду, вилаявся й побіг сам, втикаючи списа щосили у кабаняче тіло.
Тільки тоді за ним послідували інші селяни – один за одним ранячи чудовиська все більше, аж поки кабан не видав останній гучний подих і не впав на землю.
Після цього слідом за ним впав на землю Раймонд.
013
– Пані алхімічко… – староста дивився на неї сумними очима. – Я знаю ці рани. Ми їх багато надивилися. Навіть легке поранення смертельне. Там отрута, сильна отрута, нічого не вдієш…
– Ніколи, – Ганна казала це голосом, від холоду якого сльози в її очах застигали блискучими крижинками. – Ніколи не кажіть цього. Ніколи, чуєте? Я лікар. Я – алхімік ордену Закресленої троянди. Я завжди мушу робити все, що можу. Навіть коли здається, що нічого не вдієш.
Вона підвелася і обвела поглядом поле бою. Її очі зупинилися на Гефесті, який лежав неподалік. Дихання алхімічного коня було частим, переривчастим, його ноги дрібно смикалися мірою того, як життя залишало його.
Ганна підійшла до нього і опустилася на коліна. Натягнула на руки чисті шкіряні рукавички. Дістала гострий ніж.
– Пробач мені, Гефесте. – вона поклала долоню на голову коня й нахилилася до нього, аби впіймати останній гарячий подих. – Але так ми врятуємо хоча би його. Ти ж розумієш, так?
І не дочекавшись відповіді вона встромила ніж у живіт коня, та із зусиллям потягнула його вздовж, розтинаючи шкіру й м’язи, аби мати змогу дістатися всередину тіла.
Староста й селяни ошелешено дивилися на неї.
– Цей кінь – алхімічний конструкт, – пояснила вона, відкладаючи ніж і засновуючи руки глибоко у розпоротий живіт. – І як будь-який конструкт, він живе лише завдяки Каменю Життя.
Вона знайшла щось всередині, міцно взялася й смикнула на себе. В її руках опинився невеликий червоний камінь, що виблискував на сонці свіжою кінською кров’ю.
Підійшла до Раймонда, поклала камінь на землю та спробувала стягнути з непритомного лицаря сорочку. Тіло його виявилося занадто важким й не хотіло віддавати лікарці одяг. Ганна згадала про ніж і заходилася різати тканину, що й так вже була неабияк подерта у бійці.
Коли з цим було покінчено, Ганна дістала з пояса бинт і хитнула головою.
– Агов, чоловіки, хто-небудь! – гукнула вона. – Допоможіть мені. Припідниміть його. Не сильно, сидіти він не буде… і обережно, не лізте в його кров, вона може бути отруйною.
Останні кілька слів справили неабияке відлякуючи враження на пару чоловіків, що вирішили допомогти Ганні, але відвертати вже було соромно, тому вони якомога обережніше підняли Раймонда за руки й плечі, даючи лікарці можливість перебинтувати його тулуб. Коли перший шар бинтів було завершено, Ганна поклала Камінь Життя на те місце, де була рана, і наклала іще шар бинтів, міцно закріпивши Камінь на місці.
– Можете опускати. – сказала вона чоловікам.
– Щось воно не дуже його вилікувало, – сварливо подав голос старий Грач. – Як був непритомний, так і залишився.
– Камень Життя – не панацея, – відповіла Ганна. – Він лише не дасть йому померти… іще із добу.
– А потім? – запитав Голова.
– Залежить від того, чи знайду я у вас в селі те, що мені треба, чи ні.
– То ж треба його перенести у село, – кивнув староста і повернувся до своїх. – Хлопці, бігом вирубали дві прямі гілки, робимо ноші.
014
Першими до мисливців, які поверталися до села, підбигли діти.
– Ви перемогли? Перемогли? – запитав старосту один з хлопців.
– Перемогли... – староста кивнув на людей, які несли ноші із ледь дихаючим лицарем і Ганну, що йшла за ними. – Чудовиська більше немає...
– Що? Що із ним? Він живий? Що сталося? – почали галасувати дівчата.
– Так, дітлахи, – звернулася до них Ганна, із несподіваною твердістю в очах. – Зберіться десь разом і не розбігайтеся далеко, ви мені потрібні, зрозуміло?
– Так, пані алхімічко! Добре, пані алхімічко! – відповіли у різноголос діти.
– І не розбігайтеся! – повторила Ганна, кваплячись далі за ношами.
– Куди його нести, пані алхімік? – звернувся до неї староста.
– Давайте поки до каплички... – вона обвела очами село. – Сподіваюся, свідки полум’я не будуть проти?
– Він в нас один, пані... не думаю, що він буде заперечувати.
– Добре... – Ганна кивнула. – Коваль у селі є?
– Звісно ж є, як же ми без нього... Оно, дальня хата у той бік, – староста махнув рукою в напрямку, де жив місцевий коваль.
– І ще одне, пане старосто... – Ганна зупинилася й подивилася на нього. – Ви не проти, якщо я проситиму ваших селян про допомогу? Матеріальну?
– Я ж не проти... – той замислився. – Але чим вони вам допоможуть матеріально? Грошей тут майже ні в кого немає. Принаймні, багато грошей.
– Ох, я не про те, перепрошую... – Ганна хитнула головою, на мить втрачаючи жорсткість в обличчі. – Мені просто потрібні будуть деякі речі, які, скоріш за все, у селян будуть.
– Ох, та то не проблема взагалі, пані алхімічко, – староста махнув рукою. – Впевнений, будь-хто не відмовиться допомогти вам... навіть старий Грач.
015
– А тепер кажіть, – Ганна обвела поглядом зібрання сільських дітлахів. – До лісу бігаєте?
– Та ні… ви що… і батьки забороняють… – відгукнулися діти.
– Ой, не розповідайте мені дурниць, – Ганна махнула рукою, потім дістала з пояса записник і відкрила його на сторінці, на якій було намальовано листя якихось рослин. – Дивіться.
Діти підійшли ближче, роздивляючись малюнки.
– Пані, а це ви малювали? – нерішуче запитала одна з дівчат.
– Я, я, але це зараз не важливо, – відповіла Ганна. – Мені потрібно знати, чи ви бачили рослини із таким листям. І якщо бачили, чи можете принести мені із десяток-півтора листків?
– Ну… – найстарший з дітлахів озирнувся на інших, не знаючи, чи варто зізнаватися у порушенні усіх правил і батьківських наказів.
– Павле, та годі вже! – фиркнула та дівчина, що запитувала Ганну про малюнки. – Це ж щоби вилікувати того лицаря, правда ж, пані алхімічко?
– Саме так. Тільки з цього листя можна створити універсальну протиотруту. І воно потрібно мені вже зараз…
– Але ж батьки…
– Їм ми нічого не скажемо, – Ганна підмигнула. – А якщо запитають, скажете, що виконували офіційне завдання Ордену Закресленої троянди.
– Добре, пані! Біжимо, пані! Принесемо негайно! – діти розбіглися добувати потрібне Ганні листя.
016
Ганна підійшла до хати, в якій, за словами старости, мешкав місцевий коваль. Відрізнити її було досить легко через величеньку прибудову із високою трубою – там, мабуть, і розташовувалася сама кузня. Господар цієї хати – великий та кремезний чоловік із довгою чорною бородою та блискучо-лисою головою сидів поруч із дверима хати та, здавалося, дрімав на сонечку.
– Пане ковале... – звернулася до нього Ганна.
– Мене Роман звуть, – коваль без великого бажання відчинив очі та подивився на дівчину.
– Пане Романе... – почала знову Ганна. – Мені потрібна буде ваша кузня, аби дещо приготувати.
– На звичайній печі приготувати не можна? Або вогнище розведи, та й готуй собі – хочеш супчик, хочеш юшку...
– Ну ні, пане, – Ганна аж тупнула ногою. – Мені потрібно витягнути есенцію з мінералів та біологічних зразків. Це вам не суп зварити – навіть розпеченої пічі не вистачить. Тому, дозвольте скористатися вашою кузнею. Це справа життя або смерті.
– Ну якщо так... – коваль недовірливо хитнув головою. – Тоді будь ласка. Я вам навіть сам допоможу.
– От і добре! Поки готуйте все, я зараз ще дещо знайду в селі та повернуся! – Ганна розвернулася та побігла далі.
– Отакої... – промовив коваль собі у бороду. – Витягнути есенцію... в звичайній кузні... Збожеволіла дівчина.
– Треба вибрати їй вугілля, щоб температуру тримало, – продовжував він буркотіти, підіймаючись на ноги. – Ох і буде мені потім все боліти, але доведеться постійно гнати повітря у горнило...
017
Ще якийсь час Ганна витратила, бігаючи селом від хати до хати у пошуках різноманітного приладдя, яке було їй потрібне – але для чого, ніхто не міг зрозуміти. Дещо знайти було легко – глиняний посуд, що міг витримати високі температури, або тканину, через яку вона збиралася фільтрувати суміш, – а от із дечим виникали складнощі.
Варто було їй лише зронити слово «змійовик», як один за одним селяни вказували на хату старого Грача. Довелося Ганні йти й звертатися до нього.
– Не буду я свій апарат розбирати! – старий Грач пручався і відмовлявся допомагати.
– Ти що, старий, здурів? – пані Грачиха виписала чоловікові добрячого ляща. – А ну хутко побіг і відкрутив, що треба! Пані алхімічка сказала потрібно — значить потрібно!
– Ай, люба, ну чого ти… ну зараз я, тільки от викрутку знайду…
– Дякую, пані Грачихо! – сказала жінці Ганна, коли її чоловік почав гримати чимось у сараї.
– Та нема за що, люба, – плеснула у долоні пані Грачиха. – Він у мене непоганий, тільки ледачий трохи. Треба підганяти.
– Все одно, дякую, – вона дочекалася, поки чоловік повернувся і приніс необхідну їй деталь. – І вам теж красно дякую, пане Граче. Ви дуже мені допомогли.
– Та я ж теж розумію... – старий Грач побачив, що Ганна розвертається бігти до кузні й негайно додав. – Тільки не забудь моє мені повернути! Бо знаю я їх, потім не знайду!
– Добре! – кинула Ганна через плече на ходу.
018
Селяни не знали, що робити. З одного боку, їх дуже цікавило, що ж саме робитимуть пані алхімічка із ковалем. З іншого – ніхто з них не хотів втручатися у складні й таємні ритуали Ордену закресленої троянди. З одного боку, їх з’їдала цікавість, з іншого – всі вони знали, що стається із довгими носами, які лізуть куди не слід.
Тому всі вони, включно із сільським старостою, позбиралися маленькими групками по селі на безпечній – як їм видавалося – відстані від будинку коваля, та перешептувалися між собою, намагаючись здогадатися за якимось тільки їм відомими ознаками, що ж саме відбувається всередині.
Ознак, насправді, було небагато. Ще спочатку було чути як щось промовляє коваль, але потім і він затих – лише глухо дмухав міх, заганяючи поживне для вогня повітря у горнило, та валив з труби дим. От і все.
Лише найгостріший слух, лише у тих, хто насмілився підібратися майже під стіни самої хати – а це були лише сільські діти – міг розібрати уламки фраз, які промовляла Ганна. Але діти – то таке, вони дорослим нічого не розповідатимуть, а якщо й розповідатимуть, то хто їм повірить?
То ж ніхто не чув за гучним диханням міху...
Мертве каміння, розпадається у вогні… Гарячіше полум’я! Сік живих рослин падає на нього і стає парою… Ще гарячіше! Крапля крові як сила душі… Вогонь знищує все зайве! Лишаться тільки життя і смерть, підвладні незримій силі. Гарячіше полум’я! Полум’я спалює все, очищає все, перетворює на попіл і відроджує із нього… Із живого й неживого, із рідкого й твердого, із смерті – життя!
019
Ганна вилетіла з кузні, – спітніла й напівроздягнена, – тримаючи в руках глиняний глечик, обпалений полум’ям. Не звертаючи уваги на дітлахів, які тулилися до стін, намагаючись дослухатися до того, що було всередині кузні, та на дорослих, що тислися один до одного на відстані від неї, вона побігла до каплички Істинного Полум’я, де зараз знаходився напівживий Раймонд.
Вона забігла у середину, ігноруючи здивований погляд Свідка Полум’я, підбігла до лицаря, якого селяни поклали просто на підлогу перед вівтарем, та впала на коліна поруч із ним.
– Пий, пий мій Королю Квітів... – промовила вона, підносячи все ще гарячий глек до вуст лицаря. Гаряча рідина збігла лицарю у рота і він інстинктивно ковтнув її. Потім ще раз. І іще. Закашлявся, коли руки Ганни почали дрижати й плеснули кілька крапель йому в носа.
Ганна відставила глек і погладила лицаря по голові.
– Все вдалося, – сказала вона. – Якщо ти кашляєш, все вдалося. Все буде добре, тепер ти видужаєш, я впевнена, мій лицарю.
Свідок Істинного Полум’я заплющив очі, коли вуста напівроздягненої алхімічки Ордену закресленої троянди та непритомного лицаря зійшлися в поцілунку. Але потім він нікому нічого про це не розповів.
020
Біля воріт будови Ордена закресленої троянди у Вільгарді стояли двоє. Чоловік в одязі шляхетного лицаря та дівчина у білому платті алхіміка.
– Ну ось, Ганно... – Раймонд схилив голову. – Час прощатися.
– Так... – дівчина вклонилася йому у відповідь. – Дякую вам, пане лицаре.
– За що? – Раймонд подивився у небо, де вітер гнав куди білі острівці хмар. – Мені й дякувати немає за що... Я нічого не спромігся зробити, нікого не зміг врятувати. Я навіть не знаю, чи можна ще мене звати лицарем. Може, краще вже визнати, що я – звичайнісінький невдаха, який вкрав родинний скарб – алхімічного жеребця – і вирушив першою дорогою, яку побачив, у пошуках пригод. Та мало не втратив життя на цій дорозі.
– Взагалі не знаю, про кого зараз мова, – відмахнулася Ганна. – Ти – мій Король Квітів. Ти врятував мене від зграї спорововків. Ти був поруч, коли мені було найгірше. Ти надихнув ціле село піднятися і перемогти величезного вепра, разом. Ти людина, заради якої я перегорну гори і змушу навіть старого Грача бути корисним! Якщо хтось і має право зватися лицарем, то це ти, Раймонде.
– Дякую, Ганно... Ця подорож була дуже... пізнавальною.
– Для нас обох, Раймонде. Для нас обох.
021
Лицар та алхімічка Ордену закресленої троянди, посміхнулися одне одному та розійшлися. На цьому їхня подорож закінчилася.
Повз них вулицею біг хлопчик. День був теплий, небо було блакитним, хмари високими й сніжно-білими – і від того хлопцю було радісно. Він радо ділився своїм настроєм з усіма навколо, висвистуючи веселу мелодію у свищик, у кривенького коника з обпаленої глини.
