- Що ти робиш?
Питання задано хлопцю, на ім'я Гіл, він розсівся на землі. Бажання відповідати у нього зовсім не було, а погляд схилено до низу. Одяг, зазнавший мандрів, став брудним, а взуття зношеним. Та він такий не один, якщо глянути на його партнера - Мітча.
- Я спитав якого біса ти робиш? - Мітч грізно свердлив його поглядом.- Знову граєш у мовчанку?
- Залиш мене... - Ледь чутно промовив Гілан.
- Ще раз?
Шлях не раз вимушено переривався, або як от зараз. Чергова несвоєчасна розмова, так би її описав збурений Мітчел.
- Скажи мені це - ще, раз.
- Я не піду. - Зустрічний погляд відображав твердість рішення, але аж ніяк не твердість духу. В очах бракувало сили, бажання боротися.
- Ти не можеш так зі мною вчинити! Після всього нами пережитого! Після... - Ком у горлі не давав йому продовжити. Виходив лише здавлений хрип замість слів. - Я... Ти... Гаразд! - Розчаровано вигукнув Мітч, ривком обертаючись до стежини. – Тоді я піду сам! А ти сиди тут скіки хоч! Подивишся, що з цього вийде!
Спочатку його хід був невпевненим, перериваючись через крок, стримуючи бажання обернутись. Однак, ноги знайшли свій ритм і несли у далечінь, поступаючись мелодіям свистячого вітру.
- Ну от і все. Тепер це закінчиться... - З видихом, Гіл відпускав слова натомість отримуючи порожнечу й байдужість.
«Більш немає сенсу говорити, лише мовчки міркувати».
Так рішив стомлений мандрівець. Опустивши важкі повіки, зростала жага лягти на студену, жорстку землю.
«А чи варто? Буде неприємно й останнє тепло піде разом із рештками сил. Або... Так і має статися? Дорога була довгою, надто довгою. Я намагався, робив... Ні, збрешу як скажу, що робив все. Почувши це, Мітч певно розлютився б знов».
Вперше за час мандрів, Гіл залишився один, по-справжньому. Ранішня самотність серед чужих людей, здається далеким спогадом. Так само далеким, як і пройдений шлях.
«Але хіба я не заслужив покою? Після усіх мук. Не одразу здався, тільки зараз... Навіщо взагалі старатися, коли мети немає? Її просто немає! Є тільки надія, про яку всі твердять. Де вона? Чому я її ніколи не відчував? Дістало вже!»
Щось спробувало розпалитися всередині, але згасало не вродившись. Може, виною крижаний вітер пронизуючий усе тіло. Задубілі долоні марно намагалися зігрітися теплим подихом, потиранням одним об одного. В якісь то вік, він міг собі дозволити не думати про нескінченну дорогу. Міг просто вдивлятися у сіре небо.
«Тепер я сам по собі. Чи впораюсь я? Чи повинен? У тому взагалі є сенс? Навіть удвох було важко вижити. От докладу я зусилля, у кращому разі, скільки протримаюсь? Тиждень? Місяць?»
Від гіркоти кривило й душу, й тіло. Бажання порожнечі, відсутності поганого, розбивалося о жорстокі реалії.
«А смерть – це взагалі боляче? Ті, що зустріли її, виглядали так... Мирно».
Миготіли образи, померлих. Виснажених, голодуючих, у ранах, у зневірі. Ті, хто чіплявся за життя, ті, хто відбирав у інших, ті, хто здався.
«Але я не хочу відчувати біль, не хочу мучитися! Навіть заради гарного доводиться страждати. А всі твердять: "Просто змирись, таке життя"».
Від вихору думок і цього світу йому хотілося закритися руками.
«Як? Як ви це робите?! Чому продовжуєте, коли ніщо не сприяє вам? Заради чого?»
Запитувати в інших не у звичках Гіла. Проте, Мітч постійно змушував ставити питання. Собі, йому, зустрічним людям. Тому й зараз його образ виник у думках.
«Заради чого ти все це продовжуєш? Думаєш, я не помічав, як храбрився переді мною? Як заперечував свої переживання, а потім зникав серед ночі, щоб їх розігнати. І тепер... Ти врешті послухався моєї поради й пішов далі без мене. Я ж казав, так буде краще».
У голові ставало ясніше, дозволивши врешті помітити тремтіння тіла. Холод, неприємний, але не смертельний, на цей момент.
«Не так. Не від холоду. Не від звірів. І не з голоду. Просто зникнути. Але... Не мені вирішувати. Правда?»
Обіймаючи себе руками, аби хоч трохи вберегти останнє тепло, узявся незграбно підійматися. Досі хотілося просто сидіти й нічого не робити. Та це не завадить йому знайти місце гарніше. Озираючись на всі боки - суцільний степ з поодинокими деревцями та кам'яними брилами. А протоптана тисячами ніг дорога прямувала в невідомість. Найліпшим варіантом є пара кривеньких каменюк. Він сподівався, що вітер хоч трохи омине його, не помітивши за укриттям. Ті малі припаси, які лишилися у сумці, можуть вбезпечити лише на короткий проміжок часу. Крихке, зношене, у малій кількості, кожну річ можна описати подібним чином. Іншого ж, здається, ніколи й не було, наскільки вистачає пам'яті.
Рішення сховатись виявилося правильним. Адже, бурхливий вітер вже не так жорсткого хлистав по виснаженому тілу. Останні сили були продані за комфорт і тепер хотілося простого тепла. Підібравши під себе руки та ноги, сонливість безмовно огортала. Він не чинив їй опір, дозволивши повікам, знову зімкнутися, а розуму вщухнути. Хоч на мить.
«Зате у тиші... Він би знову мене повчав...»
- Я тобі що казав? Не спати, на, холоді!
«Саме так воно й було колись».
- Гіл! Ти чуєш мене?! Гі-і-іл!
«Навіть у моїй голові він так дратує».
Ось тільки раптовий струс чужими руками, змусив прокинутись. Відстовбурчивши очі на всю широчінь. Перед ним сидів схвильований Мітч.
- Отямився нарешті?
Все ще сумніваючись, що це не плід його уяви, Гіл довго вдивлявся у свого напарника.
- Ще можеш говорити? Чи все так погано? - Готуючись до гіршого, той почав оглядати руки Гіла, згадуючи чи залишились хоч якісь ліки.
- Чому ти повернувся?
- А ти як вважаєш? – На мить глянувши йому у вічі, той продовжив огляд. - Захотілось.
- Ти що дурень? - Грубувато, зі смішком кепкування, далеко не вперше.
- Від дурня чую. - Подібний початок розмови, теж не рідкість, дивуватися їм було нічому.
- Який план тепер? Знову вмовлятимеш піти за тобою і так званою надією?
- Ні. - Видихаючи напругу, Мітч розсівся поряд. – Просто залишуся з тобою.
- А толку з цього? Теж вирішив здатись?
- Толку ніякого, і здаватись не маю наміру.
- Дурість якась...
- І не кажи...
Небо таке ж сіре, а вітер безжальний. Природа не милує лінивих людей, але й позбутися їх все ніяк не може. Сидіти на голій землі було препогано, від чого Мітчелл постійно смикався, крутився і пересідав. Це дійово привертало роздратований погляд Гілана.
- Як ти примудрився тут стільки просидіти? – Щиро дивувався Мітч.
- Просто брав і сидів.
- Але ж це холодно й бридко.
- Дякую, кепе.
Обравши залишитися також, зовсім не обов'язково все повторювати. З сумки було тимчасово викладено крихкі та м'які речі. Вільна сумка розмістилася на землі, аби сиділося комфортніше. можна усістися по середині й скрути не знати. Та можна спробувати вміститися удвох. На що й натякав Гілу вільний простір, прямо біля надокучливого напарничка.
- Сідай. - Зазивав Мітч, все ще перебираючи свої речі. Замерзлий бродяга, лише невдоволено дивився. Однак, вбачаючи більш привабливе сидіння ніж холодний ґрунт, дупа протестувала від такої несправедливості.
- Поки ти не почав скаржитися, я про це й не думав. - Бурчав упівсили Гілан.
- Як скажеш. Бери ці також. - Одні з тих м'якуватих речей, що були у сумці. Пара дещо пожухлих плодів. - Знайшов, поки гуляв без тебе.
- Дякую...
Цього не зрівняти з теплою юшкою чи таким же пійлом. Але коли обирати не доводиться, будь-який спосіб набратися сил, із мінімальними проблемами, здається благом. Хоча на смак все одно погань. Приймання їжі не вимагає багато зусиль, лише час, який наштовхує на роздуми.
«Все стало таким самим, ніби й не було нічого. Щоправда, вже знаю, до чого ми прямуємо. Цей мовчазний тиск, підведення до відповіді. Вина. Він не може залишитись тут... І я теж...»
- Настав час рухатися далі. - Підвівшись із нагрітого місця, Мітч дивився в безмежну далечінь.
- Я знову можу здатися. Продовжу нас затримувати.
- А я продовжу тебе вмовляти. Скільки буде потрібно.
