Це обіцяна друга частина довгочиту. В ній я маю намір продовжити розкриття теми та поділитися власним досвідом. Рекомендую для початку прочитати першу частину, аби краще розуміти про що я говоритиму.
Отож, одразу перейду до своєї історії. Я маю розлад харчової поведінки вже близько чотирьох років та зрозуміла це лише після спроби нормально харчуватися. Тут має бути передісторія для кращого розуміння. Я маю недостатню вагу протягом всього життя, тож її зміна була зовсім не значною та не помітною для оточуючих. Я недостатньо харчувалась роками, але сама усвідомила це лише після початку лікування. Як я дійшла до цього "лікування"? Я зрозуміла що вже кілька тижнів жодного дня не їла достатньо і вирішила спробувати протягом місяця їсти тричі на день нормальні для мене порції. І тільки після цього я помітила, що постійно виправдовувала кожний пропущений прийом їжі та раділа якщо не встигла/забула поїсти. Потім мій педіатр прописала мені ліки від яких я за її словами можливо наберу вагу. Тоді я досить часто зважувалась, тож бачила кожну зміну і лише зрозумівши наскільки я не хочу гладшати у мене почали з'являтися підозри, що так не має бути.
Тож, якщо зробити висновки з ситуації - я не бачила наскільки хворою була до того моменту поки не вирішила щось змінити. До чого ж тут стереотипізація про яку я вперто говорю вже вдруге?
Я не могла допустити думку про те, що маю розлад харчової поведінки, так як з усіх сторін лунало що хворі на нього обов'язково такі худі ніби розсиплються прямо на твоїх очах, рахують калорії та постійно намагаються схуднути або хоча б викликають у себе рвоту після прийомів їжі. Я не рахувала калорії, не викликала у себе рвоту, а моя худорба, як я вже казала, нікого не хвилювала, так як була звичною. І повертаючись до думки з першого довгочиту - я не могла почати нормальне лікування та навіть говорити про свою проблему, адже у порівнянні з іншими людьми вона була не значною. А ми всі чудово знаємо що якщо ти не лікуєшся, хвороба прогресує. Не важливо яка це хвороба.
Також у першій частині я наводила алкогольну залежність як один з прикладів. Повторюся, більшість людей коли чують слово "алкоголік" уявляють собі стариганя з червоним обличчям який тільки і робить що п'є. А що робити юним дівчатам що не можуть жити без випивки, але не розуміють що вони мають залежність (а я впевнено можу заявити що залежність це хвороба)? Так як вони абсолютна протилежність прикладу який постає у наших головах при розмові про алкоголізм вони та їх оточення можуть просто не помічати проблеми. Хтось скаже, що це не серйозно і все що я написала тут - абсурд, та я буду вірити що комусь відкрила очі на проблему або хоч якось допомогла.
І головне та останнє питання на цю тему - хіба це настільки важливо? Так, тому що описані вище випадки, на жаль, не рідкісні. Не забувайте що вирішення будь-якої проблеми починається з її усвідомлення.
На заключення хочу попросити вас бути більш уважними до себе та близьких вам людей і намагатися не підтримувати стереотипи. Буду вдячна за відгуки у коментарях та дякую що дочитали до кінця🤍
