Містика забуття: слідуючи за потойбічним.Найперша пригода:
— Сай, привіт. Дзвоню до тебе терміновою розмовою, маю чудову новину, — запально щебетала подруга. — Слухаєш?
— Ну, слухаю-слухаю, — відповіли їй рівним голосом. — Яка новина в тебе?
— Батьки збираються поїхати на кілька днів, і вгадай кого старанного та слухняного залишають вдома, разом із братом?
З динаміка долинув сміх.
— Старанну та слухняну? — продовжувала потішатися Сай. — Оце ти вигадала. А новина справді хороша, але чим корисна?
— Не хочеш своїй мамі запропонувати кудись поїхати відпочити? Скажімо... бабусю навідати? Скучила за донькою, мабуть.
— Підозріло буде з бабусею. Маму вислати, а самій лишитись, — зам'ялася Сай, шукаючи вихід із ситуації. Вона із запізненням зрозуміла, до чого Лаор хилить з таким поспіхом. — Хіба що з сестрою поговорити, ніби то вона хоче поїхати... — розмірковувала далі.
Раніше вони обговорювали подорож за місто. З квитками ще могли викрутитися. Попросити перехожих на вокзалі, придумавши історію про «сюрприз для родичів» та самостійну купівлю місць. Але батьки самих дівчат нікуди не відпустять, лише під наглядом.
А що робити, як їхній план передбачає кілька годин шляху в невідомому напрямку та ще й з пересадкою? Все заради чергової дивної речі, яку запросив дух, шукати її у покинутій садибі.
— Я правильно розумію: ти натякаєш на виїзд у ту глушину за другим проклятим предметом?
— Вгадала, — Лаор усміхнулася. — А тому постарайся спровадити батьків. У Джі канікули, попроси її допомогти з організацією.
Погода: хмарно з проясненнями. Так можна описати найпростіші умови, які ідеально підходять для далеких поїздок восени.
Подруги запакували трохи їжі в рюкзаки, рації, ліхтарики, камеру та диктофон. Став би в нагоді штатив, проте, виїзд більше передбачав пошук аномального предмета, ніж блогерський день.
Їм вдалося спокійно купити квитки, навіть без прохання про допомогу сторонніх та сісти на потяг. Декілька годин спокійної подорожі і тут з гучномовця в купе долинуло:
*Зупинка потягу на 15 хв у зв'язку з технічною перервою. Просимо вибачення за незручності*.
— Що? 15 хв? — здивувалася Лаор.
— Не тут має бути пересадка? — Сай визирнула у вікно і подивилася на станцію.
Лаор перевірила квитки:
— Ні, ми доїдемо прямим маршрутом. Але погоджуся, Тео згадував про пересадку.
— Не вказано, то не вказано. — розвела руками Сай, повертаючись на сидіння.
У дівчат почергово забулькотіло у животах. Вони переглянулися, посміялися, що їхні організми мають однаковий розклад на перекус. Схопили телефони і побігли до виходу вагона. На кожному вокзалі знайдеться кафе з булочками. Дівчата замислювалися, щоб купити поживне у провідниці, але одними печивами, чіпсами і чаєм ситий не будеш.
Головна зала простора, без надмірностей. Подруги одразу побачили автомат із кавовими напоями. Їм здалося, що треба йти в тому напрямку, поряд точно знайдеться буфет. Інтуїція не підвела. За рогом у сусідньому приміщенні жінка, стоячи за прилавком, продавала різні смаколики. Дівчата підскочили до вітрин, почали вибирати між солодким та солоним. На мить їм здалося все таким дорогим, а булочки надто маленькими, щоб цього вистачило на кілька годин. Підлітки перешіптувалися, чим краще поживиться, кишенькових у них було замало для витрат. Лаор ще припустила — дуже часто до випічки додають мало начинки і здебільшого їм дістається тісто. Сай помітила вивіску із новинкою за спиною продавчині — паніні.
— 18 грн, це ще більше, ніж вартість булочки, — засмутилася Сай.
— Вона й виглядає більшою. Ми можемо скинутися та купити одну на двох.
Інтерес переміг і на цьому домовились. Лаор, замовляючи паніні, попросила жінку одразу розділити на дві порції. Та цикнула, пробубніла під ніс, але прохання виконала. На превеликий подив, перекус був розділений на стільки, скільки було можливо.
— Де наш потяг? — здивувалася Лаор, тільки вони ступили на поріг перону.
— Невже ми спізнилися?
Лаор увімкнула екран телефону.
— Нас не було шість хвилин.
— Тоді куди він подівся?
Дівчата повернулися до зали, спитати в будь-кого, чи не поїхав потяг раніше часу. У холі було порожньо, ніби там ніколи не було нікого з живих. Навіть покинутих речей, тільки крісла, пусті віконця кас та кіоска, де вони хвилину тому купили поїсти.
— Куди люди зникли? — ще з великим подивом запитала Сай. — Ми щойно спілкувалися з жінкою за тим прилавком, — продовжувала подруга, показуючи на вивіску з написом "буфет".
Подруги швидко з'їли свої порції, після чого вирушили шукати таблицю з розкладом, керівників чи когось іншого з персоналу. Суцільна порожнеча, нікого. Дівчата домовилися розділитись, перевірити вокзал ще раз, і повернутися на те саме місце.
Пролунав тупіт від підошви посеред порожньої зали. Сай повернулася раніше. Думала зателефонувати, але Лаор вискочила з-за рогу коридору. Побачила напарницю і на її питаючий кивок тільки розвела руками.
— Що робитимемо? — спитала Сай. — У мене навіть немає зв'язку.
Лаор квапливо підійшла ближче.
— У мене теж нема.
З динаміків луною рознеслася музика, а потім спокійний жіночий голос:
— Шановні пасажири. Потяг номер 314, сполученням...*перешкоди* прибуває на другу колію.
— Яке сполучення? — поморщилась Лаор.
Кілька людей увійшло до холу від головних дверей, ще з різних боків коридору підповзали. Стало доволі жваво. Хтось поспішав на свій потяг. Дівчата теж кинулись назовні. Вагони зупинилися, але ніхто не збирався виходити. Люди, котрі чекали на пероні, зникли, ніби їх ніколи не було. З вікон виглядали тіні. Вони проживали якесь цікаве життя, як живі люди: пили чай, спілкувалися, але побачивши дітей, кинули всі свої справи і втупились в них. Хтось сидів, а хтось підвівся зі свого місця, пильно вдивляючись як на дивину. Так тривало деякий час, поки спокійний голос з динаміків не оголосив про відправлення мандрівників рейками далі.
— Тобі пасажири теж здалися дивними? Наче тіні минулого — Проводячи потяг очима, спитала Сай.
— Крім того, настільки швидко розійшовся натовп, — розвивала діалог Лаор.
— Ага. Штурхалися на вході, коментували повільність інших. Але лишилися на платформі...
Дівчата, зі статусом шоку в голові, мовчки повернулися до холу, де знову панувала порожнеча.
Вони вирушили до кімнати очікування. Хотілося сісти і все обміркувати. Кілька поворотів коридорами і ось на місці, біля зали номер два. Дівчата розмістилися десь ближче од вікна, дістали телефони, зв'язок перевірити. Але результат не втішив, на місці паличок сигналу красувався хрестик. Подруги переглядалися, дивилися на всі боки, не знаходячи слів. Тишу перервав тупіт кросівок, гість повільно наближався коридором. У дверях з'явився світловолосий хлопець, витріщаючись у свій гаджет. Чорні очі сильно контрастували з білявою палітрою. Він грубо кинув рюкзак на підлогу біля крісел, а в одну з маленьких кишень телефон. Ледаче і з гуркотом розсівся на найближче сидіння прямо біля вхідних дверей. Діставши великі кабельні навушники разом із міні плеєром, він заглибився у важливі думки. Звична справа, коли сам по собі, тільки музика від нудьги рятує.
— Як гадаєш, з ним можна говорити? — Запитала Сай. — Якось страшно, на вигляд нормальний, але відбуваються тут аномальні речі.
— Не впевнена. Ти бачила його очі? — Лаор
— Що тут дивного? Можливо, це його натуральний колір.
— Але він блондин, у них не буває... — трохи підвищила голос Лаор, і відразу притихла, кинувши оком на хлопця, чи помітив він.
Дівчина ще подумала про кольорові лінзи. Тільки де він міг такі купити, коли зародження епохи тільки-но починалося. Дістати подібні якісні речі прирівнювалося до магії чи великого гаманця.
— Ей, — смикнула Сай подругу. — Думаєш, в його телефоні є зв'язком? Візьми і глянь сигнал. Мені здається, він місцевий цієї чортовини.
— Вкрасти хочеш?
— Позичити, а не вкрасти.
Дівчата просиділи мовчки. Лаор намагалася переварити план, після чого погодилася швидко зазирнути в його мобільник і повернутись назад.
Вона сповзла зі свого місця, напівприсядки спрямувала до потрібного ряду. Що ближче до гостя, то нижче Лаор намагалася пересуватися. Тільки-но вона опинилася поряд, зовсім опустилася на коліна і поповзом добиралася до мети, намагаючись весь час спостерігати за реакцією хлопця. Рюкзак вже на відстані витягнутої руки. Лаор зупинилася, придивилася до гостя, він був схожий на манекена, ніж на живу людину. Не видно навіть як він дихає. Лаор перевела погляд на рюкзак. З верхньої кишені виглядала частина корпусу. Рука поволі потяглася до мети і витягла. Тільки зараз вона подумала, що пристрій може бути заблокований і весь план одразу паде. Але успіх на її боці, господар не дбав про свою приватність. Аж камінь із душі впав, з яким полегшенням підліток дивився на відсутність паролів. Екран висвітлив робочий стіл. Сигнал є, але дуже слабкий. Навряд чи вдасться зателефонувати. У неї менше хвилини щось зробити. Не зрозуміло, коли хлопець знову оживе чи захоче перевірити свої повідомлення. Лаор увійшла до браузера, глянути, як далеко вони від дому і де знаходяться. Допоки сайт завантажувався, на телефон надійшло повідомлення з коротким звуком. Дівчина злякалася і хотіла кинути пристрій у рюкзак. Проте, гість лише переключив музику на плеєрі ледве помітним рухом. Їй полегшало від думки, що перед нею жива людина, якщо її так можна назвати. Кілька рухів по екрану та смс відкрито на повне вікно: *Шановні пасажири. Просимо бути обережними. Уникайте зустрічі з Провідниками, вони дуже ревниві до своєї території. Якщо ви потрапили їм на очі — замріть, тоді вони не зреагують на вашу присутність. Дякую за розуміння*.
— Провідники? Чому? — подумалося дівчині. — Я розумію, ситуації різні, але Провідники…
Також вона звернула увагу на час: 14:61.
Лаор перевірила браузер. Карта не завантажилася, тільки вибила помилку. Залишалося позакривати всі вкладки за собою та покласти телефон назад.
Повернувшись, дівчина розповіла подрузі про все, що змогла дізнатися.
Тишу знову перервав жіночий голос із оголошенням. Мандрівник зняв навушники, прослухав і з речами попрямував до виходу.
— Здається, його потяг прибув, — прокоментувала Сай.
— Ми мали зупинитися на 15 хв. Тобто наш потяг від'їжджає о 15:00. Мені так здається, адже це не аномальний час. І на той момент потрібно придумати, як вибратися.
— Або як вижити, — додала Сай. — Якщо Провідники можуть нашкодити, то пильність не завадить.
Після того, як світловолосий хлопець покинув приміщення, тиша знову зімкнула залу, ніби нічого не відбувалося. Підлітки переглянулися — обидві відчували, що тепер їм не можна гаяти ні секунди.
— Якщо час був 14:61… — тихо промовила Сай. — То 15:00 може не настати. Або після 99-ї хвилини годинник повернеться до норми.
— Є ризик зникнення чисел із циферблату, як це в метро буває, — перебила Лаор. — Тоді не буде зрозуміло, скільки хвилин чи годин минуло. Пропоную шукати вихід самим.
Вони обережно вийшли у коридор. Вокзал виглядав порожнім, але з гучномовців продовжували звучати оголошення — спокійні, рівні, надто механічні, тому тривожні.
— Персонал тут точно є... або прикидається їм, — прошепотіла Сай.
Кроки. Чужі. Чіткі. Далекі.
Сай різко схопила подругу за руку, обидві притулилися до стіни. За скляними дверима, що виходять на перон, майнула постать — висока, непропорційна, тонкі ноги ламалися назад у колінах, поки величезні руки звисали до підлоги. *Провідник* — подумалося підліткам, побачивши характерний одяг та логотип на грудях.
Створіння повільно рухалося вздовж платформи, розгойдуючись з боку на бік, ніби знаходилося на патрулі. Голова поверталася ривками, як у зламаного манекена. За метр від нього пройшов ще один робочий станції. Вони завмерли поруч і водночас обернулися один до одного. Декілька секунд стояли нерухомо — ніби без слів передавали інформацію. Потім обидва випростувалися, розвернулися і продовжили рух кожен у свій бік.
Дівчата присіли, притискаючись до стін під підвіконням, обережно обігнули кут. Потай виглянули у сусіднє вікно — вахта невідомими тривала.
— Як гадаєш, вони працюють чи просто в зад-перед тиняються? — прошепотіла Лаор.
— Чим би вони не займалися, аби нас не шукали. — відрізала Сай.
Один із найближчих до стін Провідник раптово зупинився, завмер. А потім його голова повільно обернулася на 180°. Подібність шиї при цьому зібралася в товсті складки, через неможливість дії. Цей рух вибив розум із рівноваги — запізніла реакція видала присутність підлітків. Вони поспішно юркнули в закуток від вікна. Трохи очікування, перепочинок від адреналіну, що припливає. Коли ризикнули подивитись знову, істота вже стояла впритул до скла.
Обличчя, якщо це було обличчям, нагадувало маску. Чорну, глуху, без жодної риси.
Звідти не дивилися очі, там зяяли дві абсолютні порожнечі, провалені овали, що поглинали світло. У відображенні скла дівчата бачили, як їх власні силуети тремтять і спотворюються, варто було лише затримати погляд довше за секунду. Відсутність рота не заважала фігурі видавати звук: повільне, тягуче шипіння, ніби істота дихала не повітрям, а чимось густим і крижаним, проштовхуючи його крізь тисячі невидимих зубів.
Сай першою прийшла до тями — різкий ривок, втрата рівноваги, глухий удар об підлогу. Лаор прокинулася миттю пізніше, вона стояла надто близько до вікна. Думка ще не встигла сформуватися, а тіло вже дало збій. Ноги підкосились, не підкоряючись ні страху, ні волі, і лише дивом вона дісталася до протилежної стіни, вчепившись у неї, як за єдиний доказ реальності.
Провідник зник за межами зору так само раптово, як і з'явився.
Заклацали по коридору кроки, стаючи дедалі швидшими та інтенсивнішими.
— Тікаєм.., — видихнула Сай, але наказ до тіла не дійшов. Обидві дивилися в інший кінець зали, де темрява насувалась до них, впевненими рухами скорочуючи відстань.
— Тікаємо! — Заголосила Сай, тепер повністю віддаючи розуміння ситуації і кинулась в протилежний бік.
Лаор, плуталась у власних ногах, але слідувала прикладу.
Робітник мчав за ними мов хижак, який чудово знає, що здобич рано чи пізно зробить помилку.
Коридор миготів уривками: двері, тіні, повороти, все зливалося в один нескінченний лабіринт. Вони звертали куди доведеться, пірнали у відгалуження, поверталися назад, знову змінювали напрямок, ведений лише інстинктом. Намагалися петляти, щоб отримати частку секунди на перепочинок або для пошуку лазівки.
На черговому повороті дівчата влетіли за ріг. Сай втиснулася у стіну, тремтячи всім тілом, долоні ковзали по холодній поверхні. Лаор притиснулася поруч, намагаючись злитися з бетоном. Хотілося виплюнути легені, впасти на підлогу і забути про те, що відбувається. Проте їхній супротивник йшов по п'ятах, він вискочив з-за стіни. Голова різко смикнулася в їхній бік, тіло завмерло.
Паніка огортала, такої близькості з невідомим не пригадувалося, лицем до лиця. Ноги дівчини підгиналися, дихання збивалось – повна нерухомість не виходила. Провідник повільно зробив крок, ще раз, майже впритул.
І цієї миті з далекого крила прорізав тишу розлючений голос:
— Клятий автомат! Віддай гроші, якщо не в змозі виплюнути мені мою банку! — кричав чоловік, гнівно молотячи черевиками об метал.
Провідник смикнувся, голова повернулася у бік крику, і він стрімко зірвався з місця, зникнувши в коридорі.
— Нас врятував хуліган… — видихнула Сай, повільно сповзаючи по стіні на підлогу. — Оце життя…
Лаор не відповіла. Вона лише заплющила очі, дозволивши собі кілька нерівних вдихів. Вкрадений перепочинок перед тим, як знову доведеться рухатися і приймати рішення по суті діла.
Сай невпевнено підвелася на ноги, періодично прислухаючись до шумів вокзалу. Навіть якщо Провідник пішов на пристойну відстань, його швидкість дозволяє скоротити дистанцію ледь не миттєво. Як він не наздогнав нас між поворотами? — майнуло в думках. Свідомість спробувала відштовхнути тривожні уривки минулого, не відомо, скільки ще доведеться бігати. Вона попрямувала до найближчого вікна, за кілька метрів від них. Притиснулася до стіни і обережно визирнула на перон. Прийшло розуміння: на відкриту місцевість нема чого потикатися, не знаючи, що вони шукають і куди рухатися. Якщо дивом вдалося врятуватися від одного переслідувача, то від групи таких істот не вдасться втекти. Не відомо, наскільки вони добре бачать чи мислять. А найгірше, якщо створіння почнуть діяти спільно.
— Є ідеї? — перервала тишу Лаор, дивлячись на подругу більш свідомо.
Відповіддю став крик. Той самий чоловік. Його голос більше не був злим — у ньому чувся чистий, тваринний страх. Спочатку погрози, скеровані до невідомого. Потім благання про допомогу, різкий, вологий хрускіт. Крик захлинувся, перейшов у булькання... і обірвався. Слідом долинув глухий, важкий звук занурення під воду.
Тиша повернулася, щільніша і страшніша.
— Дякую цьому гостеві за наш порятунок, — прошепотіла Сай. — Хоч він про це не дізнається.
— Як справи на вулиці?
— Стометрівка зі швидкістю гепарду і близько шість перешкод, — спробувала пожартувати Сай, дивлячись на безвихідь ситуації.
— Перешкод, тобто.., — замислилась Лаор. — Я зрозуміла.
Зітхнула вона, зрозумівши, про які перешкоди йдеться.
— Від такої кількості ворогів втекти треба постаратися. На перон тільки в останній момент — зустрічати потяг. А чим викликати цей потяг?
— Лунав жіночий голос... Це може бути запис цілого розкладу лінії.
— Якщо запис, треба його знайти і пустити на гучномовець.
— У диспетчерській? — Сай спитала, навіть не замислюючись про сказане. Думка здавалася повсякденною, простою, яка не має жодного значення до цієї ситуації. Але розуміння прийшло. Її очі широко розплющились і перескочили зі стін на подругу.
Лаор сиділа і вирячилася в її бік з невблаганним виразом. Тільки їхні погляди перетнулися, вона одразу підірвалася з місця.
Диспетчерська. Проникнути туди та пустити в ефір запис про прибуття їхнього потяга.
Сказати, де саме знаходиться бажана кімната складно, якщо ти не робітник вокзалу. В іншому випадку допоможе будь-яка схема розташування приміщень у будівлі. Найближчий такий малюнок у холі, куди повернутись — великий ризик. Суцільна тиша не гарантує відсутність місцевих дементорів. Навіть той один становить небезпеку, а якщо він передав інформацію про маленьких гостей іншим? Спроби згадати відносну структуру вокзалу викликало смуток. Типова будова це головний зал та кілька відгалужень, на захід та схід. Вийти надвір прирівнювалося до швидкої смерті. Залишалося лише молитися, що диспетчерська перебувала десь поблизу.
Спочатку з укриття обережно визирнула одна голова, потім друга. Коридор швидко оглянули на наявність загрози, потім подруги тихо покинули свій закуток. Рухалися повільно, намагаючись відчути кожен крок. Кімната, звідки нещодавно долинали зловісні звуки, була зовсім поруч. Підійшовши до дверей, Сай обережно зазирнула всередину, уважно огляділася і жестом дала зрозуміти Лаор: все чисто. Не змінюючи обережного темпу, дівчата дісталися до холу, як і раніше, пригинаючись щоразу, коли проходили повз вікна.
У головному вестибюлі їм довелося сильніше сповільнитись. Провідник тинявсь з кута в кут, ніби його програмні налаштування дали збій і він не мій знайти потрібний напрямок.
— Ось же... — Вилаялася Лаор. — Місця собі знайти не може. І чим його відволікти?
— Слухай… — почала Сай. — Провідники патрулюють поодинці. Якщо хтось відверне увагу одного — другий може проскочити.
— Ти пропонуєш розділитися?
— Ненадовго. Я приведу його до сходів, а ти проберешся до диспетчерської.
Поки вони міркували, істота відреагувала на чийсь рух. З протилежного коридору вийшло кілька постатей, побачивши викривлене створіння кинулися навтьоки, а за ними і погоня.
— Свят, добрі люди, — прокоментувала Лаор. — Іншого разу відвернеш.
Кімната диспетчера відізвалась в західному крилі, вірячи карті. Там, куди втік ворог і не відомо скільки їх. Проте, без додаткових зусиль підлітки дісталися службового приміщення, а рукоятка піддалася.
Сай глибоко видихнула, відчинила двері. Її голос рознісся не лише по кімнаті, а й по сходовій клітині:
— Ей, сюди! — гаркнула Сай, після чого помчала геть.
Лаор розгублено сиділа за дверима. Навіть не відразу зрозуміла, що до плану шаленої подруги входило відволікати нечисть із самого початку. Нечисть, яка вилетіла за нею з диспетчерської, дві особи. На самій напарниці залишиться знайти запис розкладу.
Дівчина швидко підвелася, шмигнула всередину і закрила за собою. У кімнаті світло то гасло, то сяяло знов. На пульті безліч кнопок та важелів.
— А яка мені треба?
Лаор дивилася на панель і повільно розглядала кожну кнопку. Чи немає малюнка, який натякатиме на програвання запису. Вона натиснула на значок списку. Жодного ефекту. Другою була іконка з динаміком — нічого. Третя з ледве видною лампочкою, так само нічого. Потім вона звернула увагу на затерту кнопку майже в самому низу пульта. Без кольору, без особливих вказівок.
Сай мчала коридором, змітаючи за собою силуети перехожих один за одним. Хтось падав, хтось тільки відсахувався, але більшість відреагувала на присутність розлючених Провідників. Гості забігали хто куди, навіть натрапляючи один на одного, створюючи затори на дорозі. Сай швидко прослизала між мандрівниками і стінами. Чула крики спійманих бідолах, хотілося обернутися і подивитись. Ні, не можна, бо стане кормом. Сирена завила, але з колонок пролунало дивне відлуння, ніби хтось дублював оголошення.
Потяг номер… номер… номер… прибуває… …наближається…
У коридорі гримнуло. Сай забилася за шафу. Може, в цій метушні її не помітять і вона зможе успішно повернутися до подруги. Кострубата тінь промайнула повз. Дівчина супроводила поглядом і кинулась зі свого укриття назад у бік диспетчерської. Задоволена своєю спритністю та вдалою втечею, забула про другу загрозу. Вона з'явилася одразу в проході на перехресті коридорів. Провідник розвернув голову, ламаючи можливі хребці, а шкіра обличчя розтягнулася у формі посмішки.
Потяг номер...номер...потяг...221. Сполученням...їв...ва, прибуває на ... колію.
Сигнал збив його. Або відволік. Чи зламав.
За каптур схопила рука і потягла Сай кудись убік. Вона мало не впала, намагаючись утримати рівновагу.
— 221, це наш! — зраділа Лаор.
— Швидко ти мене знайшла, — здивувалася Сай, наздоганяючи темп подруги.
— Ти всього лиш кола набігала.
Тільки дівчата нарощували дистанцію від Провідника, пролунав страшний, хрумкий звук — наче хтось ламав кістки об бетон. З-за рогу повалило синє, миготливе світло, і в коридор вийшла... фігура. Ні. Фігури.
Дві диспетчерки, які ще недавно виглядали як звичайні жінки у фірмових жилетах, йшли ривками, синхронно. Їхні рухи повторювали один одного до міліметра, подібно до відображення в кривому дзеркалі. А потім вони злилися. Їхні тіла розтанули і потекли назустріч одне одному. Кістки вигиналися вбік, одяг з хрускотом натягався. Видовище нагадувало тканину, яке живе власне життя. З двох постатей витяглося щось худе, довге, безіменне — з ротом, що тягнувся через усю нижню частину обличчя.
Істота рушила за підлітками. А коридор за спиною почав згинатися, будівля теж реагувала на їхню втечу — стіни тремтіли, лампи блимали все швидше, звук сирени тягнувся в одне безкінечне виття.
— Бігом! — заверещала Сай, і обидві прискорилися так, як ніколи в житті.
Монстр чіплявся за стіни довгими пальцями, і при кожному його русі штукатурка танула, зникала, а вокзал перетворювався на порожнечу. Воно поглинало простір. Якби дівчата зволікали хоч на секунду — їх би не стало.
Подруги вилетіли в хол, але там із тіні народжувалися нові диспетчери — витягнуті, наче намальовані. Сай бездумно схопила Лаор за руку, і вони понеслись до бокового коридору. Монстр позаду прискорився.
Він заковтував усе: стіни, меблі, світло, мандрівників. Відлуння кроків зникало — її більше не існувало.
— Давай! — Сай майже жбурнула подругу до дверей на перон.
Подруги вилетіли з чергової брами, впавши на бетонний перон. Ззаду їх гукнула баба:
— Вас батьки не навчили ходити? Що це за манери?
Дівчата швидко підвелися і пропустили бабку вперед.
— Така злюща, а на вид не скажеш,— буркнула Лаор.
Сай смикнула подругу за рукав, а іншою рукою вказала на потяг:
— Це не наш?
*Голос із гучномовця:* Шановні пасажири. Потяг №221, сполучення: Київ-Полтава, відправляється з першого перону. Гарної подорожі.
Дівчата полетіли до свого вагона. Вони встигли гукнути провідника, щоб той не давав відмашку машиністові про відправлення. Швидко пояснили ситуацію, і їм допомогли сісти. Потяг рушив.
Підлітки дісталися свого купе і кожна впала на сидіння зі свого боку.
— Мало не запізнилися. — Видихнула Сай і підсумувала. — Оце пікнік ми зробили. Не хочу повторювати.
— А ще, ми порушили правило перону, — засміялася Лаор. — Із дементровами в квача грали.
Сай посміхнулася у відповідь.
— Знаєш, що ще подумала? – запитала Лаор, проводжаючи поглядом вокзал.
— Що?
— Мені здається, це була наша пересадка. Тео не уточнював назву, але сказав, що ми не пропустимо її.
Наступна пригода:
Далі буде…
