Містика забуття: слідуючи за потойбічним.Найперша пригода:
Не вдаючись у подробиці насиченої поїздки, подруги забрали рюкзаки та спішно залишили вагони. Жінка-касир підібрала їм найвідповідніші квитки на поїзд, який доставив мандрівниць ближче до місця призначення. Простір довкола здавався незвичним: після тісних міських кварталів безкраї поля та поодинокі насадження викликали легку розгубленість. Дівчата розпитували перехожих, як їм дістатися до села Хомутець. Їм порадили знайти місцевий автобус, на щастя, наступний вирушав найближчим часом.
Дорога пролетіла непомітно. Вузькі стежки вели уперед, і з кожним кроком бажана локація ставала все ближчою.
Маєток, який давно пережив своїх господарів, колись велична садиба тепер виглядала стомленою від часу. Фасад усіяний тріщинами, а потемнілі колони все ще намагалися тримати залишки колишньої розкоші. Подруги ступили на поріг локації, двері розійшлися із протяжним скрипом. Посмішки та ентузіазм миттю зникли з облич, щойно вони озирнулись по сторонам.
Порожні довгі коридори тяглися праворуч і ліворуч далеко за межі видимості. Під ногами рипіла стара дерев'яна підлога, а стіни вкривали сліди десятиліть занепаду. Подекуди осипалась штукатурка, місцями відвалювались старі шпалери — з першого погляду важко було зрозуміти, чим саме керувалися сучасні господарі, накладаючи нові матеріали поверх колишніх ремонтів. Стеля дивовижним чином зберіглася краще за решту. Час майже не торкнувся вибілених орнаментів. Повна картина створювала враження швидкої реставрації, про що не згадувалося в жодній статті.
— Та ми вічність шукатимемо цей предмет, — приголомшено коментувала Лаор, дивлячись на простори та видимі прорізи.
— З язика стягнула, — підтвердила Сай. — Ти хоч читала про габарити цього витвору архітектора?
— Було щось на сайтах…
Тепер це не на стільки важливо. Добре б знайти річ до настання темряви.
Певний час пішов на обстеження кімнат, починаючи з дальнього кінця коридору. Спочатку дівчата обходились тьмяним світлом з вікон. Але дедай глибше вони просувалися маєтком, тим помітніше огортала пітьма. Тіні ставали густіші, а контури предметів розмивалися у темряві. Згодом довелось увімкнути ліхтарі.
Промінь ковзнув по стіні й зачепив силует шафи у кутку. Дівчина машинально повернула голову слідом, але світло вихопило лише голу стіну. Сай насупилася та знову повела ліхтарем убік. Тінь від меблів лишилася на місці.
— Ти це бачиш..? — тихо запитала вона.
Лаор посвітила обок. На підлозі витягувалися довгі риси чогось масивного, ніби в кімнаті стояли старі комоди чи крісла. Однак приміщення було порожнім.
— Може, то від вікон падає, — невпевнено пробубоніла Лаор, хоча сама розуміла: тіням просто нема звідки взятися.
Пошуки тривали. Вони заглядали у всі щілини, купи сміття, перевіряли стіни та підлогу на підозрілі малюнки або написи. Треба визнати, «сталкерських» міток вистачало — іноді навіть здавалося, що з’являються нові, яких раніше не помічали.
У якийсь момент Сай зупинилася посеред коридору і важко видихнула:
— Не хочеться мені це знову переживати, але давай розділимося? Хоча б по кімнатах, — запропонувала вона, обводячи поглядом довгі проходи. — У нас два крила плюс другий поверх. Ми такими темпами до ранку нічого не знайдемо, а почали давно.
Їй відповіли лише коротким кивком.
— Тоді я перевірю наступну кімнату, а ти тут закінчуй, — попередивши, Сай вийшла в коридор.
Маєток пронизав її збентежений вигук:
— Що-о-о?!!
Лаор миттю забула про щілини.
— Що сталося? — крикнула вона на ходу, вибігаючи слідом.
Сай заціпеніла від побаченого. Коридор виглядав так, ніби дівчата щойно залишили занедбану частину маєтку і випадково зайшли в крило, яке вже готували до відкриття як музей або намагалися відновити до колишнього вигляду.
Звідкись народилися меблі: уздовж стін стояли акуратні дерев’яні тумби та крісла з потертими оббивками, на полицях тіснилися книги, а між вікнами висіли картини у важких рамках. Усе виглядало старим, але доглянутим — надто живим для будинку, де нещодавно вікував лише пил, порожнеча й запах вогкості.
— Це якийсь жарт? — розгублено видихнула Лаор.
Вона неохоче повернулася до кімнати, з якої вийшла. Між стінами теж стояли різного роду речі з минулого життя садиби.
— Ми ж крило майже закінчили. Починати заново? Тьху ти, не хочу.
— Я теж не хочу. До біса, якщо підказка десь на початку.
— Якщо чесно, я готова здатися просто зараз,
Лаор виглядала нервово, а ніж роздратовано. Для повної картини не вистачало хіба що смикання ока.
— Гаразд, дотримуємося плану. Скічнимо наступне крило, а там побачимо — здамося чи ні.
Продовжуючи пошуки, дівчата відчували, як швидко накопичується бажання полишити цю затію. Кожні нові ґарнітури, кожна нова річ породжували більше запитань і жодної підказки. Підлітки відчували себе мародерами в жилому маєтку, що риються серед чужих речей без докорів сумління. Зрештою, нудні заняття перетворилися на механічні дії, а думки заповнили власні домисли замість концентрації на завданні.
Перебираючи книги одну за одною, Лаор розмірковувала:
— Якщо Тео знає про прокляті предмети та їхнє розташування, чому не може сказати, як вони виглядають? Може, справа у сприйнятті джерела сили, і привид не здатен бачити їх людськими очима. Тоді чому він не може точніше вказати місце сплеску енергії? Чи тут замішано щось інше? Дух — охоронець, який заважає визначити місцезнаходження? Тоді які підказки шукати серед меблів, що з’явилися нізвідки? Чи книг, яким, здається, немає кінця, і картин на стінах, яких і пальців не вистачить порахувати…
Лаор дедалі глибше занурювалася в роздуми, поки відблиск вогника на одній із книг не відволік її. Промінь плавно ковзав від корінця до корінця, спадаючи вниз по полицях. Дівчина озирнулася в бік виходу. Світло віддалялося коридором.
— Сай, ти щось знайшла? — озвалася Лаор.
Темрява налягала без відповіді. Дівчина навела ліхтар у бік підозрілої активності й повторила:
— Сай? Не чує шо-лі? Я ж не шепочу.
Лаор кинулася за вогником, поки він остаточно не розчинився за порогом дальньої кімнати. Дівчина рушила туди.
— Ти бачила, яке в неї намисто? — долинув невідомий жіночий голос.
— Як такій коштовності не впасти в око, — підтримала інша. — Чоловік у неї хороший, подарунками засипає.
Голоси доходили до Лаор, поки вона наближалася. У голові вже складався можливий діалог — як вона пояснює незнайомцям, чому опинилася тут. Уява малювала дам у моді минулих століть, під стать старовинній садибі. Біля самого порога фантазія додала моторошних деталей: жінки одночасно повертаються до неї, обличчя темнішають, очі стають порожніми западинами, а за розкритими ротами — не горло, а бездонна темрява.
— Сай! — вигукнула дівчина. — Не знаю, де ти, але ти мені потрібна!
Лаор обережно зазирнула всередину — і завмерла. Приміщення було порожнім. Жодної подруги, жодних людей. Лише старі речі, що тонули у потемках. Такий результат навіть трохи заспокоїв: жодної несподіваної зустрічі в цьому дивному місці.
Перевірити кімнату не вистачило сміливості. Цілком можливо, що шуканий предмет ховався серед тіней і силуетів людей, чию розмову вона наслуховувала. Рішення з’являлося невпевнено, через що ноги самі понесли її далі коридором. Промінь ліхтаря повільно ковзав від одного портрета до іншого. Думки про пошуки ненадовго відійшли на другий план. Після почутого з’явилася інша здогадка: чи можуть господарі цих портретів досі мешкати в садибі? Якщо будівля є прихистком для безлічі духів, не виключено, що саме їхні зображення красувалися перед очима.
У такому заглибленому стані вона не помітила швидких кроків, що наближалися. Долоні лягли їй на плечі. Дівчина здригнулася всім тілом. Серце впало кудись униз, а переляканий визг луною рознісся коридором.
— Та це я, — поспішила заспокоїти її Сай.
Лаор направила ліхтар просто в обличчя подруги. Дихання збилося.
— Не роби так… З тобою інфаркт заробити можна.
Сай скривилася й прикрила очі від яскравого світла:
— Це я-то? Я вже й не знаю, скільки пробігала цим чортовим коридором, а від тебе як вітром здуло.
— Я далеко не відходила.
Обурення Сай вирвалося несподівано, але далі тема не розвинулася. Надто багато дивного накопичилося останнім часом, щоб шукати раціональні пояснення. Подруги лише перезирнулися, мовчки визнаючи очевидне: дивні події почали переслідувати їх задовго до прибуття.
— Щось знайшла? — вже спокійніше запитала Сай.
Лаор коротко переказала історію з блукаючим вогником і голосами. Дівчата деякий час обговорювали, чи варто входити у контакт із духами, чи краще оминути кімнату. Жодна не горіла бажанням знову розділятися, особливо після раптових зустрічей. Прийнято рішення продовжувати разом.
За кілька хвилин шлях обірвався глухою стіною. Подруги повільно озирнулися. Позаду тягнувся той самий коридор углиб будинку. Невже поверх закінчився? Чи вони якимось чином пропустили частину?
Повірити в це було складно. Цокольний поверх, безліч кімнат, у яких дивним чином матеріалізувалися речі.
— Проходьте, дорогі гості…
Голос пролунав зовсім поруч.
— Ти щось сказала? — Лаор миттєво повернулася до подруги, очікуючи реакції.
Дівчина розглядала стіни, ніби нічого іншого її не цікавило:
— Ні, — розсіяно відповіла вона.
Тривога почала наздоганяти мандрівниць. До втоми повільно домішувалося відчуття провалу всієї вилазки. Година наближалась до півночі, а жодної зачіпки так і не з’явилося. Кожна мовчки прокручувала можливі варіанти, зрідка обмінюючись короткими думками. По мірі просування коридор то занурювався в густу пітьму, то знову сяяв блідим місячним світлом, що пробивався крізь високі вікна.
Маленька тінь майнула на склі. Краєм ока Сай вловила рух і різко озирнулася, але жодного підтвердження цій тривозі не було. Можливо, це була їхня власна тінь, спотворена променем ліхтаря.
Що насторожувало сильніше — кімнати майже не були оглянуті. Дівчата блукали переважно коридором, а приміщення довкола виглядали зовсім незнайомими. Вони б точно запам’ятали частину меблів чи картин, найменші деталі, якби вже проходили тут.
— Воруши поршнями, якщо плануємо встигнути до світанку, — донісся з-за стіни чоловічий голос.
Рука Сай миттєво підняла ліхтар. Жодних запитань, жодних роздумів. Подруги разом переступили поріг кімнати, звідки почули фразу. Промені світла ковзнули по меблях. Дівчата уважно оглядали кожен кут, намагаючись виявити незваного гостя. Може, це злодій? Хоча ні зламаних дверей, ні вибитих вікон вони не помітили. З іншого боку, після всього побаченого простіше було повірити, що розум знову грається з ними.
Двері за їхніми спинами грюкнули. Підлітки сахнулися вбік, важко дихаючи від раптового сплеску напруги.
— Вийдемо через іншу кімнату.
Сай намагалася вирівняти дихання, поки рішення визрівало. Неважливо, замкнули їх чи ні — хотілося мерщій вибратися звідси.
Вона обережно визирнула з-за одвірку, окинула поглядом обидва боки коридору і дала короткий знак — усе спокійно.
Щойно Лаор зробила останній крок назовні, за спиною впала стопка книг. Мандрівниці поспішили якнайдалі від того місця.
— А ви не такі й полохливі, — знову озвався голос.
Подруги не зупинилися. Лише коли між ними та дверима залишилася значна відстань, Лаор прошепотіла:
— Клянуся, якщо і зараз ти нічого не чула..!
— Я б тільки зраділа. Думаєш, за нами стежать?
Підтвердження не забарилося. Господар або гість маєтку перейшов від натяків до рішучіших дій. Здавалося, хтось навмисно почав топати голосніше, волочачи щось важке за собою. Метал дзвенів об підлогу, наближаючись усе ближче. Ліхтарі смикнулися вперед, потім назад — порожньо. Жодного силуету. Наче будинок насміхався з них, дозволяючи відчувати чиюсь присутність, але не показуючи її.
— Кажу тобі, це не випадковість. Між ними справді щось є, — із сусідньої кімнати повільно випливла фігура в пишній білій сукні.
Вона обернулася до невидимого співрозмовника та недбало помахала віялом. Її поведінка була настільки природною, ніби підлітків не існувало. Ніби не бачить або не помічає… аж доки шия з хрустом не вигнулася, а голова безсило опустилась на плече. Погляд уткнувся у стелю, але питання вже було скероване до маленьких гостей:
— Куди прямуєте?
Дівчата забули і про ланцюги, і про переслідування. Перед ними стояло щось значно страшніше — істота, що намагалася поводитися як людина. Із темряви почали з’являтися інші пані. Такі самі довгі сукні, тонкі руки, віяла та прикраси. Хтось прикривав обличчя мереживом, хтось склав руки на грудях.
— Не бажаєте приєднатися до нас? — останні слова прозвучали вже не жіночим голосом. Грубий, хриплий шепіт, що водночас линув з кількох горлянок.
Лаор і Сай намагалися зберігати спокійний вигляд перед обличчям страху. Повільно розвернувшись, вони вже збиралися відступити, коли повітря розітнув металевий свист. Ланцюг вилетів із темряви так швидко, що дівчата зреагували інстинктивно. Кожна метнулася вбік, притискаючись до стіни. Важкі ланки пронеслися між ними і вдарили в одну з дам. Біла фігура смикнулася, наче ганчіркова лялька, та зникла десь у пітьмі.
Чи врятувала їх удача в останню мить, чи численні пригоди навчили помічати небезпеку за секунду до удару — подруги не встигли зрозуміти. Вони зірвалися з місця й помчали коридором до виходу. За спинами зашелестіли сукні, почувся невдоволений гомін, ніби чийсь вечірній прийом зіпсували.
— Які грубі… тікати у відповідь на запрошення.
Ноги самі винесли їх до вхідних дверей. Лаор схопилася за ручку, смикнула на себе, потім штовхнула вперед — безрезультатно. Двері не піддавалися, скільки б вона не докладала зусиль.
Позаду насідала темрява. Сутність остаточно перетворилася на згусток чорної матерії. Лише віддалено вгадувався силует істоти, укритої довгим плащем. Різкими, ламаними рухами вона керувала простором, і навколишні предмети слухняно зривалися з місць. Старі книги, підсвічники та дрібний мотлох один за одним пролітали повз дівчат. Щось важке вдарило Лаор у плече — предмет розсипався ще в польоті, перетворившись на хмару чорного пилу.
Сай потягнула її до виходу, який встигла помітити раніше. Якщо не випускають через парадний, а лізти у вікно нема часу — лишався задній двір. Сад бодай давав простір і шанс виграти час.
Алея зустріла їх мертвою тишею. Старі доріжки майже зникли під бур’янами, гілки розрослих дерев перепліталися над головою. У центрі височів занедбаний фонтан, потрісканий і порослий залишками колишніх клумб. Серед пожухлих кущів досі виднілися металеві каркаси, що колись тримали квіти.
Саме там підлітки сховалися. Обидві важко дихали, намагаючись бодай кілька секунд не бігти навмання і трохи осягнути поведінку примари. Над садом повільно ковзала темна маса, оглядаючи територію. Можливо, вона б і не помітила їх...
Телефон раптом упіймав мережу. Гучний рингтон розрізав тишу. Далі один за одним посипалися сигнали пропущених викликів. Вася наполегливо намагався додзвонитися до сестри.
Лаор сіпнулась приглушити звук.
Запізно.
— Знайшов, — відбилось зовсім поруч.
Коли дівчата вискочили з укриття, привид знаходився всього за кілька метрів від них. Це збило з пантелику й викликало розгубленість. Ще мить тому він ніби ширяв над їхніми головами, а тепер невідворотно рухався просто до джерела шуму.
Поспішне повернення до будівлі. План був простий: вибити найближче вікно й спробувати вибратися хоча б так. Але сутність з’явилася перед ними настільки раптово, що дівчата ледве встигли загальмувати.
Кулон випав із кишені Лаор. Прикраса вдарилася о землю й спалахнула яскравим світлом. Дух смикнувсь, темна тканина балахона зім’ялась. Найближчі предмети розлетілися коридором.
Сай миттєво підхопила кулон і, опустившись на коліна, випалила перше, що спало на думку:
— Повернися у темряву..!
— Яке яскраве світло… — прошипів дух, прикриваючись рукавами.
Дівчата завмерли. Його реакція на світло остаточно вибила усі думки.
Примара повільно випростався.
— Хм… — замислено протягнув він. — А я ж нічого не відчуваю.
Фігура наблизилась на крок. З витягнутої руки струїлася в’язка чорна імла. Довгий палець вказав просто на кулон.
— Ця штука працює? І проти чого? — голос звучав майже зацікавлено. — Гра набирає обертів.
Подруги інстинктивно притулилися одна до одної. На реакцію привида не знаходилося ані відповіді, ані опори. Думки металися в хаосі: від «що він узагалі має на увазі?» до «як звідси вибратися?».
Поступово, в цій дивній паузі, дихання вирівнялося. Повернувся голос.
— Яка гра? — першою заговорила Лаор.
— Розумієте, нудно одному сидіти стільки століть, — спокійно відповів він. — Я намагався відтворити минулий час із гостями… ще за життя. Розставляв по місцях речі, які тут колись були. Від мародерів не було спокою, але вони такі полохливі — щойно щось упаде, і вже тікають. А ви… доволі вперті. З вами хоч не нудно.
— Ти кидав у нас ланцюгами, — буркнула Сай.
— І мені теж дісталося, — додала Лаор.
Привид на мить зам’явся й поспіхом замахав руками:
— Ні-ні, навіть думки не було вам зашкодити.
— Ага, звісно. І скільки ти збирався ганяти нас по всьому маєтку?
— Вибачте, якщо предмети зачепили вас занадто сильно… Але ж нічого критичного не сталося?
З перших слів не було зрозуміло, чи дух шкодує за свої вибрики.
— Я не хотів нікого калічити, — продовжував виправдовуватися він. — Просто… захопився грою. Більшість гостей не витримували й утікали надто швидко.
Матерія здригнулася, ніби щось пригадуючи.
— Деякі навіть вистрибували з вікон. Один пан вирішив, що сходи безпечніші за мене, і в поспіху перерахував сходинки власною шиєю.
Перед очима мимоволі постали власні метання коридорами, грюкання дверей і погоня через увесь маєток. Якби не кулон, вони, ймовірно, продовжили бігати до повного виснаження.
Лаор надумала рушити початкову тему:
— Гаразд, наче не болить, — вона поворушила плечем.
— Добре. А скажіть мені одне: що ви тут робите? — оживилася сутність. — Ви наполегливо щось виглядали.
— Ми шукаємо проклятий предмет, — відповіла Сай. — Але я теж не розумію, про який саме йдеться.
— Проклятий предмет, значить… — голос потемнів. — Не знаю, навіщо він вам знадобився. Та й не раджу втручатися у світ духів. Той, хто підказав вам знайти річ, несе в собі темні наміри.
— Ми стільки проїхали. З порожніми руками не підемо, — відрізала Лаор.
— Що ж… мені менше клопоту.
Господар провів дівчат до кімнати, яку приховував за стіною. Бетонна перегородка розчинилася перед очима, відкриваючи єдиний вхід до приміщення.
— Там знайдете кільце з перламутровим каменем.
Ліхтарі знову запанували між стінами. Подруги швидко знайшли річ, подякували привиду й покинули будівлю.
— Приходьте ще, якщо буде бажання, — кулон почав випромінювати світ, схожий на азбуку Морзе, а фраза пролунала десь у свідомості.
— Ось чому ми відчували його ближче, ніж він був насправді, — Лаор оглянула камінь і сховала його у кишеню. — Який милий привид.
— Добрий, що вдає лихого, — завершила Сай.
Наступна пригода:
Далі буде…
