Іноді виникає відчуття, що неприємності тягнуться до мене самі. Подібно до незримої руки, яка постійно штовхає назустріч небезпеці, а інша — в останній момент хапає за зап'ястя перед неминучим зіткненням.
Довгий час я вважала ці випадки звичайним збігом. Поки не почала помічати в них закономірність, розгледіла її...
Смерть.
Не скелет у чорному балахоні і не моторошну стару з косою. Присутність тіні, що плаває за кожним кутком. Вона не планувала складних витівок чи засідок, лише чекала зручного моменту. За стіною будинку, на перехресті, під балконом, навіть біля сходів.
Здавалося, навіть звичайній чашці гарячого чаю була притаманна її хитрість.
Серед небезпечних днів, які стали для мене буденністю, склалася одна важка ситуація.
І ось, говорячи про перехрестя...
Домовилися зустрітися із друзями між вулицями, куди дістатися буде зручно кожному. Хотілося вірити, може, що перебуваючи серед близьких людей, створиться невидимий бар'єр від Смерті. Перший час так здавалося: ось вона, можливість, коли зможу спокійно видихнути і не тріпати нерви оточуючим.
Однак, Смерть теж спритна. Вона створила план-капкан для мене, зігравши на моїй доброті до людей, котра народилася невідомо звідки.
Мені не хочеться зайвий раз встрягати навіть у діалоги з рідними, чого вже згадувати про сторонніх. І незважаючи на це, натура помічника мені властива.
Ми гуртом зупинилися перед світлофором, чекаючи на свій знак. Друзі розвивали діалоги між собою на різні теми, а мій погляд прикувала дитина по лівій стороні. Хлопчина через дорогу набивав стрибунець об асфальт однією рукою, іншою тримався за маму. Натовп поряд з ними докірливо дивився на жінку, яка старанно тицяла великим пальцем у телефон. Вона періодично хихотіла і посміхалася.
— Мабуть, листується з кимось, — подумалося мені.
Поширена ситуація, одна з тих, що можна зустріти у шкільних підручниках. На сторінках чітко попереджають: не грайте біля доріг з інтенсивним рухом, не залипайте у телефоні, а краще і музику зробіть тихіше, щоб випадково не пропустити машину.
Перед очима живий приклад: іграшка, наче метелик, вислизає з невмілих рук. Летить геть, якнайдалі від свого маленького господаря. Чи то запрошує зіграти в квача, змушуючи зробити всього кілька кроків услід, чи то...
Вулицею розійшовся шум гальм. Водії один за одним намагалися викрутити кермо, щоб мінімізувати кількість зіткнень. Хлопчик, котрий біг за своєю метою, був силоміць відкинутий убік, назад до своєї мами. Натомість одна з машин врізалася в стовп, а разом з нею пронесла на капоті героя сьогоднішніх новин.
Вигуки, тупіт, прохання про допомогу — стільки невиразних звуків долинало до моєї свідомості. Але останні згадки у пам’яті: як м'ячик скаче дорогою. Той самий метелик нісся все далі, до пальців сутності, яка стала творцем усієї цієї какофонії.
Лікарі здивувалися, коли привезли нового пацієнта. В ході обстежень вони повідомили, що я вдало згрупувалась, без серйозних пошкоджень. Пару тижнів відпочинку і все прийде до норми. Запитували, чи не потребую допомоги психотерапевта.
Хоч мене зобов'язали залишатися вдома, для якнайшвидшого одужання, іноді треба розвіятися. Щоправда, варто мені вийти на вулицю, як чергова неприємність ніби знаходилась сама.
То просять зняти кошеня з дерева, де гілка піді мною ледь не обломилася. Викинуті з вікна речі пролітали прямо за спиною. Якось це був важкий старий телевізор. Доводилося разом із поліцією розбиратися, як подібне може спасти людям на думку.
Іншим разом футбольний м'яч вилетів за межі поля і мало не трапив просто в обличчя. Врятував шнурок, що розв'язався — поки я розбиралася із ним, м'яч просвистів повз. Це старші з університету грали і потім довго перепрошували.
Начебто все йде своєю звичною послідовністю. Та одним вечором, недалека прогулянка в магазин обернулася пригодою.
Кілька чоловіків сиділи на лавках. Молоді навіть на мій погляд. Встигли розпити міцний алкоголь, про що говорили пляшки біля ослонів.
Коли група до мене підскочила, вдалося розгледіти в них старшаків, які грали у футбол. Жодного слова не розуміла, чим вони були невдоволені. А один із самого скопська їхньої банди кинувся на мене.
Ухилитися ніяких зусиль від того, хто ледь стоїть на ногах. Однак, неприємне пекуче відчуття з'явилося на руці. Чоловік розмахував ножем в усі боки, і до мене прийшло розуміння. Інші засміялися, коментували який їх товариш неймовірний.
У моменті наступного випаду йому перегородив шлях хлопець, котрий різко з'явився між нами. Він викрутив руку нападникові і тримав, поки той не завив, випустивши зброю.
Подальші рухи злилися в одне нескінченне коло. Більше подібних до танцю на балу у темного женця. Вальс між заступником і маріонеткою, у спробі довести свою правоту.
Кривдник підвівся і знову схопився уперед. Його кулак ніби спрямований нитками пройшов зовсім поряд від хлопця. Рухам маріонетка підкорялася бездумно, смикаючись, показуючи лише огиду на лиці, яку теж міг із себе видавлювати.
Йому негайно відповіли ударом у коліно. Тіло хитнулося, вирвавши з грудей глухий стогін, але наступного моменту він повернувся у впевнену позицію.
Черговий мах пройшов мимо, а заступник завдав поразки влучивши у ніс. Маріонетка відсахнулася, приклавшись рукою до обличчя. Підлабузники щось вигукували, серед кулаків знову майнуло лезо.
Хлопець відступив, він чекав на взаємну допомогу серед нападників. Проте геть-чисто забув, що в гру знову може вступити небезпечний кандидат на перемогу. Його короткої затримки виявилося достатньо для спроби досягти мети.
Маріонетка спробувала відштовхнути захисника і потрапити точно в мій бік. Я спробувала відскочити з лінії удару, але наступний крок виявився надто швидким.
Кулак припав у живіт. І дивно... Не було боляче. Бо то була не я.
Знайомий встиг останньої миті. Він ступив між нами і прийняв удар на себе. Після чого спішно опустився на коліна.
Побачивши кров, старші розбіглися з жахом на очах. Стягували із себе вину, ніби справді ними біс керував.
Хлопець навіть не встиг нічого сказати. Лише глянув на мене, посміхнувся, після чого впав на землю.
Плакала над ним довго, а лікарі ледве достали з мене пояснення.
Так от чого Смерть від мене домагалася. Не забрати життя, а пограти як із метеликом. Обпалюючи крила, відламуючи лапки. Але робити так, щоб маленьке створіння могло жити далі. Так мені здавалося...
Але мені показали, навіть будучи повністю зламаним, можна піднятися і злетіти вище неба.
Можна в чому завгодно знайти привід знову вставати вранці. Хлопець, який хотів бути для мене Інем, адже виявився поряд того вечора не просто так. Він писав, що хоче мене провідати. Бо я зовсім закрилася в собі і не хотіла ні з ким бачитися. Вічно приносила якісь проблеми, завжди потрапляла в чергову історію.
Здавалося, після аварії в мене виник маленький імунітет... Але ні. Це його підтримка, яка стала для мене тим самим бар'єром від хижака у темному балахоні.
Можна не цінувати власне існування, ходити із затуманеним розумом. Але знайдеться привід, який захоче змінити твоє бачення себе. І тоді навіть метелик знову спробує знову підкорити горизонт.
