Оповідання
Спершу ти спав. Згодом поснідав і помив за собою посуд, наче це незмінний щоденний ритуал. Роздивлявся прилиплі до раковини часточки сиру, повз які пробігали струмені води. Куди вони потім зникають? Чи не зникають зовсім, а впадають у глибоке підземне річище каналізації, щоб пізніше всмоктатись у холодну сиру землю. Визираєш у вікно – бачиш десятки машин, що пролітають повз тебе стрімкими металевими кометами. Як же важко чути ревіння двигунів, стукіт сердець їхніх власників – стукіт нецікавий, порожній, жорсткий, як і їхній щодень. І ніч. І підшкірна ріка їхнього нелегкого автомобільного буття.
In this farewell /There's no blood / There's no alibi / 'Cause I've drawn regret / From the truth / Of a thousand lies – виспівує Честер Беннінгтон у твоїх навушниках. Слухаєш Linkin Park, хоча ніколи не був прихильником цього гурту. Хоча і було якось прослухав одну пісню а згодом щось уже запало в душу і ти не міг відірватись отак бува коли ти у дев’ятому класі а надворі весна і солодко співають пташки у розкішних юнацьких гаях десь побіля твого дому еге ж пригадав і смерть і вітер і перші написані речення і автокритику за яку себе ніколи не кпинив що ж тепер поробиш коли стільки часу минуло а ти так і не помудрішав? Перші акорди пісні, виграні на піаніно, відносять тебе за вітром. Таким штучним видається сонячне світло, а холодні, покриті тонким хмаровинням небеса – витканими із металу. І ти почуваєш себе у мультфільмі, в якому проліт поодиноких птахів повз твоє вікно продумав неназваний режисер, намалював безіменний художник і виконав шматок пластиліну чи картону. Пластилін виконує роль птаха..
«І що ми дуже дотепно граємося в живих…»
То що ж за обрієм? Невже там, де щось невидиме ковтає сонце, щоб потім виблювати його на світанні, дійсно схований рай? Або чистилище. Ти не помер, але так іноді стається – уже поза снами дикі невсипущі вітри відносять наше тіло (а з ним і дух) на захід (чи то північний схід) у керунку невідомого. Коли ти зближаєшся з обрієм, він починає вицвітати, мовби стара сторінка у книзі – книзі вітрів і дощу. У Біблії Темряви. На вицвілий обрій можна стати ногами. Обмацати його тонке, гумове тіло. Пострибати на ньому. Побути блазнем перед усесвітнім царем – Сонцем. І чекати. Чого саме? Ти ж недарма опинився на цій галявині. Ти маєш пірнути в бездонне озеро часу і випірнути десь в іншому місці. Озираєшся навколо: тут немає озера. Тільки безкрая широчінь, подібна на степ, але без жодної травинки, а над головою не заясніла і найубогіша в усьому Всесвіті зоря. І замість ґрунту – щось подібне на поверхню кульки, але під кулькою кружляє повітря, а під цим... під цим тільки простір. Тому відкидаєш усі думки. Заплющуєш очі. Відчуваєш на скронях вітер.
Ти вдома. Знайомі вулиці оточують тебе. Дихання твоє рівне, а крок твій певний і розмірений. Райківка, Золота, Юридика, Єврейська, Хроновича – куди спрямувати свій рух? Чимало кам’яниць ще не зазнали таких фатальних руйнувань, як тепер. Ще не пофарбовані фасади будівель, а в калюжах налита прозора і світла вода. Я вдома. Відчуваю, як стіна за стіною пропливають будинки, з яких в’ється плющ історії, які пожирає пліснява смутку, в нутрощах яких осідає сивий попіл мовчання. Упевнені кроки. Нічна всеосяжна тиша. Місто заснуло. Дерева в парку поросли густим листям. Теплий вітерець задуває мені за комір спогади. Крізь цокольне віконце старого австрійського будинку віє сирістю і часником. У поодиноких незашторених вікнах розніжені брідці займаються хатніми справами. Онде бачу голопузого дядька, що однією рукою поцмулює пиво, іншою щось друкує на допотопному комп’ютері. У сусідньому вікні якась міська мадонна, замотана у банний рушник, курить і ліниво погортує журнал. Попід вікнами пробіг шолудивий старий пес.
Моє затишне подвір’я. Дерев’яний стіл посеред густого трав’яного килиму. Височіє розлогий плодоносний горіх, а неподалік від входу у рідну хрущовку ще доживає останніх літ небіжка-грушка, що її вже давно попиляли на дрова. Вже розповзся туман із небес, і безмежну їхню гладінь покрили міріади світляків-зірок, що своїм мерехтінням – нерозбірливою Морзе – вистукують мені якісь далекі незрозумілі сигнали.
Липне до голови павутиння у коридорі, і наче кістляві пальці смерти повисли в закутках мертві павуки. Стою перед дверима у свою квартиру. Заходжу крізь стіну, потрапляю у знайомий пошарпаний коридор. Удома пахне їжею та дровами. Посопуючи горить п’єц. Світлотінь вимальовує срібні візерунки на стінах – і я бачу, як місячне світло, відбиваючись од ікон, простеляється на мене і освітлює моє дитяче невинне обличчя. У сусідній кімнаті сплять батьки – бачу їхні простягнуті на ліжках постаті, впізнаю знайомі риси. І все навколо видається знайомим, хоча й крізь роки позмінювались кімнати, повикидались старі меблі, та й ночі покоротшали, сни стали тривожнішими, а ми – старшими. Ті ж люстри, ті ж стіни, те ж химерне світло, що пробивається крізь віконниці.
Що я тут роблю?
За якусь мить уже швендяю вулицею Шевченка. «То вулиця Шевченка, то вулиця рідненька...» У барі «Горлиця» кілька пияків пропивають останні гроші. Жовте світло вуличного ліхтаря проріджується крізь недопиті пляшки. Холодом віє од костелу в центрі міста. Наче важкий камінний велет із трьома головами навис він понад вузькими бопланівськими вулицями. Всередині дихають ладаном золотаві ікони. Неподалік од костелу скніє краєзнавчий музей. Його задні вікна виходять на вузьку вуличку Шолома Алейхема із видом на занедбаний внутрішній двір однієї з камениць вулиці Золотої. Стою побіля вікна, в якому хтось не спить. Чую, як бубнить телевізор. Шибка переливається бузково-багряними барвами. Цегляний пил біля підніжжя надщербленої стіни пахне сухою травою і старим загуслим медом. Квіти іржі розростаються на блідо-жовтій газовій трубі і повзуть углиб будинку, де душа до душі принишкло тулиться у сподіванні прожити ще рік чи трохи більше, доки не випурхне зі свого кволого тіла, як пташка, у гнітюче, просякнуте дощем брідське небо.
Вулиця Хроновича. Дивний старий будинок, біля якого я провів чи не половину дитинства. Прочиняю двері, входжу разом із кіптявою ночі до помешкання своїх баби та діда. На годиннику у вітальні стрілки перетнули північ. Старенькі вже давно сплять. Ще значно молодші, ніж тепер, ще сповнені сил і завзяття працювати на дачі чи на городі. Якесь дивне світло, подібне на струну, просочується крізь вікно у бабиній кімнаті й падає на шафу. Я виграю на тій «струні» низькі, ледве чутні згуки. Пальці мої торкаються її наче то міст між мною і світом позаземним хоча насправді не буває світів ані цього ані тамтого є лише ми і наші спогади наше буття дотепер і тепер а не пустка опісля якогось не нечіткого невловимого і несвідомого рубікону точки кінця кімнати.
Навіщо я тут?
Простую полем. Удалині зоріють вогні київської траси. Автомобілі пролітають на схід і на захід. Чутно гул двигунів. В усьому іншому – тиша. Мертвотно темна перспектива аж до обрію. Броди видніються позаду мене нечіткими контурами будівель. На Білих Казармах хтось запалив вогонь ув одному із вікон – можливо, щоб стежити за ніччю, її темно-синіми просторами, що вицвітають ближче до ранку. Підбираюся ближче до траси, перебігаю її, щоб опинитися на вузькій стежці до Дітківців. У селі така темінь та безгоміння, що чутно, як лопотять крильми гайові птахи на деревах. Врешті перебігаю село, опиняюся на пагорбі із встановленим на честь звільнення від панщини хрестом. Довкола шелестять дерева. Небо виграє свій безшумний оркестр із зірками – першими скрипками. Трохи далі ще одна стежка, вона веде попри ліс до просторого шляху на Гаї-Дітковецькі, далі – на Підкамінь.
Підкамінь..
Мені ніщо не заважає пройти цією стежкою, пробрести аж до обрію і не загубитися, бо серед свого загубитися неможливо. Я йду по листю, по сухому гілляччю, по камінню, по землі. Наче сп’янілий несуся крізь терни лісу до невідомого. Щось виманює мене назовні. Щось викурює мене із себе. Ось я вже у Юхимовій долині – то яри за Гаями-Дітковецькими, де видобувають пісковик. Викарабкуюсь на один із пагорбів, бачу: далеко на обрії, наче привид над цілим поснулим світом височіє Підкамінський монастир. Своїм білим ореолом він зачіпає небеса і гострим верхом вежі вказує на вишнє безмежжя. Задиханий, падаю на коліна. Зриваю із земли таку свіжу, таку теплу траву і набиваю нею кишені, немовби то діаманти. Ще ніколи так добре мені не було. Ще ніколи так страшно мені не було.
Світ заколисаний у снах. Навколо мене стільки поснулих душ, що вартує дочекатись світанку – і можна гомоніти та спілкуватись, радіти зустрічам із уже неживими… чи все ще живими? Але світ – мій світ – заповнений співрозмовниками і водночас безнадійно порожній. Всі, хто мене знає тут – знають мене семирічного. Тож я сам у цій ночі. Один, як перст.
То куди мені далі йти?
29.01.2025
