Оте єдине, чого мені бракує в роботі ментором та вчителем літератури — це час для себе. Він, звісно, є, але викроїти його з-поміж обовʼязків дуже важко. І навіть у хвилини відносного затишшя, коли зʼявляється мить аби подумати, зосередитись на проблемах позашкільного штибу, я однаково перебуваю в цій перманентній центрифузі школи, на магістралі подій, де мають місце різнобій характерів, строкатість поглядів і доменна піч гормонів. Такі особливості професії.
Утім, є інший бік.
Чим більше ти спілкуєшся з дітьми, тим дужче переконуєшся, що з ними мати справу легше і приємніше, аніж із більшістю дорослих. Бо перше, що ти як учитель робиш, коли заходиш у новий клас — будуєш стосунки. Виставляєш кордони. Довіра не виникає із нізвідки — вона викшталтовується щоденною працею, часто-густо непомітною навіть для самого себе. Та коли вона — довіра — вже присутня, коли діти бачать і розуміють тебе з половини слова, зʼявляється простір для творчости. Тоді можна запускати ті процеси, завдяки яким вони тебе памʼятатимуть у майбутньому... ну, мені принаймні так здається, чи то пак мені б цього хотілося. Я ж бо своїх учителів памʼятаю, декотрим я навіть за щось та й удячний.
У роботі з дітьми мені найбільше подобається їхня віддача, яку ти отримуєш із часом. Нешвидка, непостійна, але вона нікуди не зникає навіть тоді, коли здається, що все марно і діти не цінують твоєї праці. Мабуть, це виникає десь на рівні підсвідомости. Коли ти перебуваєш із одним дорослим і бачиш його приклад, то хочеш ти цього чи ні, але щось таки поглинається тобою в плині часу. Модель поведінки у кризових ситуаціях, у миті, коли не знаєш, як учинити правильно. Правда полягає в тому, що я теж не знаю, що таке правильно, як і куди варто рухатись. Все, що я роблю, я роблю здебільшого інтуїтивно, і лише час покаже, чи можу я довіряти своїй інтуїції. Але я щиро та наївно вірю, що навіть наші помилки — це теж своєрідні уроки: для дітей, тому що краще вчитися на чужих помилках, ніж на своїх; для нас, позаяк це частина необхідного життєвого досвіду; для колег, оскільки вони вже не допустять їх і, можливо, вчинять інакше.
І звісно ж — втома. Вона супроводжує мене постійно. Ввечері я вже не годен читати книгу. Рятуюсь чимось коротким, влучним і постійним, незмінним як ритуал, як спосіб життя і керунок думання. Оповідання Осоки та Шевчука, есеїстика Прохаська та Махна, невеликі за змістом, але невичерпні за суттю роздуми Содомори. А ще улюблена поезія — Чубай, Москалець, Тарнавський, Лишега, Моррісон... На книжковому стелажі лежать два «товстунці»: монографія про Першу світову Крістофера Кларка та «Зачарована гора» Томаса Манна. Мені подобається поволі пробиратися всіма цими текстами, розчищати манівці інтерпретацій, довго розщеплювати слово, ховатися у його підвалинах, у тісних невиразних келіях форми, де чаїться прихований од зайвих очей зміст. Ось ким я є.
Та втома долається. Вміти її притлумлювати — велике мистецтво. Проживаєш її, як і все і всіх — і рухаєшся далі. Журнали, планування, таблиці, прізвища, пости, конфлікти, історії і ще багато-багато різного, що трапляється щодня, щотижня, щороку. Вервиця подій, у якій ти — не проміжна ланка, а нить, яка все переплітає, звʼязує в єдиний нерозривний аркан.
-Пане Любомире, ці скелі таки старі, але не такі старі, як ви.
Важливо те, що ми навчаємо дітей гумору. З часом вони обходять у цьому нас. Переростають і жартують краще. Їхній розум гнучкіший — отже, більше схильний до творення комічного, поєднання непоєднуваного, а з згодом навіть і до іронії.
З усього цього може скластися враження, що я в невимовному захваті працювати в школі й не бачу в ній очевидних недоліків. Ні, це не так. Та у своїй — поки далеко не найтривалішій — педагогічній практиці я часто зустрічаюсь із різко негативним ставленням до школи, яке лунає здебільшого від тих, кого в ній насправді нічого не тримає. Школа — це найперша домівка смислів і чеснот, де дух людини формується поза батьківською оселею. Коли я почав працювати у приватній школі, яка заснована на цінностях, що я сповідував і сповідую, я переконався в цьому. На мою думку, будь-яка абстракція, як-то цінності, не втілиться сама собою, коли ми, люди, а говорячи вужче — вчителі, не є їхніми носіями. Тому так і стається: одні люди йдуть, інші залишаються, ще інакші приходять. Можливо, це не потік кадрів, а річище людських переконань перетікає із витоків задумів до гирл їх утілення?
Я мрію, щоб не тільки приватні, а й державні заклади освіти — школи, університети, коледжі — будувалися насамперед на прагненні виховати свідому людину, яка не боятиметься бути собою — з одного боку, з іншого ж — нестиме відповідальність за свої вчинки, знаючи свої права та обовʼязки. А ще — свою мову. А ще — історію. Адже мине стрес, мине втома, мине запал і ентузіазм. Минуть сотні годин, в які ти вклав стільки, скільки міг, аби тебе почули, іноді з двадцяти — лише двоє. Та навіть якщо ці двоє таки справді тебе почують і зрозуміють, що ти хотів донести, то ані сотні годин, ані поготів і тисячі не шкода, щоби побачити в їхніх очах зацікавлення. І не доведи Боже мені зневіритись у цьому.
05.04.2026
