Це нестримне весняне буяння наштовхує мене на спогади. Таку вже маю натуру. Був вечір. Пригасле світло сонця спадало крізь вікна на мамині квіти. Коли було принюхатись, ті квіти пахли землею і настояною у пляшках зеленуватою водою. На подвірʼї навпроти вікна за столом сидів наш сусід — старезний дід із коцюбою, з якої, подейкували, стирчав цвях гострим кінцем до споду, аби краще чіплятись за землю. Малими ми боялися і того діда і його коцюби, хоч деколи він пригощав наш барбарисками. Була осінь, куди не глянь — усе застелене падолистом і шкаралущами грецьких горіхів. Неквапне вмирання природи ще пульсувало скупим теплом. То були останні дні в році, коли мама дозволяла виходити на двір без шапки.
Броди танули у вечірньому мороці. У закапеклах столітніх будинків снували щурячі родини, розносячи бруд і різноманітні зарази. Якийсь велосипедист щойно звернув із центральної дороги на вуличку вузеньку, вуличку ледве примітну. Зупинився осторонь прочиненого вікна, закурив — і в чиюсь кімнату мимоволі наповзли розкішні пахощі сигаретного диму.
Мені подобалось гратися в нетрях підвіконного різноквіття. Пластикові фігурки то шукали сховок у цупкому затінку листя, то вистрибували з джунглів, мірячись атакувати одне одного. Вікна в нас ще тоді були деревʼяні, з них приємно віяло прохолодою, що мала запах перетлілого дерева і старої фарби. Недільними вечорами всі дивилися популярні тоді містичні шов на телеканалі «СТБ» — «Битву екстрасенів», «У пошуках істини» і тому подібне. Інтернету тоді ще майже ні в кого не було. З розваг — книги «Клубу сімейного дозвілля» і телик. А ще карти Таро, ворожіння на долю, звертання до дивацьких книг, на обкладинках яких було написано, що «тут містяться відповіді на всі твої запитання»... А на столі цукерки: льодяники, желейні, шоколадні — бери які до вподоби.
У той час я бачив перевагом тривожні сновидіння. То памʼятник Шевченкові, що стоїть у центрі Бродів, зійшов із постаменту і переслідує мене (геть як у тому совковому мультику!). То вві сні я спостерігав померлі обличчя у навислій наді мною сірій хмарі, і куди б не перемістився — всюди та хмара з обличчям супроводжували мене. А ще пригадую такий сон: сиджу в кріслі у вітальні, коли раптом з-за дверей у сусідню кімнату визирає якась безбарвна мара із натягнутим на череп гумовим обличчям і щось промовляє до мене. Потім ховається, а потім знову визирає, вганяючи мене у стан небувалого жаху. Звісно, все це не могло не відобразитись на моїй поведінці у реальному житті.
О, а ще збірники! Збірники Бродівського історико-краєзнавчого музею. Їх у нашій хаті зажди було вдосталь. Певний час мама займалася тим, що писала статті про містику в минулому Бродів. Серед багатьох описаних нею історій була, звичайно, і нашуміла недавно завдяки постанові театру Заньковецької — про Василя Демчинського. Відтак про «Появу духів у Бродах» о. Гавриїла Костельника я чув і читав ще задовго до того, як це стало мейнстрімом. Ми ходили на великий міський цвинтар, я стояв біля могили маленького Василька, і мені було моторошно й щемко бути там. І всі ці історії про білу пані в Підгорецькому замку, і про хлопчика з курячими ніжками (по сьогодні не зʼясував, звідки це взялося у моїй голові), і татові розповіді про космос під зоряним небом — небом, яке мене водночас манить і лякає — все це вкарбувалося намертво в мою свідомість і великою мірою сформувало мою ідентичність. Звичайно, з перспективи часу щось виглядає смішно, а щось безглуздо чи по-дитячому. Але ця важлива роль оповіди в моєму дитинстві, це відчуття недомовлености і присутности загадки на кожному кроці, у найбільш звичних, здавалося б, речах, саме містичного, а не раціонального начала речей (бо раціональне прийде згодом!) — я не уявляю, ким би я став, якби всього цього не було в моєму житті.
А куди ж без сакрального для мене місця, храму ветхости та пилу, де «мертві живуть і німі говорять» — музею? Кожен мій візит туди супроводжувала ледь уловима пелена страху, що накочувалась кожного разу, коли ввечері там зачинялися жалюзі і в залах ставало по-гробовому темно. І всі ці портрети та імена, що й дотепер чомусь відлунюють для мене готикою: Садок Баронч, Юзеф Коженьовський, Йозеф Рот, Станіслав Конецпольский... Бронзова незворушність австрійських куль за вітринами, вібрація скла і скрип паркету під ногами, погруддя Щурата, що бовваніє біля вікна. Якщо ви спитаєте, із чим у мене асоціюється історія, я відповім: з музеєм, моїм рідним брідським музеєм.
Так воно і тривало — дитинство. Нині вже переміщене до мого особистого музею памʼяти. А поза всім цим я думаю, що наше покоління страшенно цікаве. Значну частку дорослішання ми провели без ґаджетів і тому ще вміємо цінувати живе спілкування. Ми зростали в духові змін і в часі історичних подій, тому стали достатньо незалежними, щоби бути собою — з одного боку, з іншого ж — помірно сентиментальними, чутливими, щиросердними, щоби любити свій дім. А ті з нас, хто зростав у барвах мого сутінкового міста, мовби птахи, що згодом розлетяться хто-куди, відчувають це якнайглибше, адже не кожному птахові поталанить згодом вертутись до свого гнізда. Хоча й не кожен птах цього прагне. Тому ми й пишемо, малюємо, співаємо, словом — споруджуємо мости над прірвою безпамʼятства, створюємо метафори і заганяємо себе в них. Адже що є мистецтво, як не страх смерти?
15.03.2026
