Одного жовтневого дня 1962 року у світ вийшов Love Me Do — дебютний альбом «Бітлз», і «Доктор Ноу» — перший фільм про Джеймса Бонда. Невдовзі «Бітлз» стали найвпливовішим гуртом в історії музики, а неперевершений агент 007 — найуспішнішим кіногероєм усіх часів. Ці новинки цілковито змінили музичну та кіноіндустрії й репутацію Британії у світі: зненацька замість червоних мундирів і гармат Англія почала штампувати шпигунські трилери і альбоми патлатих хлопців. Більшість країн могли тільки мріяти про перетворення культурного експорту на всесвітнє явище такого масштабу. А те, що постімперська Британія одночасно народила дві сенсації такого рівня — безпрецедентний випадок.
Книжка «Люби і дай померти», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, — це історія двох величезних культурних феноменів, що означили американські прагнення, фантазії та уявлення людей про самих себе. Джон Гіґґз назавжди змінить ваше уявлення про Beatles, Джеймса Бонда та трансатлантичну попкультуру: від першопричин ненависті Бонда до Beatles та чому Пол Маккартні так хотів бути агентом 007 і до історії Рінґо — завойовника дівчини Бонда.
П’ятого жовтня 1962 pоку на полицях музичних крамниць усієї країни з’явився новий вісімнадцятисантиметровий сингл. Поміж інших новинок стояла платівка «Love Me Do», перший сингл Beatles. Лише один із десяти нових синглів, які того дня випустила компанія EMI. У 1962-му на синглах не було картонних обкладинок, тож він мало відрізнявся від інших. На стандартному паперовому конверті лейбла Parlophone був кутастий візерунок базових кольорів, логотип Parlophone і вказівка: «Відтворювати зі швидкістю 45 обертів за хвилину». На вміст платівки вказувала лише червона наліпка, що визирала з круглого отвору в конверті.
Попри зусилля Альми Воррен, піарниці Parlophone, ця платівка не зацікавила жодну радіопрограму BBC. Як і телепрограми на зразок Juke Box Jury або Thank Your Lucky Stars. Тоді у пісенних гіт-парадах не було нічого схожого: переважно солісти і декілька інструментальних гуртів. Диск-жокеї і продюсери, яким пропонували цю платівку, часто відмовляли на тій підставі, що назва Beatles — химерна і несимпатична. Проте цю платівку поставили на Radio Luxembourg, а тридцять років по тому Джордж Гаррісон усе ще вважав «Love Me Do», яка лунала з динаміка радіоприймача, налаштованого на скрипучу середньохвильову станцію, чи не найпрекраснішою миттю свого життя.
Лондонські музичні видання відреагували вкрай мляво. У Melody Maker і NME оглядів не вийшло. У Record Retailer була реклама синглу на всю сторінку, але її оплатив Браян Епстайн, а не EMI. Проте у Ліверпулі та інших північно-західних регіонах, де гурт безупинно виступав і вибудував аудиторію, відреагували геть інакше. Провідний історик Beatles Марк Льюїсон пише: «Beatles були першими повоєнними (та, мабуть, і довоєнними) виконавцями, які записали платівку, вже маючи активну купівельну базу. Справи ще ніколи так не велися: співаків завжди знаходили, а потім просували звичними банальними способами». Завдяки відданим фанатам і лондонській музичній індустрії, багатій на несподіванки, сингл дістався поважної сімнадцятої сходинки гіт-парадів.
«Love Me Do» — чіпка і симпатична пісня, але надзвичайно проста. Маккартні її написав у 1958-му, в шістнадцять років. Одна з найперших пісень, які він написав, поки прогулював школу. У ній мало що вказує на творчий розвиток самого Маккартні і гурту, а про культурну легітимізацію попмузики, на гребені якої вони опинилися, годі й казати. На стороні «А» Джон Леннон вимагав, щоб кохали його, а на стороні «В» (пісня «P. S. I Love You») Пол обіцяв кохати сам: відтоді панівні іпостасі тандему Леннона і Маккартні підпорядковувалися цьому шаблону.
«Love Me Do» — перший з двадцяти двох синглів Beatles. Гурт їх випускав, ніби листівки, раз на три-чотири місяці; вони поступово ставали чимраз упевненішими й оригінальнішими. Ці платівки досі впливають на колективну пам’ять про Beatles, адже такі відомі пісні, як «She Loves You», «Strawberry Fields Forever» і «Hey Jude» виходили тільки у форматі синглів. За життя гурту їх не включили до жодного альбому. Beatles ніколи не погоджувалися на самоповторення, а суперництво між Джоном і Полом повсякчас спонукало перевершувати себе. Маккартні пояснює: «Ми завжди намагалися зробити кожну пісню інакшою. Навіщо писати те саме, що минулого разу? Так ми й чинили. Постійно підіймалися сходами, що ведуть на небеса, дерлися по драбині, тож у нас ніколи й думки не виникало спуститися на одну сходинку, ба навіть залишитися на тій самій сходинці — ліпше піднятися на одну». Такий принцип невпинного розвитку разюче контрастує з сучасними гуртами, які формують стиль, а потім майже від нього не відступають, щоб дати слухачам те, чого вони хочуть і очікують.
Beatles еволюціонували поступово: ранні пісні про знайомство і кохання хлопця й дівчини поволі ускладнюються і починають дивувати. У середній період існування гурту всі умовності зникли, а сингли стали геть непередбачуваними: невже у серпні 1966-го можна було очікувати синглу з двома сторонами «А», на якому були «Yellow Submarine» і «Eleanor Rigby»? Одна пісня — зворушливе і надзвичайно чуйне змалювання самотності під акомпанемент струнного квартету, а друга — бурхлива і безглузда дитяча співанка. Який ще гурт зміг би дібрати такі геть несхожі, але однаково класичні пісні? Те, що їх об’єднали в один сингл, розраховуючи на розуміння слухачів, свідчить про неабияку впевненість.
Якщо говорити про музику, Beatles першими почали використовувати студію як творчий інструмент, популяризували думку про те, що гурти можуть і мусять самі писати матеріал, і почали виступати на великих майданчиках, як-от спортивні стадіони. Beatles постійно досліджували і пробували нове: вони першими умисно записали зворотний зв’язок, почали друкувати тексти пісень на обкладинках платівок і випускати сингли з двома сторонами «А». Про їхній вплив на рок, поп і пісенну творчість зайве і згадувати, але навіть жанри, на які музика Beatles не вплинула (наприклад, гіп-гоп або електронна танцювальна музика), існують у музичній індустрії, витвореній ними.
Оцінювати масштаб і значущість Beatles — навдивовижу суперечлива справа. Вони подібні до чудовиська Лавкрафта, чий розмір і величину чомусь неможливо осягнути. Ми розуміємо, що це найграндіозніший гурт в історії, який, напевно, вже і не втратить цього статусу у площині впливу й продажів. Ми знаємо, що вислів «більше, ніж Beatles» означає неперевершений музичний успіх. Однак Beatles завжди здавалися простими і досяжними, а не величними й недоторканними. Рівень їхнього успіху був і залишається немислимим, але трималися вони надзвичайно невимушено. Beatles завжди були ніби сім’я: такі знайомі, що навіть непримітні.
Вимірювати успішність продажами — це одне, а визначити їхній вплив на суспільство — геть інше. Як зазначив Том Голланд, дослідник класичної історії, темп суспільних змін у 1960-х майже не має історичних прецедентів: «трансформація цінностей, етики і поглядів на сексуальність відбувалася стрімко, на рівні будь-якого історичного періоду будь-де». Він додав: «Єдина паралель, яка мені спала на думку, — це Реформація. Мабуть, років через сто шістдесят ставитимуть на один щабель з 1520-ми. Період, коли загорівся паперовий ґніт, коли все вибухає і змінюється»
Без сумніву, Beatles стали ключовим чинником цієї трансформації. Вони були найпопулярнішими й найулюбленішими артистами у світі. Під поглядами безлічі мільйонів очей ці музиканти всотували кожну думку авангардної і контркультури, яка припадала їм до душі, перетворювали на золото й окроплювали ним масову культуру. Ще ніхто не поширював еволюційні думки так, як Beatles. «Стиль життя і зовнішній вигляд молоді не змінилися самі собою, — сказав Джон Леннон у 1972-му. — Ми взяли це собі за мету. Ми розуміли, що робимо».
