Минуло кілька місяців від трагічної аварії, в якій загинула Гейлі – найкраща подруга Елли, одна з головних героїнь роману «Усе, що ми не сказали». Дівчина не може позбутися почуття провини, а кожен день у школі нагадує їй про ту страшну ніч. Але ще більше все ускладнюється тим, що Еллу тягне до Соєра – хлопця загиблої подруги.
Намагаючись знайти розраду, Елла гортає щоденник Гейлі, і зіштовхується з таємницями Соєра. Вона усвідомлює, що має триматися від нього якомога далі, але щось всередині не дає їй це зробити… Яку ж правду приховувала Гейлі? І наскільки добре ми знаємо тих, кого любимо?
Я дивлюся на профіль Елли в місячному світлі. Після років, що ми вчилися разом і, звичайно, безлічі годин, проведених у компанії одне одного завдяки Гейлі, я досить добре зчитую Еллу.
У нетерплячці вона хрустить кісточками пальців. Піджимає губи, якщо знає відповідь на уроці або має хороші карти в покері. Вона дивиться собі під ноги, коли їй сумно. (У ці дні вона тільки й робить, що дивиться собі під ноги.) А коли їй страшно, її плечі високо підіймаються й стискаються. І коли її коліно тремтить, як зараз...
Що ж, це означає, що Елла втрачає контроль.
— Отже, — кажу я, заспокійливо, — хочеш, я ввімкну дуже милі експериментальні звуки?
Вона обертається до мене.
— Експериментальні? Звісно.
Я вмикаю радіо. Після миті потріскування та дзижчання, чітко проступає звук скрипок, що грають дисонуючі ноти. Потім скрипки різко замовкають, і в ефірі лунає низький звук розміреного чоловічого плачу.
Елла дивиться на радіо, ніби не вірить у те, що чує. Я прочищаю горло.
— Коли я казав звуки, я мав на увазі саме звуки. Уже пізно, і все одно ніхто не слухає, тому вони віддають цю годину студентам факультету мистецтв, які хочуть стати наступними Бенксі.
Нарешті «музика» замовкає, і диджей починає говорити.
— Ви щойно прослухали написаний мною твір «Наслідки», у якому задіяний квартет з чотирьох розстроєних скрипок і дитячий плач, який був знижений рівно на шістнадцять півтонів — саме стільки волосинок ти залишила на подушці, Гелен. Єдине, що ти залишила. Будь ласка, повернися, Гелен. Я більше не буду репетирувати вдома. Я обіцяю...
Елла вимикає радіо, і ми дивимося одне на одного.
У ту ж мить ми регочемо.
— Цього не може бути, — каже Елла.
— Принаймні цей твір був короткий. І з якоюсь історією. Минулого тижня це було двадцять хвилин налаштування піаніно.
— Ти прослухав цілих двадцять хвилин, поки налаштовували піаніно?
Я потираю потилицю, трохи збентежений.
— Ну, я все думав, що це задум такий і далі щось буде. Мені подобаються джазові імпровізації, і я думав, що це було щось на кшталт... переходу до якогось великого безумного джазового номера.
Я боязко поглядаю на неї та з радістю помічаю, що її коліно не тремтить, а плечі розслабилися.
— Хочеш про це поговорити? — запитую я.
Краєм ока бачу, як вона застигла.
— Поговорити про що?
Я закочую очі.
— Облиш, Ґрем. Ти мала такий вигляд, ніби тиранозавр міг вискочити на тебе з-за дерев будь-якої миті.
— Краще б так і було, — бурмоче вона.
Елла кілька секунд мовчки крутить пальці складених на колінах рук.
— Електропроводка в басейні зіпсована. Угадай, кого найняли для ремонту?
Я стискаю зуби, кров закипає в жилах.
— Шон, — кажу, ніби спльовую, я.
Елла киває, кусаючи губу.
— Він лагодив світло в роздягальні. Я зачинила басейн, тож там була лише я. Принаймні я так думала. Я збирала свої речі, і раптом світло згасло. Я так перелякалася, а потім нізвідки з’явився Шон. Я запанікувала, спробувала втекти, але він схопив мене...
— Схопив тебе?
—Щоб я не кинулася стрімголов на дроти під напругою, Соєре.
— У цього мудака дроти під напругою просто валялися по всій роздягальні?
— Він не знав, що там хтось є, розумієш? Він робив свою роботу.
Її голос м’який, невпевнений. Я намагаюся вгамувати свою лють, наслідуючи її, даючи їй простір.
Елла ховає обличчя в долонях.
— Боже, я не знаю, чому я його захищаю... Це складно. Він же лагодив світло. Теоретично врятував мені життя. Він запропонував підвезти мене додому, не наполягав, коли я відмовилася. Він нічого не зробив, але коли він дивився на мене, у мене було таке відчуття, ніби... мені хотілося стати черепахою і сховатися у своєму панцирі назавжди.
Елла відвертається до вікна, її коліна знову дрижать. Безглузді думки заповнюють мою голову.
Чи можу я створити для дівчини людський портативний панцир, щоб носити його з собою, та одночасно зробити його достатньо великим, щоб у ньому можна було б влаштувати куточок для читання? Чи вигадав уже хтось з цих придурків із SpaceX костюм-невидимку, і якщо так, то скільки він коштує?
Чи справді когось хвилювало б, якби Шон таємниче зник?
Я хитаю головою:
— Елло, я не знаю, зробив би Шон щось погане чи ні, але навіть без цього ситуація все одно неправильна. Те, що він змусив тебе відчути — це не ти сама собі надумала, і це лайно. Мені дуже шкода, що він так учинив.
Гейлі любила захищати Еллу, коли могла. Вона намагалася приховати від неї найпотворніші моменти свого життя. Цього разу все склалося на шкоду Елли.
Вона повинна знати, чому поява Шона — погана новина. І чому цього немає в її голові.
— Якось Гейлі благала Фібі порвати з Шоном.
— Вона це зробила? — прошепотіла Елла.
— Ми говорили про це лише раз. Ти ж знаєш Гейлі — вона не дуже любила говорити про... ну, коротко кажучи. Шон увесь час витріщався на Гейлі. Увесь час, — так вона казала. Щоразу, коли Гейлі закінчувала приймати душ, він завжди випадково опинявся в коридорі й ловив її, коли та йшла в рушнику.
Елла хапається за живіт, їй так само недобре, як і мені, але вона нічого не каже. Я продовжую.
— Гейлі сказала мені, що найгірше для неї було те, що коли вона розповідала про це Фібі, тій було байдуже. Вона не кинула Шона. Знаєш, що відповіла їй мати? «Насолоджуйся, поки можеш. Твоя краса не буде вічною».
— Ні. Не може такого бути. Бідна Гейлі...
— Знаю, — кажу я. Бо що, чорт забирай, ще я можу сказати? Я не можу сказати їй більше, сказати, що підозрюю, що Гейлі щось недоговорювала про Шона, що, можливо, є ще більше причин, чому вона його боялася.
— Знаєш, Фібі знову зійшлася з ним, — тихо каже Елла.
Тепер моя черга поперхнутися:
— Ні!
— Я знаю, — шепоче вона.
Від цієї думки мене пронизує лють. Але чому я взагалі дивуюсь? Фібі було байдуже, чого хотіла Гейлі за життя, то чому їй має бути не байдуже після її смерті?
Елла підібгала губи:
— Соєре, я думала, що Гейлі розповідала мені все. Чому вона не розказала мені цю історію з Фібі й Шоном? Я думала, що вона переймається через тренера Када та легку атлетику!
Елла ховає обличчя в долонях.
— Зараз я озираюся на ті останні місяці й розумію, якою дурепою я була. Тепер я не можу не думати... що ще вона мені не сказала?
Я намагаюся придушити те, що стрімко розростається в мені, — потужна хвиля почуття провини, та мені це не вдається. Тож я знову роблю те, що й завжди: ховаю його та ігнорую.
— Елло, — кажу я, перемикаючи свою увагу на те, щоб заспокоїти її. — Елло, Гейлі дуже пощастило, що ти була її найкращою подругою. Серйозно. Послухай. Якби це було щось дійсно важливе, вона б тобі сказала.
— Я просто не можу позбутися відчуття, що мені чогось бракує, — каже Елла з сум’яттям. — Можливо, це тому, що я не пам’ятаю дня аварії.
Вираз її обличчя на мить світліє:
— Хоча, здається, я щось пригадала. Я побачила твої фари, і в мені ніби щось перемкнуло. Це було як флешбек. І я думаю, що це щось про той вечір.
Я барабаню пальцями по керму, моє серцебиття прискорюється.
— Ого. Справді?
— Так, я прокинулася в лікарні і нічого не пам’ятала про той день. Я насправді вже не сподіваюся на те, що до мене повернуться спогади, хоч лікарі й запевняли мене у зворотному. Та коли я побачила твої фари, що їхали на мене, на секунду мені здалося, що я знову була там, — Елла дивиться на свої руки. — Я відчула, як тримаю кермо та все таке інше. Руки пітніють, тому я витираю долоні об джинси.
— Це все? — запитую я.
— Більше нічого такого. Пам’ятаю, що побачила яскраві фари в дзеркалі заднього виду. Я думаю, можливо, цей спогад спровокувала твоя машина? Здається, що це був саме той момент, коли я втратила контроль над автівкою, тому що в один момент я бачу світло в дзеркалі заднього виду, а через секунду — скрізь летять уламки скла.
Я глибоко вдихаю, щоб уповільнити серцебиття.
— Але прямо зараз мене зводить з розуму те, що я впевнена: я на межі того, щоб згадати більше. Маю відчуття незавершеності спогадів. Я продовжую тягнутися до спогаду, але це як намагатися зловити мильну бульбашку. Вона щоразу лопається, щойно я торкаюся її.
Я злегка відкашлююсь:
— Тоді, може, не треба? Думати про це, я маю на увазі?
Я дивлюся на Еллу і помічаю, як вона хмуриться.
Обережно, Соєре.
