Історія кольору — це передусім яскраво оздоблена історія людства, а праці Пастуро — це хронологічна палітра культурного розвитку від манускриптів, вітражів і геральдики до одягу, живопису і масової культури.
Художньо обрамлена й історично доведена одіссея жовтого кольору — це тернистий шлях, який вдалося подолати всім відтінкам, щоб заполонити світ людини. Від перших натільних малюнків теплого кольору вохри до скромного місця у повсякденному житті Європи на межі XIX століття і безколірного існування в сучасності. Мандруючи Європою, Східною Азією, Індією, Африкою і Південною Америкою, жовтий став частиною мистецтва, релігії, моди, літератури й науки і водночас залишився найменш визнаним. Сучасна Європа не надає йому особливого значення, але так було не завжди. Увесь спектр його відтінків — від світлих і теплих до темних і сірчаних — гармонійно лягає на історію людства. Священний символізм часів античності й демонічний відтінок фальшивомонетників, лицарів, Юди й Люцифера. Імператорський колір Стародавнього Китаю й індійський символ щастя. Жовтий скрізь, тож Пастуро у своїй книзі «Жовтий. Історія кольору», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, висвітлює багатство його захопливих образів із вправністю митця.
Можна було б подумати, що новий статус жовтого сприятиме його популяризації в матеріальній культурі й у світі символів. Але не так сталося, як гадалося. У другій половині XVII й першій половині XVIII століття жовтий так само був мало представлений в одязі й повсякденному житті, довго мав погану славу й не міг так просто відновити добре ім’я. Очевидно, що в ті часи не проводилися опитування про найбільш і найменш улюблені кольори, але якби таки проводилися, ймовірно, жовтий опинився б на останньому місці з шести базових кольорів європейської культури; у лідери б вирвалися червоний і синій, за ними — білий і чорний, а наостанок — зелений і жовтий.
Звісно, такі підрахунки трохи анахронічні, але посмертні описи речей, яких з кожним десятиліттям ставало все більше, відтворюють правдиву картину скромного місця жовтого в матеріальному житті за часів Старого порядку не лише у Франції, а й — різною мірою — в сусідніх країнах. Їх складали нотаріуси, щоб укласти список майна людини на час смерті й визначити ціну кожної речі. Такі документи дуже цінні для істориків повсякдення, адже рухоме майно (посуд, кухонне приладдя, професійні інструменти, одяг, білизну, простирадла, книжки, гравюри, різноманітні документи, товари тощо) зазвичай перелічено поштучно. Наприклад, працюючи з текстилем, нотаріуси відкривали шафи й комоди, а тоді ретельно перераховували й детально описували тканини й предмети одягу, зазначаючи кольори як основі елементи ідентифікації. Так само чинили й зі шторами, килимами, меблевою оббивкою, шкіряними предметами, обкладинками й палітурками книжок: нотаріуси та їхні помічники часто зазначали відтінки, адже кольори завжди використовувалися для класифікації речей.
Їхня інформація доволі певна й дає певне уявлення про кольорові особливості світу, в якому жили люди різних соціальних класів у XVII і XVIIІ століттях. Звісно, не можна стверджувати, що жовтий не використовували взагалі, але зринав він точно не найчастіше. До того ж він був поширеніший серед нижчих класів, ніж серед вищих.
Посмертні переліки речей складно читати й тлумачити. Окрім звичних палеографічних труднощів, пов’язаних із письмом від руки — особливо в нотаріальних документах — проблему становлять місцеві, діалектні й часто зниклі сьогодні технічні терміни. Особливо рясніють ними дані про тканини — головних носіїв кольорів. Розгляньмо записи з Аржантея — великого сільськогосподарського й виноробного містечка, розташованого на березі Сени на північний захід від Парижа. Там лишилося чимало списків речей після смерті власників XVII й початку XVII століття. Значну частину населення становили заможні ремісники й дрібна буржуазія, тому в більшості переліків, які дійшли до нас, описані їхні речі. Згідно з документами, панівними кольорами в одязі були коричневий, сірий, чорний і білий. Червоний і зелений траплялися не так часто, а фіолетовий і синій — іще рідше.
Жовтий порівняно непомітний: усього близько сорока згадок на все XVII століття. Найчастіше такий колір мали вовняні ковдри та різні предмети одягу: камізелі, нижні спідниці, очіпки, фартухи. Короткий список доповнюють кілька стільців, укритих жовтою тканиною, кілька підкладок з парчі або тафти й постільна білизна з грубого полотна.
Слід підкреслити, що у цих кількох прикладах відтінки жовтого не зазначено, як це часом бували з іншими кольорами: сірий міг бути світлим або чорнуватим, червоний — багряним або шарлатним, зелений — яскравим або бляклим. Можливо, такі деталі про жовтий колір не надали б оціннику жодної корисної інформації, адже всі жовті тони коштували майже однаково? До того ж якими б могли бути ці відтінки? На картинах інтер’єрів XVII й перших десятиліть XVIIІ століття жовтий колір ніколи не здається по-справжньому жовтим: він доволі тьмяний і більше тяжіє до бежевого, коричневого й золотого, аніж до зеленого. На тогочасних натюрмортах найчастіше не видно кольору, який ми називаємо «лимонно-жовтим» або «канарковим», хіба що йдеться про деякі фрукти (айва, яблука, груші). Схоже, такі відтінки були відсутні в одязі й умеблюванні помешкань, принаймні якщо вірити живопису, який — про це слід ніколи не забувати — у жодному разі не можна вважати «фотографією» кольорової реальності. Врешті ми не бачимо картини у їхньому первісному стані: з плином часу пігменти змінилися, а різні шари лаку покрили і спотворили їх. Так само й для істориків кольорів повсякдення картини є цінним джерелом, але до них слід ставитися обачно: завжди є розрив не тільки між тим, що ми бачимо сьогодні, й первісним станом, а й між тим первісним станом і реальними кольорами зображених істот, місць і речей.
Затримаймося поки в галузі живопису й зазирнімо в друковані порадники і збірники рецептів для художників XVII–XVIII століть. Їх було доволі багато (особливо в Італії та Іспанії) — різних за обсягом, але обов’язково інформативних у питанні кольорів, пігментів і рецептів. Звісно, виникає спокуса порівняти кількість рядків, сторінок і розділів, присвячених кожному з основних кольорів. У технічних розділах, де пояснено принципи виготовлення і використання пігментів, найбільше уваги приділено червоному і синьому: у XVII столітті — більше червоному, ніж синьому, й у XVIIІ столітті — більше синьому, ніж червоному (ця зміна сама собою є важливим свідченням). Далі — зелені, чорні, фіолетові, коричневі й золоті. За такою класифікацією — можливо, дивною в методологічному сенсі, але вельми повчальною — жовтий аж у кінці списку, неначе художники вважали його маргінальним, геть нецікавим кольором.
Схожий розподіл можна помітити також у багатьох збірниках, які лишилися рукописними, й таблицях кольорів, що часом були як додатки до збірників. Один із найдивовижніших уклав й дописав у Дельфті 1692 року майже невідомий нідерландський художник А. Боґерт. У збірнику на 732 сторінках подано понад 5000 відтінків, які можна відтворити водорозчинними фарбами (аквареллю або гуашшю).
Ця таблиця кольорів, що нині зберігається в бібліотеці Межан в Екс-ан-Провансі, заслуговує на більшу увагу дослідників, зокрема істориків живопису, адже більшого за неї каталогу кольорів не створювали аж до кінця ХІХ століття. Це надзвичайно коштовна книга, цілковито записана й намальована від руки: щоб зберегти її для майбутнього, не завадило би створити факсиміле, адже зацифрована версія спотворює більшість відтінків, а тому не передає усього їх розмаїття.
Якщо повернутися до цікавої для нас теми, то цей документ підтверджує низький інтерес художників до жовтого кольору. Якщо поділити всі 5045 запропонованих відтінків на великі хроматичні категорії, — а це геть не просте завдання, адже кольори в документі не посортовано ні за спектральною, ні за арістотелівською (білий, жовтий, червоний, зелений, синій, фіолетовий, чорний) шкалою, — можна отримати такі результати: синій — 23 %, червоний — 21 %, зелений — 15 %, жовтий — 14 %, сірий, коричневий і чорний — 10 %, білий — 7 %, фіолетовий — 5 %, помаранчевий — 5%. Однак до такого розподілу слід ставитися обережно, адже велику кількість відтінків можна віднести до двох, а іноді навіть до трьох кольорів, тим паче коли слова і цифри, наведені під кожним із них для ідентифікації, створюють радше хаос ніж лад.
Не тільки художники відійшли від жовтої гами, а й фарбарі. Якщо ми проведемо схожі підрахунки в трактатах і посібниках із фарбування й проаналізуємо барвники, то отримаємо приблизно такі самі результати, що й у живописі. Розділ про жовтий ніколи не стояв на початку книги (чільне місце належало синьому) і часто був чи не найкоротшим, як, наприклад, в одному з найвідоміших трактатів XVIIІ століття, L’Art de la teinture des laines, et des étof fes de laine («Мистецтво фарбування вовни й вовняних тканин…») Жана Елло, виданому в Парижі у видавництві La Veuve Pissot 1750 року. Жана Елло (1685–1766), відомого хіміка і члена Академії наук, 1740 року призначили генеральним інспектором фарбувальних майстерень Французького королівства. У книжці він виклав результат десяти років досліджень і спостережень — колір за кольором, барвник за барвником, протрава за протравою. Праця мала великий розголос у всій Європі. Попри невеликий обсяг (сторінки в 1/12 друкованого аркуша), вона містить 632 сторінки, розділені таким чином: близько 140 сторінок загальних зауваг про вовну й різні способи фарбування, 192 сторінки присвячені синьому, 155 — червоному, 23 — чорному, 15 — рудим тонам (такого раніше не було), 11 — зеленому, 9 — жовтому і 60 — різноманітним протравам і поєднанням, які дозволяють отримати фіолетовий, помаранчевий, сірий, рожевий і коричневий. Ці пропорції відображають як традиції європейського фарбування (абсолютне домінування синіх і червоних кольорів), так і моду на кольори в середині XVIII сторіччя (поява інтересу до пастельних барв, які представлені в безлічі відтінків). Майже двісті сторінок для синього і лише дев’ять — для жовтого! Цифри свідчать самі за себе: жодних сумнівів, доба Просвітництва — це доба синього, а не жовтого.
Більше інформації про книжку — на сайті laboratory.ua
